На підставі виявлених в партійних архівах документів рівно 29 років тому, а саме 13 квітня 1990 року, Радянський Союз офіційно визнав свою відповідальність за убивство НКВС у 1940-у році в Катинському лісі кількох тисяч польських офіцерів, злочин, в котрому до цього дня в СРСР звинувачували нацистів.
Восени 1939 року після окупації Польщі військами Червоної армії було заарештовано майже 30 тисяч поляків, більшість з яких складали військові. На основі постанови ЦК КПРС від 5 березня 1940 року всі вони як потенційні вороги радянської влади були засуджені до страти і 21857 з них були розстріляні. Зокрема в Катині, за 14 кілометрів від Смоленська, було знищено більше чотирьох тисяч поляків, привезених сюди із сусіднього Козельського табору.
13 квітня 1943 року, в ході Другої Світової війни німцями у Катинському лісі поблизу Смоленська були виявлені масові поховання розстріляних польських офіцерів. В офіційному документі значилось, що в містечку Косогори, колишній радянській здравниці, розташованій за 16 кілометрвів на захід від Смоленська, виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів шириною, в якій у 12 шарів були зариті 3000 трупів польських офіцерів. Вони були в повному військовому обмундируванні, деякі із зв’язаними руками, деякі із власними документами, і у всіх були пістолетні рани в потилиці. Під час подальших розкопок були виявлені інші захоронення, які дозволили оцінити загальну кількість загиблих у 10 тисяч чоловік.
Для надання цьому жахливому злочину якомога більщого розголосу німецькими властями в Катинь були запрошені Міжнародний Червоний Хрест і журналісти з нейтральних країн – Швеції, Щвейцарії, Португалії та Іспанії. Коли інформація про Катиньську трагедію дійшла до Лондона, польський емігрантський уряд, очолюваний генералом Владиславом Сікорським, зажадав від Сталіна роз’яснень. У відповідь з Москви надійшла нота, що уряд Радянського Союзу не вважає за можливе далі підтримувати дипломатичні відносини з урядом Польщі, який піддався на підлу гітлерівську провокацію. На вимогу поляків до Великобританії розірвати дипломатичні стосунки з Радянським Союзом прем’єр-міністр Черчілль відповів відмовою. А через кілька місяців, 4 липня 1943 року, генерал Сікорський загинув в авіакатастрофі поблизу Гібралтару.
Новий керівник польського уряду Станіслав Миколайчик не став роздмухувати дипломатичний конфлікт і найважливішу роль в розслідуванні Катинської трагедії зіграв польський журналіст Юзеф Мацкевич, який в роки війни проживав у Вільно (нині – Вільнюс). З дозволу німецьких властей він побував у Катині і провів власне розслідування, в якому йому максимально сприяли нацисти. Мацкевич встановив, що під Катинню було розсріляно не 10 тисяч чоловік, а близько 4 тисяч, і завищенна кількість була оголошена з пропагандистських міркувань. Згодом йому було надано результати експертиз, які засвідчували, що гільзи, знайдені в похованнях, були з тих серій патронів, що поставлялися Німеччиною Радянському Союзу ще в 1920-х роках, за часів Веймарської республіки, так само як і використані катами пістолети типу «Вальтер» і «Парабелум», для яких ці патрони були призначені.
Вищі посадові особи Великобританії та США, які з перших днів знали про винуватців Катинської трагедії, заради збереження антинацистської коаліції ні разу не піднімали це питання в роки війни. І навіть під час Нюрнберзького процесу, коли підсудними було порушене питання про радянські репресії в Катині, союзники СРСР не стали торкатись його, побоюючись невдоволення Сталіна.
На фото: Юзеф Мацкевич (в центрі) з колегами по віленській газеті «Слово»
Лише в 1951 році, коли почалася нова війна, що отримала назву холодна і в якій основну роль стало грати викриття більшовицької дезінформації, на вимогу дев’яти конгресменів польського походження була створена Спеціальна комісія Конгресу США для дослідження обставин масового вбивства в Катині. Спираючись на книгу Юзефа Мацкевича «Катинська бійня», яка вийшла в 1949-у кількома мовами світу, були опитані численні свідки, досліджені документи і речові докази, на підставі чого в грудні 1952 року комісія одноголосно прийняла рішення винести результати на публічне обговорення в ООН з метою створення міжнародного трибуналу, який зажадав би покарання винуватців злочину. Проте нічого суттєвого зроблено не було. По смерті Сталіна в 1953-у і завершенню Корейської війни, політика США знову змінилася і йшла під гаслом пошуку компромісів з СРСР. Свого апогею вона досягла за Кеннеді та Ніксона і справи по Катині втратили актуальність й були здані в архів.
В СРСР з самого початку заперечувалась причетність НКВС до злочинів у Катині. Навпаки, створена в 1944 році спеціальна комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка, дійшла висновку, що польські офіцери були розстріляні німцями. Цієї версії радянська пропаганда дотримувалась наступні 45 років і лише 13 квітня 1990 року спеціальним повідомленням ТАРС Радянський Союз офіційно визнав свою відповідальність за убивство НКВС у 1940-у році в Катинському лісі та “… висловив глибокий жаль з приводу трагедії”, назвавши її одним із найжорстокіших проявів сталінізму.
На зміну офіційної радянської версії щодо Катинської трагедії вплинуло кілька факторів. Перший – це проголошена Михайлом Горбачовим в кінці 1980-х років політика “відкритості”, яка передбачала більш об’єктивну і неупереджену оцінку власної історії, зокрема у сталінський період. Другий – стан радянсько-польських відносин в 1990 році. У цей період СРСР втратив практично всю владу в Східній Європі, але намагався зберегти хоч якісь важелі впливу в регіоні. Катинська трагедія протягом більше сорока років залишалась причиною напруженості у стосунках СРСР та Польщі, і радянське керівництво вважало, що щиросердне визнання вини і вибачення зможуть зняти цю напруженість і підняти авторитет комуністів у Польщі.
Однак це не вберегло комуністичний режим ні в Польщі, ні в СРСР – у грудні 1990 року опозиційний лідер Лех Валенса був обраний президентом Польщі, а в грудні 1991 року перший і останній компартійний президент СРСР зрікся влади, і СРСР перестав існувати як держава.
