Розповіді числених біженців, яким вдалося втекти з під московської окупації, тих, хто там залишається, але маю змогу ще телефонувати, а також повідомлення правоохоронних органів та числені сюжети в мережі ілюструють весь жах, того, що там сьогодні коється. Зґвалтування, вбивства та мародерство стали сьогодні там буденною справою (за одним із повідомлень тільки в одному селі на Київщині в будинку знайшли повішеними тіла двох 14-річних дівчат з ознаками тривалих гвалтувань і катувань, у цьому злочині більше підозрюють кадирівців, хоча не виключають і росіян).
Тому вважаємо, що нижче поданий матеріал журналістів ВВС, як розповідь однієї із біженок, є згладженим, і з нього, мабуть, було викинуто те, що могло б засмутити західних лібералів надмірною жорстокістю окупаційних сил і таким чином категорично налаштувати проти Росії західне суспільство, яке перелякане загрозою ІІІ-Світової і ядерної війни, а тому поки ще вагається… Та все ж історія біженки Світлани, переказана ВВС, доволі цікава навіть, якщо найстрашніше з неї і прибрали:
Розповіді про життя в російській окупації у 21 столітті до болю нагадують згадки бабусі часів Другої світової війни.
Поведінка сучасних загарбників практично не відрізняється він німецьких військових – розстріли цивільних, пограбування місцевого населення та крадіжки їжі в селян.
“Млєко, яйко, шнелє”, – все життя згадувала бабуся улюблену фразу голодних німців, які заходили у село.
“Кури, індики, яйця – все зжерли. Мало того, що грабували, ще й все зжирали”, – згадує два тижні життя під російською окупацією мешканка одного з сіл на півночі Київщини Світлана (ім’я змінене в інтересах безпеки).
Їй з родиною вдалось вирватись з території, яка вже на другий день війни стала російським тилом.
Те, що вона розповідає про життя під російською окупацією, можна було уявити тільки у якомусь фільмі про Другу світову, жахи якої знову доводиться переживати українцям через вторгнення Росії.
“На другий день війни у нас розгромили всі магазини, тому з цього часу продуктів уже взяти не було де”, – розповідає Світлана.
Росіяни опинились у селі на другий день війни. Тоді ж зникло світло.
Колони танків й іншої техніки постійно йшли з Білорусі транзитом.
Росіяни зробили із села щось схоже на тилову базу, вигнали з будинків багато людей, щоб самим в них вселитись.
“Знаю про 15 людей з дітьми, яких вигнали на вулицю”.
“Поїли у багатьох людей живність, яка була – кури, індики – все зжерли. З погребів позабирали їжу, іноді начисто все підчищали”, – згадує вона.
Мародерством, за її словами, переважно займались росіяни. І їжу крали саме вони.
Поведінка військових росіян, за словами жінки, відрізнялась від поведінки чеченців. Ці дві групи окупантів вона швидко навчилась розрізняти.
“Таке враження, що росіяни були на самозабезпеченні”, – додає Світлана.
У росіян, як згадує вона, був зовсім поганий пайок. “Маленька галетна печенька, якийсь паштетик і маленька баночка рису з овочами”.
“Росіянам їсти не було чого фактично, тому і обкрадали місцевих”.
Саме росіяни, за її словами, масово грабували побутові речі селян.
“Крали з будинків все, що можна було красти. Танк один у них тут згорів. Полізли хлопці подивитись. А там духи, фени, дитячі візочки. Таке враження, що хотіли собі додому щось привезти”, – розповідає Світлана.
У деяких сусідів з дому виносили все, окрім великих диванів.
“Добрі” чеченці, які вбивали дорослих і дітей
Натомість чеченці поводились інакше. Вони набагато краще забезпечені, а тому і грабували менше.
“Чеченці мали певні принципи – не виганяли з будинків, якщо були діти, добре ставились до пристарілих людей”, – згадує Світлана.
Чеченці займали найкращі будинки, де було тепло.
Навіть іноді сухпайками ділились своїми, які кращі, ніж у росіян.
“Коли у знайомої група чеченців з дому з’їжджала на ротацію, то навіть вибачились, сказали, що хороший народ українці, а їх обманули і кинули на війну проти українців. Щось говорили, щоб Аллах їх простив”, – згадує жінка.
Проте саме ці чеченці і вбивали українських цивільних у селі, коли бачили людину, яка намагалась поїхати чи знімала щось на телефон.
“Чеченці розстрілювали цивільних чоловіків, жінок та дітей. Багато було випадків, коли розстрілювали мирних мешканців. Я особисто знаю кілька історій розстрілу, десь десять людей”, – каже Світлана.
Найперше вбивство сталось у перший день окупації – їхала машиною жінка, чоловік і дитина мала.
“Вони побачили багато техніки і танків, зупинились, на них навели дуло танка, машина зупинилась на відстані. Постояла, ніяких вказівок не було. Чоловік почав здавати назад і тут по них дали чергу з кулемета”, – з жахом розповідає Світлана.
Ще один приклад – тато з донькою хотіли забрати поранену матір з сусіднього села. Чоловік на бусику поїхав з дитиною, а їх чеченці автоматною чергою вбили.
Ще одному знайомому у центрі села у машині просто прострелили голову і підірвали машину з якоїсь зброї.
“Розстрілювали без попередження всіх, хто щось знімав на телефон, – якийсь рух техніки чи щось подібне. Стояли в себе у дворі за воротами – вбивали”.
Підлітків практично не вбивали – діти сиділи вдома і не висовувались.
“Один чоловік знімав з двору колону. Його підстрелили в ногу. Він почав повзти, а вони його зблизька добили”.
Як поводили себе з місцевими
Хоча поза цими розстрілами чеченці іноді поводили себе добре, так розповідає жінка.
Згадує випадок, коли росіянин намагався зґвалтувати дівчину. То чеченці його дуже сильно побили. Жінка каже, що їй відома тільки одна спроба зґвалтування з боку російських військових у селі.
“Всі бачили, що чеченці і росіяни у поганих стосунках. Вони між собою б’ються постійно”, – стверджує вона.
Якщо чеченці займали собі будинки в центрі, то росіяни – бічні вулиці.
Росіяни вселились також у школу, де переховуються люди, яких вигнали з домівок.
Біля школи вони поставили техніку, там постійно стоять три танки.
У них не було телефонів, каже Світлана. Тому вони відбирали їх у людей і телефонували додому.
Навіть у чеченців не було цигарок – “стріляли” у місцевих чоловіків, коли бачили.
Жінка згадує, що спочатку росіяни були молоді і навіть лякливі, коли обшукували, то руки тряслись.
А згодом їх замінили серйозніші чоловіки під сорок років, на вигляд професійні військові, а не “брудні, прищаві і обдерті”, які були спочатку.
Страх
Але всіх їх місцеві боялись – розстрілів, грабунків і всього іншого. Хоча ходити пішки по селу вони дозволяли.
А ще обстріли – кожен вечір з усіх боків були обстріли.
Самі ж чеченці та росіяни дуже боялись навколишніх лісів.
“Якось пройшла чутка, що з лісу йтимуть наші партизани. Вони так злякались, що ще довго той ліс просто так обстрілювали навмання”, – згадує жінка.
Над селом постійно в темну частину доби літали величезні російські вертольоти. Так низько, що боялись, аби не зачепили дахи будинків.
“Вони долітали до району церкви, а далі повертались у Білорусь. Ніхто не розумів, що вони роблять. Але згодом з церкви розповіли, що ці вертольоти забирають своїх вбитих. Біля церкви зробили якийсь хаб, так їх звідти забирали”, – переповідає Світлана.
Від їхнього села до найближчого великого білоруського міста Мозир десь 180 кілометрів.
Гуманітарка і батюшка
На 14 день війни селянам сказали, що місцевий батюшка буде роздавати продукти.
Жінки зібрались і пішли, три години стояли в черзі.
“Коли нам дали пайки, заглянули в сумку, вони були російські. А ми думали, що це від наших”, – згадує Світлана.
Багато хто брав від них пайки від безвиході, бо два тижні сиділи без продуктів.
Голова села сховалась через кілька днів окупації, жінка каже, її могли залякати.
Тож батюшка почав фактично керувати у співпраці з росіянами.
“Вони з батюшкою показово на камери роблять нібито “добрі справи” для пропаганди. Знаємо, що нашу допомогу від України не пропускали взагалі”, – стверджує жінка.
Казали, що росіяни знімають пропагандистські сюжети, як вони годують місцевих.
“Ми побачили відео, як росіянин у цій церкві розвантажує гуманітарку і розповідає, що ось ми росіяни рятуємо від голоду, бо ціле село кинули українці, коли відступали, мовляв, знищили інфраструктуру. Хоча наших у селі і не було, не було кому відступати”, – розповіла Світлана.
“Мене аж затрясло, коли я побачила цей брехливий сюжет”.
Давали один пайок на цілу родину, ретельно записували імена і адреси. Фактично так проводили перепис населення. Через це багато хто боїться ходити за пайками.
У пайок входив кілограм гречки, трошки вермішелі, одна консерва, кілограм цукру і згущенка. Туалетний папір, а жінкам могли давати пачку прокладок.
Втеча
Жінка з родиною втекла з села за кілька тижнів від початку окупації.
“Пішли чутки, що буде коридор. Поїхали на свій страх та ризик, швидкість 30 км, вікна відкриті, всюди написи “діти” і простирадла білі. Так ми три КПП російських проїхали”, – розповідає Світлана.
Тисячі людей ішли пішки до підірваного мосту – останньої позиції росіян.
Там працівники “Червоного хреста” переводили їх пішки через бочки з дерев’яними пелетами. А з іншого боку вже підбирали українські військові.
Північний захід Київщини сильно постраждав від спроби Росії взяти Київ. Ірпінь, Буча, Гостомель, Ворзель – ці населені пункти майже знищені. А села північніше, як і містечко Іванків, опинились в тилу росіян.
Від людей, яким вдається втекти звідти, лунає все більше історій про жахи окупації, хоча Росія продовжує безсоромно брехати, що її військові не вбивають цивільних, а тільки військових.
Джерело: ВВС
