У часи московської окупації України було поширеним тенденційне трактування, нібито Тарас Шевченко зобразив у вірші одного з гетьманів, який продавав християн у мусульманський ясир. Наприклад, комуністичні борці з українським буржуазним націоналізмом від літературознавства безапеляційно заявляли таке: «Не називаючи істор. імен, Шевченко осудив гетьманів 2-ї пол. 17 ст. типу П.Дорошенка і Ю.Хмельницького, які допомагали туркам і татарам брати в полон укр.населення».
Новітні українські літературознавці, повторюючи в загальних рисах всі ці комуністичні наративи, з якогось дива спробували «дофастригувати» до них ім’я запеклого ворога Москви Івана Виговського: «Подія, про яку розповідає козак, вийшовши з могили, може мати приблизну прив’язку:доба Руїни, 2-га пол. 17 ст., коли, напр., гетьман П.Дорошенко уклав угоду з татарами й турками, що обернулася лихом для простолюду. Але прототип «гетьмана» заледве можна точно визначити, — називають П.Дорошенка, І.Виговського та Ю.Хмельницького».
А ось як інтерпретуються події цього твору в анімаційному фільмі, профінансованому Держкіно України в 2015 році: «В 1669 році гетьман Петро Дорошенко уклав союз з турками, маючи намір з їх допомогою захопити Річ Посполиту. На знак вдячності туркам люди гетьмана гнали цілі села своїх же одноплемінників і продавали їх у рабство до Кафи. У цей же час лідер Січі, отаман Сірко, дізнавшись про це, наказав знайти і покарати зрадників свого народу. Курінні козаки наздогнали три сотні работорговців біля одного хутора, де вони були порубані на частини, позбавлені натільних хрестів і викинуті в річку, щоб земля українська не прийняла зрадників».
Звернімо увагу на кілька закладених тут «неточностей». По-перше, Петро Дорошенко укладав союз з турками аж ніяк не для захоплення Речі Посполитої, а для оборони України, яку в той час розривали на частини московити і поляки. По-друге, якщо запорожці Сірка справді порубали б работорговців на частини і покидали б їх останки у воду, то кого ж тоді стосуються Шевченкові рядки:
Наносили землі
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає?
По-третє, слід зазначити, що на відміну від промосковських істориків і мультиплікаторів Тарас Шевченко надзвичайно шанував Петра Дорошенка, навіть присвятив йому окрему поезію «Заступила чорна хмара», де іменує його «славним гетьманом». Звичайно, хтось може сказати, що це просто мультфільм, але ми розуміємо, як закладаються у дитячі голови через мультиплікаційні фільми певні стереотипи.
Тепер спробуємо детальніше з’ясувати, чи насправді відповідають дійсності вищевикладені твердження епохи радянського колоніалізму? Почнімо з того, що вже перша теза радянських літературознавців про те, що у цьому творі поет під «ярмом» мав на увазі саме мусульманський гніт, видається доволі сумнівною. Адже, коли ми уважно проаналізуємо творчість Тараса Шевченка, то можемо помітити, що в інших своїх творах поет, описуючи взаємини українців з ісламським світом, ніколи не вживає слово «ярмо», а використовує терміни «неволя» або «турецька неволя».
Більш ймовірним видається, що під ярмом Кобзар мав на увазі ярмо московське, в якому знемагали як сам поет (від народження аж до 1838 року), так і вся його рідня, і більшість люду поневоленої України (аж до 1861 року). Більшість дослідників творчості Тараса Шевченка залишають поза увагою те, що в часи народження поета і його дитинства Україна ще палала у вогні селянських повстань проти московського кріпосного ярма. Наведемо лише один надзвичайно промовистий приклад. Так, коли малому Тарасику було три роки, в Моринцях, рідному селі його матері, де з’явився на світ і сам поет, українські селяни, нащадки колись вільних козаків, зі зброєю в руках повстали проти сваволі московських кріпосників. На село були кинуті царські війська і в нерівному бою, як свідчать донесення, загинуло 18 селян і 3 московські карателі. А скільки непокірних моринчан після кривавого придушення повстання було засічено до смерті різками, скарано каторгою в Сибір – один Бог відає! Зрозуміло, що це повстання і загибель у бою проти московського гніту поетових односельчан (серед яких могли бути і родичі малого Тараса по матері) надзвичайно сильно вплинули на його світобачення, а відтак, і на творчість. Всотавши з молоком матері непримиренність до царських поневолювачів, Тарас Шевченко у своїх творах рішуче і послідовно виступає проти московського кріпосного ярма. Згадаймо, як гостро Кобзар устами поневоленої України дорікає за це московське ярмо Богданові Хмельницькому:
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Наслідки цієї помилки великого Богдана змушені були виправляти всі наступні гетьмани, в першу чергу знаменитий Іван Виговський, який задля стримання московської агресії був змушений укласти військовий союз із татарським ханом, що дало йому змогу 1659 року вщент розгромити величезну московську армію, яка вторглася в Україну. Але при цьому з документів відомо, що гетьман Виговський суворо забороняв татарським мурзам брати ясир з українських земель: «…якщо будуть вони, татари, таке чинити, що черкасів побиватимуть і в полон їх в Крим відсилатимуть, то їм самим від нього здоровими не вийти», і спеціально відправляв загони «для охорони від татар, й наказував їм: коли стануть приходити в їх Черкаські міста татари, то вони б татар побивали, і в полон брали, і присилали до нього, гетьмана, в табір». Натомість Іван Виговський волів розраховуватися з татарами полоненими московськими окупантами (відомо, що під Конотопом гетьман віддав ханові всіх московських солдатів разом із воєводами).
У часи Тараса Шевченка ім’я Івана Виговського як найбільш успішного (і тому найбільш зненавидженого) суперника Москви або паплюжилось, або його рекомендувалось зайвий раз не згадувати. Відомо, що навіть у збірниках старовинних дум московські цензори виправляли його прізвище на Луговський. Але попри замовчування цензурою і шельмування в окупаційній історіографії Тарас Шевченко добре знав про спробу гетьмана Івана Виговського визволитись із московського ярма, про його славну Конотопську перемогу, адже вона висвітлювалася на сторінках літопису Самійла Величка, Історії Русів, у працях Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, в інших історичних творах, відомих поетові. І не випадково 20 серпня 1859 року з Прилук Тарас Шевченко пише своєму братові Василю вкрай важливе для нас повідомлення: «Не здивуй, що я так мало пишу тобі. Ніколи. Сьогодня рушаю в Конотоп». Очевидно, що через терор всюдисущих царських цензорів Т.Шевченко не написав докладно про те, з якою метою він так поспішав у це славне для кожного українця місто, проте дата цієї поїздки виразно говорить сама за себе. Його відвідини Конотопу припадали якраз на 200-літній ювілей славної Конотопської звитяги, під час якої війська гетьмана Івана Виговського вщент розбили московських загарбників. Чи не на цю визвольну війну Івана Виговського проти Москви натякає риторичне питання з його знаменитого вірша «Чигрине, Чигрине»: «…за що скородили списами московські ребра»? Однак більше написати поет не міг, прекрасно розуміючи, що окупаційна цензура ніколи б не дозволила возвеличувати ім’я переможця Москви Івана Виговського.
Для Тараса Шевченка, як людини, яка глибоко знала історію України, не було таємницею і прагнення Івана Виговського повернути Україну до складу оновленої Речі Посполитої на правах Князівства Руського. Поет чудово розумів, що саме внаслідок того, що Іванові Виговському не вдалося реалізувати свій план, Україна опинилася в ярмі московському. Як ми бачимо з його творів, Тарас Шевченко був переконаним, що ярмо московського самодержавства для українського народу було набагато жахливішим від гніту польських королів, про що прямо говорить у своїй поемі «Невольник»:
Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!…
А москалі і світ Божий
В пута закували.
Як відомо, найбільшим винуватцем такої фатальної зміни курсу Гетьманщини з Варшави на Москву був недолугий син славного Богдана Юрій Хмельницький. Очевидно, що Тарас Шевченко добре знав, до яких катастрофічних наслідків призвело інспіроване Юрасем повстання проти Івана Виговського. Адже після перемоги повстання Юрій Хмельницький, ставши гетьманом, підписав 1659 року у Переяславі нові, набагато кабальніші для України статті, перекресливши всі державницькі здобутки як свого батька, так і гетьмана Івана Виговського, і таким чином на багато століть загнав Україну в московське ярмо. Ба більше, з історичних джерел відомо, що Юрій Хмельницький із наказу московського царя розв’язав кривавий терор проти прибічників попереднього гетьмана-державника. Гетьмана Юрія Хмельницького збройно підтримав знаменитий запорозький отаман Іван Сірко, і з його наказу саме Сірко здобував Чигирин, де відбувся кривавий бій із вірними Виговському козаками. Ось як ці трагічні події описав славний дослідник козаччини Дмитро Яворницький: «Відразу ж після обрання гетьманом Юрій Хмельницький, маючи під рукою 5 тисяч запорожців та Івана Сірка, кинувся до міста Чигирина, столиці Виговського, і не заставши там самого гетьмана, а лише козацький піхотний полк під командою Стефана Гуляницького, переміг його, полковника вбив…»
Чи не стосуються Шевченкові рядки «і зарізали брата» моменту трагічної загибелі «від рук своїх» цього полковника, брата знаменитого героя Конотопу Григорія Гуляницького? До речі, і сам Стефан Гуляницький у Конотопській битві проявив себе героєм. Іван Виговський доручив йому командування кіннотою, яка зайшла в тил московитам, зламавши їхню оборону на річці Соснівці. Цілком закономірно, що в Московії брати Гуляницькі були оголошені ворогами царя, про що був виданий відповідний указ. Смерть одного з братів-героїв у Чигирині була на совісті гетьмана Юрася та Івана Сірка, які «По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата». Хтось може заперечити і сказати, що слово «брат» вжите тут лише як «вишуканий вислів». Аж ніяк, адже Тарас Шевченко добре знав народні звичаї та традиції. Відомо, що ще Гійом Левассер де Боплан відзначав, що козаки вживали звертання «брат», як станове, лише до рівних собі козаків, тому з уст мертвого отамана вираз «і зарізали брата» міг означати лише, що йдеться про людину його стану, рівного йому старшину. Варто згадати, що Іван Сірко і Степан Гуляницький воювали пліч-о-пліч ще з часів Хмельниччини, тому, вочевидячки, називали один одного братами.
Зрозуміло, що штурм добре укріпленого Чигиринського замку не обійшовся без значних втрат і для запорожців Івана Сірка, а полеглі січовики були поховані в могилі біля міста: «Кров’ю брата впились і отут полягли, У могилі заклятій». Ця трагічна кривава міжусобиця не принесла ні Сірку, ні його полеглим козакам, ані честі, ані слави, тому про них швидко забули: «…наносили землі, Та й додому пішли, І ніхто не згадає».
Варто нагадати, що перед самим арештом Тарас Шевченко відвідував Чигирин і Суботів. Жахливий московський гніт, в який запродав недолугий Юрась Хмельниченко вже визволених І.Виговським українців, і розпачливе становище земляків не могли не вразити поета. Про неймовірно важкі душевні страждання, які йому довелось пережити під час цієї подорожі, Тарас Шевченко пише у листі від 26 листопада 1844 року знаменитому чорноморському отаманові Якову Кухаренкові: «Був я уторік на Україні — був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». У тій подорожі Кобзар досліджував козацьку столицю та її околиці, записував місцеві перекази про давнину, замальовував уцілілі архітектурні пам’ятки, у тому числі козацькі могили (збереглися його малюнки деяких із цих могил). Не виключено, що під час відвідин Чигирина Тарас Шевченко бачив і могилу, в якій були поховані полеглі під час штурму міста запорожці Юрася Хмельницького і Сірка.
Відомий нікопольський краєзнавець Павло Богуш, відтворюючи шлях молодого Тараса Шевченка Україною, дослідив, що прямуючи з Нікополя в Покровське, поет не міг оминути Капулівку, де на той час знаходились могила Сірка, оповита безліччю таємниць, про одну з яких співається у стародавній козацькій пісні:
В Капулівці на городі
В Мазая старого
Є могила отамана
Сірка кошового.
І казали старі люди
Ще в Далекі годи,
Що отаман невмирущий
Десь по світу ходе.
В усіх цих піснях, легендах і переказах ми спостерігаємо вражаючу схожість з образом Шевченкової поезії. Можна припустити, що постать старого сивого отамана, що вночі виходить із могили, стала прообразом головного героя твору «За байраком байрак».
До того ж ми можемо зауважити й інші збіги. Сіркова могила в Капулівці знаходилась неподалік від Дніпра, також і Шевченків козак, стоячи на могилі, «на Дніпро позирав». На могилі кошового, на тильній стороні надгробного кам’яного обеліска, біля голгофського хреста, серед іншого було вирізьблено зображення «Списа Долі». За християнськими переказами, цим списом римський сотник Гай Кассій Лонгин пробив серце розп’ятого на хресті Ісуса, покінчивши з його земними стражданнями, звідки й виникла така назва цієї однієї з найбільших реліквій християнства. А в православному обряді цей спис (під назвою «копіє») є важливим елементом церковної літургії: ним розрізають просфору, яка символізує тіло Ісуса. Чи не цією містичною зброєю Божого Промислу надихався Тарас Шевченко, творячи образ померлого козака, який, вставши з могили, «на спис похиливсь»?
Крім того, на початку серпня 1990 року на могилі Сірка відбулась грандіозна за своїм значенням подія, яка змусила згадати про всі ці містичні історії. Прокинувшись з більш як півстолітнього комуністичного безпам’ятства, близько півмільйона людей з усіх куточків України за покликом серця водночас з’їхалось до місця поховання кошового-характерника, задекларувавши там своє прагнення до Незалежності і вщент знищивши міф про остаточне перетворення українців на вигаданий Москвою химерний «совєтскій народ», позбавлений власної історичної пам’яті та самосвідомості. Ця подія ознаменувала повний крах панування комуністичної ідеології в Україні і стала потужним каталізатором визволення України із союзного (читай московського) ярма. Тоді багатьом здавалося, ніби сам Іван Сірко, чия неупокоєна душа і в наші дні «десь по світу ходить», відпокутуючи гріхи, зібрав на своїй могилі українців і надав їм неймовірної наснаги до боротьби за національне визволення, пробудивши в них приспаний козацький дух. Чи не виповнилася, таким чином, міра добрих справ славного кошового, а його душа нарешті віднайшла вічний упокій?
Тарас Каляндрук,
доктор філософії, дослідник слов’янської лицарської культури,
лауреат державної премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності