27 січня 2015 року до польського міста Освенцим мають приїхати делегації з 40 країн світу, які візьмуть участь в урочистостях, що відбуватимуться в музеї на території колишнього німецького концтабору «Аушвіц-Біркенау», на честь 70-ліття визволення цього табору
Але головними гостями стануть ті нечисленні в’язні концтабору, що вціліли у часи війні та дожили до наших днів.
Напередодні знаменної дати Росія стала ініціатором гучного дипломатичного скандалу, для якого були використані слова польського міністра закордонних справ Ґжеґожа Схетини з інтерв’ю «Польському радіо» 21 січня, коли він, зокрема, сказав, що табір смерті в Освенцимі визволяли українці – солдати Першого українського фронту – і власне вони відчиняли брами концтабору. У відповідь МЗС Росії звинуватило Варшаву у блюзнірстві, цинізмі й «історичному вандалізмі», оскільки, мовляв, у радянському війську були представники різних народів. А голова думського комітету з міжнародних справ Олексій Пушков заявив, що українці звільнювали Європу у складі радянських військ разом із росіянами і вичленити їх звідти може тільки Схетина. Офіційні заяви були підперті справжньою істерикою у провладних мас-медіа Росії (а таких там сьогодні 99%): мовляв, у Червоній армії взагалі було лише 16% українців, натомість дві третини росіян.
У відповідь Схетина в ефірі Radio ZET заявив, що танком, який зніс браму концтабору «Аушвіц-Біркенау», командував українець Ігор Побірченко, а головною метою його попереднього виступу було наголосити, що Росія неправомірно прагне приписати собі перемогу над нацизмом, бо в Червоній армії воювали не тільки росіяни. Натомість російська преса заявила, що цю браму першим відкрив майор Анатолій Шапіро, чий батальйон першим увійшов у місто Освенцим. В унісон з російськими виступили і деякі польські ЗМІ, що звинуватили міністра в невігластві.
На чиїй же стороні тут історична правда?
Нацистський конвеєр смерті
Табір «Аушвіц-Біркенау» – це один із комплексу нацистських концтаборів, що були об’єднані назвою «Аушвіц» і місцем розташування. Цей комплекс був створений за наказом рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера від 20 травня 1940 року. Специфіка цього табору полягала в тому, що він був улаштований як конвеєр нищення «неповноцінних» народів. У ньому загинуло близько 1 мільйона євреїв, 75 тисяч поляків і 19 тисяч циган-ромів. В інших таборах комплексу, в’язні яких використовувалися на різних роботах, число жертв було значно меншим, але також страхітливим. Наприклад, у таборі «Аушвіц І» за час його існування загинуло понад 70 тисяч військовополонених, передусім польських жовнірів і червоноармійців. Серед в’язнів були учасники українського національно-визвольного руху, чимало з них там загинуло, зокрема, брати Степана Бандери Василь та Олександр.
Коли 27 січня 1945 року Червона армія зайняла концтабори, там залигалося 7600 в’язнів. Понад 58 тисяч полонених нацисти евакуювали на підконтрольні ще їм території, прагнучи продовжити використовувати їх на різного роду роботах, вивезені також були всі вцілілі політв’язні-українці.
Точне число жертв комплексу таборів «Аушвіц» невідоме, не в останню чергу тому, що у 1945 році весь архів табірних документів був вивезений до СРСР, засекречений і поміщений до Державного військового архіву в місті Подольську під Москвою. Ці архівні матеріали засекречені і недоступні для дослідників, вони досі не оброблені. На початку 1990-х президент Польщі Лех Валенса на основі розрахунків працівників меморіального музею назвав приблизне число загиблих у таборах під назвою «Аушвіц» – 1,5 мільйона людей.
Визволення і визволителі
Звичайно, вцілілих в’язнів концтабору звільняли не тільки українці. Проте дуже сумнівно, щоб піхотний батальйон майора Шапіро міг випередити під час наступу танки, ба більше – щоби браму табору смерті можна було просто взяти й відчинити руками. Тим більше, що подвиг танкіста Івана Побірченка, який став по війні визначним ученим і помер 2012 року, був засвідчений ще у радянські часи й офіційно визнаний як Україною, так і Польщею.
Та головне в іншому. Твердження російських мас-медіа, що українців було серед вояків Червоної армії тільки 16%, є неправдою, прямо пов’язаною з фальсифікацією числа мобілізованих до війська та загиблих на війні, причому розміри цієї фальсифікації – не сотні тисяч, не мільйони, а понад десять мільйонів осіб. За даними «Книги пам’яті України», чий сайт був знищений під час правління «регіоналів», під час Другої світової війни в складі різних армій і збройних формувань загинули мільйони українців. Абсолютна більшість загиблих воювала у Червоній армії та інших радянських формуваннях (флот, партизани, загони НКВД тощо). Об’єктивність даних цієї Книги не викликає сумнівів хоча б тому, що її формували сотні дослідників з усієї України в часи далеко не «націоналістичного» правління Леоніда Кучми, а очолював колектив Книги депутат-комуніст генерал Іван Герасимов. Але у Кучми батько загинув на фронті, а танкіст Герасимов воював із перших днів війни, і тому обидва були особисто зацікавлені в правдивих даних, а на додачу у генерала Герасимова честь фронтовика взяла гору над «підказками» з боку Росії та однопартійців – мовляв, надто високі цифри українських втрат на війні даєте, офіційно вам виділено тільки близько 1,8 мільйона із безповоротно втрачених 8,7 мільйона одиниць бойового складу.
Насправді й українців у складі Червоної армії було більше, ніж 16% (це – мінімальні цифри, взяті станом на кінець 1942 року, а в 1944 році, скажімо, вони становили 1/3 всіх червоноармійців), і втрати були незмірно більші – не в останню чергу за рахунок отих «чорносвиток», «сірих піджаків», «граків», яких хапали на «визволених» територіях і кидали на штурм німецьких позицій, не видавши нормальну зброю і не поставивши на військовий облік. Число загиблих із них по України, за оцінками, перевищує мільйон людей.
До речі, польський міністр, говорячи, що в Червоній армії воювало лише 1–1,2 мільйона українців, також виявився жертвою московської пропаганди.
І ще одна цифра, яку неможливо тут не навести. Червоноармійці гинули не тільки від рук ворога – за роки війни, за опублікованими 2005 року даними очолюваної Олександром Яковлєвим комісії при президенті Росії, знищені своїми ж – НКВД, загороджувальними загонами, СМЕРШем, трибуналами, політруками – були близько 954 тисяч радянських воїнів. Ця страхітлива цифра чи не якнайточніше характеризує той режим, який ніс «визволення» народам Європи. Її оприлюднення стало останнім подвигом офіцера-фронтовика, а потім академіка й ідеолога перебудови Яковлєва.
Отож не випадково від весни 1945 до кінця 1949 року частина таборів «Аушвіц» була використана як в’язниця радянського НКВД і Міністерства громадської безпеки комуністичної Польщі. Так само, як, скажімо, концтабір Бухенвальд на території Німеччини тощо. За колючий дріт потрапляли у цих таборах не тільки нацисти та їхні посібники, а й «неправильні» борці Опору, як поляки, так і німці – ті, хто не схилявся перед сталінським режимом.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук
