Цей молодий чоловік – формат нового політика, який є безкомпромісним у своїй позиції до політичної проституції й звик речі називати своїми іменами.
Хочете дізнатися, хто йде до Верховної Ради й навіщо? Хто стоїть за плечима мажоритарників та політичних партій? Як вас хочуть знову обдурити? –
Читайте далі в інтерв’ю з Тарасом Боднаром.
– У формуванні особистості одну з першочергових ролей відіграє оточення, в якому виростає людина. А хто займався твоїм національним та релігійним вихованням?
– На відміну від новітніх «свідомих патріотів», я пам’ятаю своє коріння і ним пишаюся. По материнській лінії належу до роду владики Йосипа Шумлянського, відомого не тільки своїми унійними справами на Галичині, але й тим, що воював проти турків з королем Яном Собєським під Віднем та підтримував зв’язки з гетьманом Іваном Мазепою. Мій стрийко доктор Степан Ворох під час наукових студій у Варшаві був одногрупником і добрим приятелем Кароля Войтили (папи Івана-Павла ІІ), а згодом – він був повіреним у справах Української діаспори в Америці перед Святим Престолом, який тоді обіймав його близький приятель і товариш по шкільній лаві той самий покійний Папа Римський Іван-Павло ІІ. Мій дід Петро покараний за Україну сталінськими таборами Сибіру. Він на початку 90 –х рр. минулого сторіччя, будучи церковним старшим братом у селі Голосків, спершу допоміг відбудувати з «нуля» стару церкву (сьогодні належить УПЦ КП), зруйновану у війну більшовиками, а згодом став одним з найбільших жертводавців і будівничих нової церкви УГКЦ у тому ж таки селі. Прадід воював за Карпатську Україну у 1939 році…
– Як так сталося, що ти отримав одночасно богословську та медичну освіту?
– Коли в Івано-Франківську відкрився Теологічний інститут, я – тоді ще школяр 9 класу – почав прогулювати школу, щоб відвідувати цей ВНЗ. До речі, це не завадило мені завершити школу з золотою медаллю. Вже тоді я складав успішно деякі іспити, здебільшого з філософських дисциплін. Отож, по завершенню школи, коли я поступив на духовні студії, я звернувся до ректора-владики Софрона Мудрого з проханням дозволити мені «вільні відвідування», щоб студіювати медицину в Івано-Франківській медичній академії. Завдячуючи владиці, в такий спосіб я здобув дві світи: духовну і медичну. Понад одинадцять років відпрацював лікарем. З них шість у військово-лікарській комісії. Сьогодні є офіцером запасу ічудово, не по чутках, знайомий з проблемами сучасної української армії та знаю, хто тому виною…
А втім, ще в 2003 році, на пропозицію отця, а згодом вже владики, Миколая Сімкайла, будучи студентом-медиком, започаткував і вів медичну програму на радіо «Дзвони», яка мала прихильні відгуки слухачів. Підчас цього успішного проекту, ще й встиг попрацювати як комерційний директор цього першого в Україні виключно україномовного FM-радіо. Всього за три роки я створив дев’ять подібних програм, а радіо «Дзвони» поширило свої трансляції ще на дві сусідні області й кинуло вже оком і на третю! В ці роки «Дзвони» покривали ще й Львівщину та Тернопілля і ми вже добиралися до Закарпаття…
– А як ти потрапив в політику?
– З дитинства не можу терпіти, коли людина, щоб написати правильно два-три слова, язика закусує, але незважаючи на це таки хоче «покерувати» іншими людьми. Глупства в чинах і регаліях не можу терпіти, особливо, коли така людина не за народ свій вболіває, а хоче дорватися до дармового владного корита. Втім, напевно, як більшість свідомих людей, став професійно цікавитися політикою зі студентської лави. А оскільки всі молоді хочуть негайних кардинальних змін, то вступив до радикальної тоді СНПУ – «Соціал-національної партії України». З неї в 2004 році народилася ВО «Свобода». Після Помаранчевої революції, події якої з Майдану у Києві та площі перед нашою ОДА ми цілодобово транслювали на радіо «Дзвони», у 2004 р. познайомився і заприятелював з Олегом Тягнибоком, розбудовував на Прикарпатті обласний осередок ВО «Свобода», ставши співзасновником і заступником голови обласного осередку, а згодом деякий час був головою обласного осередку… Наприкінці 2007 року остаточно розчарувавшись у невідповідності заявлених вищим партійним керівництвом ідей з їх вчинками зі своїми однодумцями залишив ряди цієї партії. Тоді багато хто мені дорікав у цьому вчинку, але, здається, що аж сьогодні люди мене нарешті зрозуміли. Хоча, можливо, якби вмів вклонятися, то саме б я міг бути на місці віце-прем’єра чи хоча б одним нардепів, – дорікають мені декотрі «доброзичливці».
Але я не ні за чим не жалкую, бо тоді відкриваючи нові партійні осередки, перезнайомився з масою цікавих особистостей як в нашому краї, так і по всій Україні. В певному сенсі, й сьогодні їхня дружня підтримка дає мені снаги і сили відстоювати інтереси народу та її боронити. Тепер я ще більше переконаний, що довіру людей здобути важко, а втратити її легко.
Сьомий рік поспіль очолюю ГО «Поклик Нації», займаюся з побратимами громадською-політичною роботою (кому цікаво – шукайте в Гуглі), є редактором двох газет: «Дзвони Нації», «За лаштунками» та ще кількох інтернет-сайтів. Попри усю матеріальну невдячність цієї справи та продажність вітчизняних ЗМІ, намагаюся з побратимами навчити наш люд престати бути «люмпенами» і довіряти «гречкосіям»…
– Чого йдеш у Верховну Раду?
– Йду як політик, а потім уже як лікар з духовною та юридичною освітою. Бо давно прийшов час не тільки поговорити про «духовність» влади та її посіпак в усій їх нелюбові до народу, але й кардинально її змінити, чого так і не відбулося після Євромайдану, вилікувати наше сліпе суспільство. Бо владу України віддавна народ заслужено не любить, і не випадково. По-перше, тому, що до сьогодні ані жодна влада, ані будь-яка опозиція у владі не зуміли дати справедливу оцінку «папєрєднікам» – регіонально-комуністичному режиму та їхнього експерименту над українським народом у ХХ–ХХІ сторіч як у людських, так і природних ресурсах, як і ніхто за ці злочини не поніс відповідальності. А по-друге: їхні «спадкоємці-кровосісі» вже за роки Незалежності з України в офшори виводять і сьогодні мільярди доларів. А в цей час понад 60% українських сімей, в яких обидвоє дорослих членів працюють, загинули на Євромайдані чи в АТО, мусять сьогодні животіти за межею бідності. Але є ще в Україні левова частка неповних сімей з одним годувальником чи годувальницею. Плюс усі замовчують, що знову появився термін «діти війни»… А пенсіонери, серед яких рядові колгоспники та репресовані? А поодинокі, а перестарілі, які сьогодні помирають з голоду на Донбасі як у далікі 1932–33 рр., бо нікому допомогти, а влада це замовчує? А хворі? До речі, Україна в їхньому рейтингу стану здоров’я населення серед 145 країн у світі займає одну з найнижчих позицій. Тобто, ми маємо доволі великі проблеми з системою охорони здоров’я, хоч так думають далеко не всі можновладці.
Чи змінили на краще цю описану гіркою долею ситуацію народні обранці з Верховної Ради останніх «демократичних скликань»? Та, ні! Ці обманці народу більше подібні на 450 повій, які так і шукають, кому б якомога дорожче себе продати, побудувати більше!буковелей», куди українцям зась, бо дешевше відпочивати закордоном, а голови фракцій включно зі спікером радше нагадують господинь борделів, великих чи малих, відповідно з дорогими чи дешевими найманими працівницями…
А йду я туди, щоб усі ці політичні проститутки сплатили українцям всі податки за 20 з лишком років існування цього величезного борделя під назвою «Верховна зРада». Причому, з відсотками. Бо ж погляньте: 23 роки вони жирують собі за наш з вами рахунок і бісяться з жиру, спустошують державний бюджет, замість того, щоб його наповнювати, віддають ворогові етнічні українські землі. І фактично це відбувається на всіх рівнях: від Києва до найменшої селищної ради. Та для того, щоб вони сплатили по рахунках обкраденому народові, я навіть готовий написати окремий закон, за яким їх офіційно визнають повіями!
– А якої ти думки про 180 маленьких і десяток більших пол. – партій в державі?
– Бачиш, я неодноразово говорив і буду повторювати: це ще одна наша велика біда, адже сьогодні в Україні понад 180 політичних партій, більшість з яких – опереткові, які реально існують тільки на папері. Їх наплодили так, щоб краще було задурманювати нарід та його обкрадати! Але ж не краща ситуація і з великими «апазиційними» партіями! Майже кожна з них декларує необхідність прийняття закону про люстрацію у владі, забуваючи при цьому, що починати потрібно із себе самих. Це стосується й таких політисил, як «Удар» Кличка, який понабирав до списку і кинув на мажоритарку масу людей із сумнівною репутацією. Подібне відбувається й у Фронті змін чи то пак тепер уже ВО «Батьківщина». Дивлячись на їхні списки чи то писки, мимоволі згадуєш слова Івана Яковича Франка, який колись у своєму «Одвертому листі до галицької молодежі» написав: «Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида». Тому себе й запитуєш, споглядаючи їхні біг-морди, тож заради чиєї батьківщини вони об’єдналися? Та й загалом мені видається, що Юля Володимирівна нікому зі «своїх» на свободі вже не потрібна, особливо Яценюкові, який так вдало прибрав до своїх рук і її електорат і партію.
Тим самим шляхом пішла й влада, щоб поексплатувати образ жінки, яка сидить в тюрмі. Створила собі «нову Юлю – «каралєву» луганських копанок (шахт по незаконному видобутку вугілля), яка навмисно навіть говорить як Тимошенко: «апазиція», Наташу Королевську. Але її сумнівний список, якщо ще й взяти до уваги її тісну «дружбу» з Олександром Єфремовим як і те, що її рідний брат працює на посаді заступника міністра регіонального розвитку Російської Федерації у Владіміра Путіна, уже само про себе багато нам про що розповість…
Це щодо провладної партії, та подібних до них ліберастів та радикалів Ляшка різного розливу. Але є ще «при-владні» партії, які, хоча офіційно себе дистанціюють від Партії регіонів, але схоже, що ллють воду на їхній млин. Скажімо, та ж сама ВО «Свобода» має більшість в обласних радах Галичини. Але скажіть на милість: що доброго відбулося чи змінилося за минулих два роки? Усі «успіхи» приписують собі, а «поразки» – списуються на владу. – «Та ж сама свита, лиш на другий бік шита», – говорить стара українська мудрість…
Коротко підсумовуючи: так виглядає, що Партія регіонів вдало розкидала свої яйця у всі партійні кошики. Хочете опозицію? – Будь ласка, отримуйте! Яку саме: демократичну чи націоналістичну? Та яку завгодно і як би ви її не назвали – обирайте! А про себе тихо підсмішковуються – все одно всі контрольовані. Аби лиш гроші не скінчилися і ніхто з сейфа компромат не вкрав… Словом, ти слушно зауважив, про більші «полпартії»: одна їх половинка пофарбована «під народ», а друга – сам знаєш, звідки ноги ростуть…
– Ти забув про комуністів?
– Жартуєш? Їх нещодавно рішенням Конституційного суду вигнали з ВР, щоб сьогодні знов дозволити туди балотуватися?
– Чи впевнений, що пройдеш до парламенту?
– Я переконаний, що до парламенту мають прийти нові люди, незаплямовані співпрацею з «новою-старою» злочинною владою, яка торгує інтересами країни і наживається на народі. Я з тими, хто хоче негайно змінити життя простих людей і громади, – вони давно на це заслужили! І, якщо сьогодні, хоча б на нашому виборчому окрузі знайдемо компроміс з іншими кандидатами, головне, щоб не допустити ожирівші бандитські «харі» з біг-бордів до влади, я готовий негайно зняти свою кандидатуру з цих виборів в користь єдиного узгодженого поміж усіма нами кандидата. Лиш би не хами і бандити…
Розмовляв Григорій Кривоніс.
