Мабуть, жодна інша країна світу за винятком України не знає такого історичного прикладу, щоб десь колись тривала війна на одному її кордоні, а всюди далі тривало не просто мирне життя, а життя, при якому на обличчях людей не прочитаєш жодної стурбованості (хіба що курсом долара і дефіцитом солі у місцевих магазинах). Усюди неприхована байдужість, а то й радість…
Тільки питання: а чому радіти? – Літу, фінансовій кризі і безробіттю, тому що відключили газ, чи тому, що щодня, щотижня в кожну область України повертається «вантаж 200» – полеглі діти з Галичини, Волині, Поділля, Полісся, Надніпрянщини… відусіль! З кожного куточка України.
І тільки в Україні її мешканці можуть одночасно ховати своїх полеглих на війні дітей і проводити різноманітні «фести» – фестивалі, конкурси салютів, концерти, гуляння як в «ніч на Івана», і таке інше. В обід поховали, а ввечері затанцювали!
Це відбувається всюди: в Коломиї, де наступного дня після проводів одного з полеглих в АТО бійців загону спецпризначення «Беркут» гримів святковий салют; в Івано-Франківську, де місцеві збайдужілі до всього мешканці звертаються до таких самих депутатів у вишиваних сорочках зі скаргою щодо непрофесійності організаторів «купала-фесту», що цими днями проходив в обласному центрі!?
Армія на сході голодує і шукає коштів на амуніцію, а всюди святкують, танцюють, витрачають бюджетні й приватні кошти на розваги. Такий собі «бенкет під час чуми»!..
Воістину, коли Бог хоче когось покарати, Він забирає розум. Та, здається, що розум у нас давно забрали, а совісті й ніколи не було!..
Тарас Боднар
