Кожні вибори – це перепис розумного населення. Я не вірю в мудрість народу. І ніколи не вірив. Бо все, що народ здобував у міжвиборчий період, він талановито перекреслює одним помахом руки в кабінці для голосування. Так було завжди. Так буде 26 жовтня.
Ми – занадто себелюбивий, самозакоханий народ. Ми ніколи не оберемо кращих від себе, бо тоді нам буде соромно визнати свою ніякість. Саме тому наш народ обирає гірших від себе. Аби вкотре самоствердитися, які ж ці політики негідники, а народ – святий. Ми так і не зрозуміли первинного задуму виборів як таких. Ні, ми не вміємо делегувати повноваження. Ми вміємо їх лише спихувати. Ми занадто ліниві, щоб обтяжувати себе конструктивними завданнями.
І я, і ви прекрасно знаєте, хто буде вкотре обраний. Перепис розумного населення виявить його кількість на рівні прохідного бар’єру. Це в кращому випадку. Це не тому, що нема з кого вибирати. А тому що нема кому вибирати. На революціях ми вже нібито навчилися проявляти сміливість та героїзм. Але вибори вимагають мудрості. Отут маємо катастрофу. Сміливі герої перетворюються в баранів, як тільки-но їм у руки потрапляє не коктейль Молотова, а бюлетень для голосування. На цьому й базуються всі політтехнології – щоб барани обрали вовка. Причому добровільно.
Урна для голосування – це вдала назва. Урни призначені, як правило, для сміття та інших побутових відходів. Усе сходиться. А ще урнами називають похоронні посудини з прахом небіжчика, підданного кремації. За конотаціями урна для голосування – саме в цьому ряду. Це щось таке, у чому безслідно зникає життя. Урну треба просто витряхнути, аби вивільнити місце для нових відходів. Від виборів до виборів ми підтверджуємо правильність назви «урна».
Я б не нагнітав песимізм – якби не спостерігав за щоденною агонією виборця. Він і справді затиснутий у лещата вимушеного вибору з того прісного меню, яке йому підсовують політики. Він і справді має всі підстави вважати себе вищим, який прям-таки опускається до рівня кандидатів. Але все це нагадує намагання жертви зайняти максимально зручну позу для ґвалтівника. Підлаштовуючись під нього, ми робимо йому приємно, а собі – менш болісно. Але суть від цього не міняється. Чуючи з-за кожного рогу «нема за кого голосувати», я усвідомлюю, що масштаб ґвалтування на цих виборах буде безпрецедентний.
Це вже навіть не смішно. Народ усе знає про тих, за кого голосує. Геть усе. Джерела інформації відкриті – читай, аналізуй, роби висновки. Олігархи вже навіть не приховують свої ставки та об’єкти фінансування. Кожен політик – голий і облуплений. Тільки тупий, сліпий і глухий виборець чогось іще не знає про кандидатів чи про партії. І ніхто ж під дулом автомата не веде виборця на дільницю. Та кожного разу – волосся дибки стає в день підрахунку голосів.
На Майдані ми побачили найкращих із себе і чомусь подумали, що всі поголовно – саме такі. Захоплюючись якісною меншістю, ми зробили узагальнення про весь народ. Забувши, що ота сама якісна меншість ціною свого життя змушена виправляти помилки, зроблені усіма рештою на виборах. У міжвиборчий період ми виношуємо чергові революції, аби потім розродитися викиднем на наступних виборах.
Звісно, кожен має право на помилку. Але щоб кожна людина могла цим правом скористатися – придумані вибори. Хоча й тут є іскра надії – бо вражаюча чистота розуму з’являється лише тоді, коли вибору вже не залишається.
Остап Дросдов,
журналіст, телеканал ЗІК
