Найдавніші археологічні знахідки датуються епохою середнього палеоліту (близько 100 тис. років тому) і виявлені у печерах Кіїк-Коба та інших. Вони є найдавнішою пам’яткою неандертальського поселення на території України.
Першим відомим за назвою населенням Криму були кімерійці (XII століття до н. е.), згадувані в античних джерелах Ассирії. Це були скотарські племена іранського походження. Перебування їх у Криму підтверджується стародавніми і середньовічними істориками, а також топонімами східної частини Криму: Кімерійські переправи, Кімерік. У середині VII століття до н. е. частина кімерійців була відтіснена скіфами зі степової смуги в передгір’я і гори Криму, де вони утворили компактні поселення.
В 1 тисячолітті до н.е. у передгірному і гірському Криму, а також на південному узбережжі, мешкали таври. Від таврів походить стародавня назва гірської і прибережної частини Криму: Таврика, Таврія, Таврида. До наших днів збереглися і були досліджені залишки укріплених сховищ і житлових споруд таврів, їх кромлехи (кільцеподібні огорожі з вертикально поставлених каменів) і таврські гробниці – кам’яні скрині.
Новий етап історії Таврики починається з захоплення Криму скіфами. Цей період характеризується якісними змінами у складі самого населення. Дані археології свідчать, що після цього основу населення північно-західного Криму складали народності, що прийшли з Придніпров’я. До кінця III століття до н. е. держава скіфів значно скоротилася під натиском сарматів. Скіфи були вимушені перенести свою столицю на річку Салгір (поблизу сучасного Сімферополя), де виник Неаполь Скіфський, або грецькою Неаполіс.
Скіфська держава в Криму існувала до другої половини III століття н. е. і була знищена готами, які з’явилися тут (за переказами, зі Скандинавії) приблизно на початку III століття. Вони встановили своє панування над степовими районами та навіть над деякими приморськими містами. Перебування в кримських степах готів продовжувалося порівняно недовго. Під могутнім натиском гунів у IV столітті н. е. вони були вимушені піти в гористі місця Криму, де поступово змішалися з нащадками скіфів, а їхня маленька держава проіснувала до XV століття. Таким чином гуни знищили Скіфське та Боспорське царства. До історичних пам’ятників того періоду відносяться печерні міста, розташовані в Бахчисарайському районі і в зоні Севастополя.
Грецькі колонії у Криму
У VI-V століттях до н. е., коли в степах господарювали скіфи, на узбережжі Криму заснували свої торгові колонії вихідці з Еллади. На згадку про себе вони залишили назви найважливіших міст старовини. Так, Пантікапей, або Боспор (сучасна Керч), і Кафа (Феодосія) були побудовані колоністами зі старогрецького міста Мілета, Херсонес, розташований в межах нинішнього Севастополя, споруджений греками з Гераклєї Понтійської.
У першій половині V століття до н. е. на берегах Чорного моря виникають дві самостійні грецькі держави. Одна з них – демократична рабовласницька республіка Херсонес (півострів) Таврійський, до складу якого входили землі західного Криму (Керкинітіда Евпаторія, Калос-Лімени, Чорноморське). Херсонес ховається за могутніми кам’яними стінами. Він був заснований на місці таврського поселення греками з Гераклєї Понтійською. Інша Боспорська, автократична держава, столицею якої став Пантікапей («шлях риби»). Акрополь цього міста знаходився на горі Мітрідат, а поруч археологи розкопали знамениті кургани Мелек-Чесменській і Царський. Усередині цих курганів виявлені кам’яні склепи – унікальні пам’ятники боспорської архітектури.
Грецькі колоністи привезли на береги Кімерії-Таврики своє мистецтво будувати кораблі, вирощувати виноград, оливкові дерева й інші культури, споруджувати прекрасні храми, театри, стадіони. У Криму виникають сотні грецьких поселень – полісів. Античні греки створюють великі історико-літературні твори про Крим. Евріпід на кримському матеріалі написав драму «Іфігенія в Тавриді». Греки, що жили в Херсонесі Таврійському і в Боспорі Кіммерійському, знають «Іліаду» і «Одіссею», в яких Кіммерія безпідставно характеризується як «сумна область, покрита вічно вологим туманом і млою хмар». Геродот у V столітті до н. е. розповів про релігійні вірування скіфів, про тавра.
6 століття
Після розпаду Римської імперії (VI століття) Крим потрапляє до сфери впливу Візантії. Візантійський імператор Юстиніан I (527-†565), прагнучи зміцнити свої позиції в Тавриді і захистити візантійські володіння на узбережжі від степняків-кочівників, перетворює Херсонес на могутню фортецю. На південному узбережжі Криму споруджує нові фортеці Алусту (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф). На підступах до Херсонесу через гірський Крим він споруджує могутні фортеці: Сюрень, Ески-Кермен, Мангуп, Інкерман, Чуфут-кале та інші.
8-12 століття
У другій половині IX століття, після ослаблення Хозарського каганату, до Криму проникають угри – угорці. Наприкінці VIII – початку IX століть, після виникнення держави Київська Русь, київські князі, переслідуючи політичні цілі, які були пов’язані з торгівлею, організовують походи до Криму, на південне узбережжя. Слов’янська колонізація досягає Керченської протоки.
Християнізація
Християнство поширилося у Криму задовго до його запровадження в Київській Русі. У 988 році (за іншими джерелами – в 989 році) князь Київської Русі Володимир, зайнявши Корсунь, прийняв тут офіційне хрещення (оголошення) і відтоді став примусово вводити християнство на Русі. Проте київські князі, направляючи сили і енергію на об’єднання слов’янських земель Придніпров’я і боротьбу з кочівниками, поступово втратили позиції в Тавриці. Якщо при Володимирі Красне Сонечко Крим, за словами Карла Маркса, належав Русі, то у XII столітті велика частина півострова стала половецькою (кипчаківською). Ім’я кипчаків ще в XIX столітті носили 23 кримські села. Назву гори Аю-Даг (Ведмідь-гора) багато дослідників зводять до половців. Звідти ж й Артек (від імені Артик або Артук сина половецького хана).
12–15 століття
Вперше монголо-татари потрапили до Криму у 1223 році. Вони зруйнували Судак, який на той час був найбагатшим серед торгівельних центрів Криму. Становище підкорених народів півострова стало надзвичайне важким. Золотоординські завойовники обклали їх непомірно важкою даниною – ясаком, вивозили рабів і продавали до інших країн. Після завоювання монголами Таврії у першій половині XIII століття вони на деяких місцях увійшли незначним прошарком до складу правлячої феодальної еліти Криму.
Після розпаду Золотої Орди залишки татаро-монголів у Криму потрапили під вплив тюркської мови і були тюркизовані. Тоді Мангуп був столицею найбільшої держави середньовічної Таврики — князівства Феодоро. Найперші відомості про це князівство відносяться до першої половини I століття. Мангуп був однією з найбільших фортець середньовічного Криму (90 га) і за необхідності приймав під захист значні маси населення. У липні 1475 року Мангуп був обложений турками-османами. Увірвавшись до міста, турки винищили майже всіх жителів, розграбували і спалили Мангуп. На землях князівства був утворений турецький кадилик (округ).
Захопивши в XV столітті Таврику, турки за допомогою італійських фахівців створили на Перекопі могутню фортецю Ор-Капу. Із того часу у Перекопського валу з’явилось інше ім’я – Турецький. З кінця XV століття турки і татари в Криму поступово переходять від кочових форм господарства до осідлого землеробства.
Основними заняттями кримських татар (так їх почали називати набагато пізніше) на півдні були садівництво, виноградарство, тютюнництво. У степових районах Криму у них було особливо розвинене тваринництво, перш за все розведення овець і коней, шкіряне виробництво.
У XIV-XV століть між українськими землями та Кримом утворилася широка степова смуга, що заселялася українцями і татарами, які не бажали визнавати над собою ніякої влади. На початку XV століття згадується про татарських козаків, а у 1492 році з’являються відомості про козаків-християн. До речі, і в Криму українська мова не була рідкістю. Нею писалися листи в Литовське князівство, а деякі кримські хани вільно розмовляли українською.
У військову справу увійшли тюркські слова: осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан. Не дивно, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом.
У цей час між Кримом і Запоріжжям налагоджуються економічні зв’язки. Запорожці купували в Криму сіль, причому не тільки для власного споживання, але й для експорту до Росії та Польщі. Кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та на узбережжі Азовського моря. У свою чергу, запорожці надавали татарам можливість випасати худобу на українських землях. Нерідко козаки і татари надавали взаємну допомогу під час стихійних лих, причому абсолютно добровільно, без будь-якого примусу «зверху». З XVI століття у відносинах двох сусідніх народів спостерігаються окремі випадки «бойової співдружності». Так, у 1521 році Мухамед-Гірей повстав проти турецького султана Шах-Алі (ставленика Васілія ІІІ) та покликав на допомогу козаків. Коли турецькі кораблі відправилися до Криму, козаки напали на Стамбул. Султан був вимушений відкликати флот із Криму. До того ж в Криму турецьке військо було розгромлено татарами, на боці яких виступив і козацький полк. Рештки турецької армії вимушені були залишити півострів. Після цієї перемоги Шагін-Гірей в урочищі Карайтебен уклав договір з козацькою старшиною, згідно з яким козаки зобов’язувалися допомагати кримцям, а кримці – козакам.
16—18 століття
У 1639 році козаки обрали гетьманом Карпа Півторакожуха. Нетривалий час його правління відзначався насамперед відверто антипольською спрямованістю та зближенням з кримськими татарами. Поляки неодноразово намагалися приборкати непокірного гетьмана. Одначе козаки успішно відбивали походи польських загонів на запорозькі землі, а полонених жовнірів вимінювали у татар на баранів та іншу худобу. На прохання кримського хана ходив гетьман разом зі своїми та кримськими військами проти калмиків, які часто вторгалися у татарські володіння, завдаючи чималої шкоди. Завдавши калмикам поразки, гетьман убезпечив кордони Кримського ханства зі сходу, зміцнивши разом з тим основи бойової співдружності між Запорожжям та Кримом.
В середині XVII ст. вкрай загострилась обстановка на українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Як відомо, причинами цього були соціальне та національно-духовне гноблення українського населення з боку польської шляхти та католицької церкви. Водночас стали більш напруженими відносини між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Тому й не дивно, що Б. Хмельницький зумів так швидко порозумітися з Іслам-Гіреєм ІІІ, який відправив на допомогу гетьманові чотиритисячний загін кінноти на чолі з Тугай-беєм. Результати союзу між Запорожжям і Кримом не забарилися. Протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. На жаль, союз українського гетьмана з кримським ханом був короткочасним. Осяйна Порта не була зацікавлена у виникненні на сході Європи ще однієї християнської держави, та ще й з виходом до Причорномор’я. Тому союз кримського хана з Україною було розірвано, що призвело до трагедії під Берестечком.
(Продовження в наступному номері)
