Закарпатський письменник Федор Потушняк розповів про цікавий звичай, який пов’язаний з виразом “вести на хотарь”. Редакція не стверджує, що даний звичай був у нашій області, але пропонуємо ознайомитись з ним у публікації письменника.
Страшний звичай описав учений та етнограф Федор Потушняк у своїй статті на сторінках часопису “Литературна неділя” 1942 року. Фото історичного видання на власній сторінці у соцмережі Фейсбук опублікувала закарпатська краєзнавиця Яна Керечанин-Черленяк.
Йдеться про те, що у давнину на Закарпатті був звичай не давати старим людям помирати природною смертю. Коли людина старіла і ставала тягарем для сім’ї, то за її згоди, або без неї, її діти чи внуки вези її на «хотарь». Самі повертались додому, а стару людину залишали саму помирати від голоду та холоду, або й від диких звірів. Таке своєрідне вбивство старців, які уже не здатні працювати і обтяжують свою сім’ю хворобою чи великим віком.
Якщо стара людина дуже мучилась і не могла померти, то їй допомагали ворожінням або ставали коліном на груди, щоб швидше померла. Зазначається, що той, хто таке зробить «не має гріха, лиш отпущеніє». «Легкий кінець» при смерті, коли людина довго не мучиться, вважався нагородою за чесне життя.
В народних переказах «хотарь» є місцем смерті і місцем нечистим, куди ще й везли самовбивць та нехрещених дітей і хоронили їх там.
Причиною такого звичаю, швидше за все, були голод і нестача всього, коли старим було краще померти, жаліючи внуків.
