Цими днями виповнилася чергова річниця як 5 лютого 1564 року ніші предки спільно із литвинами здобули перемогу над московськими загарбниками на річці Улі. Але навряд чи вам трапиться повідомлення про це в засобах масової інформації або у стрічках соцмереж.
Про розгром московитів 1514 року під Оршею не чув хіба що лінивий. Ця подія вивчається навіть у межах шкільної програми з історії України. Та рівно через півстоліття після Орші литовсько-руське військо повторило свій успіх під час Лівонської війни у битві на річці Ула (відомій також, як битва при Чашниках). Чому ж про це в Україні практично ніколи не згадують?
Григорій Ходкевич. Гравюра за авторством Олександра Зубчанінова, виконана наприкінці XIX століття за портретом XVI століття
Відповідь проста: під Оршею литовсько-руською армією командував український (за тогочасною термінологією – руський) князь Костянтин Острозький. На Улі ж командували воєначальники білорусько-литовського походження – Миколай Радзивілл і Григорій Ходкевич. Хоча з приводу останнього можна подискутувати: за однією з найпоширеніших версій, рід Ходкевичів походив із київських православних бояр.
В усьому іншому Орша-1514 та Ула-1564 практично однакові. За кількістю учасників ці битви цілком зіставні. На Улі чисельність московитів була навіть більшою – від 20 до 50 тисяч проти 12-15 тисяч під Оршею. В обох битвах московські загарбники, що вдерлися на терени Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, зазнали нищівної поразки.
Перемогу здобули русько-литовські війська, значну частину яких становили вихідці з українських земель. В обох випадках московські воєначальники або потрапляли до полону, або гинули. Обидві битви відбулися на території сучасної Білорусі – навіть відстань між їхніми місцями невелика, близько 100 кілометрів.
Отже, що відомо про битву на Улі?
Більшість джерел повідомляють, що вона сталася 26 січня 1564 року. Однак, це датування за юліанським календарем. За сучасним григоріанським, враховуючи десятиденну різницю між календарями для XVI століття, коректною датою буде 5 лютого.
За рік до того московити окупували стратегічно важливе місто Полоцьк. Іван Грозний, прагнучи розвинути успіх, спрямував углиб ВКЛ військо боярина Петра Шуйського. Удар скеровувався у напрямку Орша – Мінськ – Новогрудок. Але московити не дійшли навіть до Орші, оскільки на річці Ула неподалік міста Чашники (тепер Вітебська область Білорусі) несподівано їм перекрило шлях 10-тисячне литовсько-руське військо.
Битва на Улі в уявленні німецьких художників XVI століття. Ліворуч – литовсько-руське військо, праворуч – московське
Миколай Радзивілл атакував увечері, коли ворог готувався до ночівлі й не очікував нападу. Московські літописи повідомляли, що їхні вояки “доспехи свои и всякой служебный наряд везли в санех”, тож “воеводы не токмо доспехи не успели на себя положити, но и полки стати не успели”.
Битва на Улі тривала недовго і завершилася цілковитим розгромом московитів. Вони втратили від 150 вояків (московські дані) до 20 тисяч (литовські дані), решта безладно втекли з поля бою. Спробував урятуватися й Петро Шуйський. Проте місцеві селяни, впізнавши московського воєначальника, пограбували його, а потім втопили у колодязі.
Приблизно такий вигляд мало московське військо в часи битви на Улі. Картина Сергія Іванова 1903 року
Московська катівня. Картина Аполінарія Васнецова, написана 1912 рокуЗа результатами битви на Миколай Радзивілл написав реляцію, в якій стверджував, що переможці захопили весь московський обоз – 5 тисяч возів, навантажених зброєю, обладунками, харчами, одягом, посудом. Втрати свого війська він оцінював всього-на-всього у 20 загиблих і 600-700 поранених. Ще не знаючи про долю свого візаві, Радзивілл резюмував:
“Шуйський святкуватиме масляну вже не в Орші з розгульними дядьками, а в Полоцьку з собаками (московити вважають собак нечистими і не торкаються їх голіруч)”.
Відомо, що в битві відзначилися представники русько-української знаті, зокрема князь Роман Сангушко і Філон Кміта-Чорнобильський.
Перемога на Улі поклала край планам Московії вдертися вглиб Великого князівства Литовського. Вона до певної міри врівноважила шанси литовців і московитів на загальну перемогу в Лівонській війні. Через три місяці на бік ВКЛ перейшов царський намісник в Лівонії князь Андрій Курбський, якого інколи називають першим російським дисидентом і політичним біженцем. Іван Грозний відреагував на це запровадженням опричнини – жорстоких репресивних заходів проти московської знаті.
Пам’ятні камені, встановлені в сучасній Білорусі на місці битви
Водночас, московитам вдалося втримати Полоцьк. Неспроможність повернути його власними силами спонукала ВКЛ до подальшого зближення з Польщею, результатом чого стала поява на політичній мапі світу Речі Посполитої.
