“Чому в Угорщині нема українців?”, – розібрався у цьому питанні Ihor Bokiy:
Історично так склалося, що землі, на яких проживали українці є на сучасних теренах усіх наших сусідів. Берестейщина у Білорусі, Лемківщина, Бойківщина та Підляшшя у Польщі, Пряшівщина у Словаччині, Мараморош та Буковина в Румунії, Придністров’я в Молдові, Стародубщина та Східна Слобожанщина у РФ.
Ну це ніби знають усі. А от як так сталося, що немає таких етнічних осередків українців в Угорщині? Чи може є ? Нумо розбиратися.
Нині в Угорщині мешкає дев’ять з половиною мільйонів осіб, серед яких 78 % становлять угорці, або мадяри, як вони самі себе називають. На другому місці в країні роми – їх 3,6 % (308 тисяч), на третьому німці – 1,6% (130 тисяч), ну а далі словаки, румуни, хорвати, серби, словенці…
Дивина, але українці – представники найбільшого сусіда Угорщини, не мають в країні навіть власної етнічної будь-якої організації, і відповідно, їх кількість вважається такою низькою, що ніхто їх навіть не рахує. Як таке взагалі можливо?
А може українців мадяри, як і словаки, називають русинами? Дійсно, є такий етнос в переліку, але кількість русинів в Угорщині всього чотири тисячі. А в сусідніх з Угорщиною Словаччині та Румунії мешкає відповідно 55 і 51 тисяча українців, і це лише офіційно.
Виходить, що в процесі історичного розселення українці обминули нинішню Угорщину, хоча зовсім не обминули сусідні країни, які в часи розселення були складовими частинами королівства Угорщина.
Бути такого не може. Особливо, зважаючи на те, що українці й угорці тривалий час були в одній імперії.
Колись на екскурсії, у замку “Паланок”, нам розповідали, що Мукачівська греко-католицька єпархія займала дуже значну площу й сягала далеко за межі нинішнього Закарпаття, в тому числі й у мадярські землі.
Значить там теж були греко-католики. А чи є вони там нині? Офіційна статистика каже, що греко-католиків в Угорщині майже триста тисяч. Отакої…
Виявляється, українці мешкали в Угорщині із давніх часів. Особливо багато їх було у північно-східних регіонах. Кількість українців особливо збільшилася в останню чверть XVII століття, після звільнення країни від османів. Майже всі поселенці, які прийшли у покинуті населенням області, були україномовними греко-католиками Мукачівської єпархії.
У XVIII столітті в греко-католицьких храмах Угорщини почали проводити богослужіння мадярською мовою – це був перший потужний крок до остаточної асиміляції українців.”
Керівництво угорського королівства зрозуміло, що не варто знищувати русинів-українців фізично – потрібно знищити їхню мову, і русини зникнуть. Тому закрили приватні українські школи…
Другий крок, ще потужніший зробили у XIX столітті – влада різними методами почала стимулювати мадяризацію родинного вжитку. Тоді з’явився термін “мадярон” (креол – міжнародний термін) – таким словом називали змадяризованих русинів-українців, з найперших – представників духовенства та інтелігенції, яка має відверту угорську орієнтацію.
Мадярони (креоли) відмовилися від власної мови, культури, релігії, почали сприяти мадяризації українського населення, примушуючи соромитися свого народу та приховувати своє українське походження.
Видатний закарпатський просвітник Олександр Духнович ось як писав про мадяронів:
“Йому руське (українське) слово бридке; він соромиться руського. Сущий поміж мадярами, він уже мондокає й вдома, й мислити намагається так само, шукаючи тим схильності у чужих… Так істинно єсть моє слово: русин угорський (мадярон) чим-небудь буде тільки не русином-українцем”,
“У них, мадярів, як і у росіян – всі народи окрім них – бидло, скоти, тільки один мадяр був людиною, хто не мадяр, той і не людина”.
В Угорському королівстві були створені такі умови життя та психологічний клімат для етнічних меншин, які змушували, часто наперекір особистим принципам та переконанням, повністю відрікатися від власної етнічної культури, мови, менталітету, відповідно й політичних, релігійних та інших поглядів.
Угорцям був притаманний високий рівень нетерпимості щодо не мадярських національностей, лише повна відмова від своєї народності, визнання себе мадяром та “демонстраційно мадярська патріотична” діяльність, як правило, давали можливість здобути освіту, зберегти чи обіймати посаду й просуватися по кар’єрній драбині, або й просто мати засоби для існування.
Формуванню в українців комплексу меншовартості та переходу до мадяронів сприяла не лише шовіністична політика угорської влади, але й негативні риси менталітету та поведінка самих угорців.
Вони, навіть на повсякденному побутовому рівні, у спілкуванні з українцями постійно вказували на свою вищість, підкреслювали видуману простакуватість, неосвіченість закарпатців, обзивали їх “дикунами-рушняками”, “дурними русинами”, “смердючими рутенами”, “вкрайцями”, “селюками”, “свинями”.
Політика угорської влади була спрямована на культивування почуття приналежності до тільки “мадярського народу батьківщини та самої мадярської нації”, походження від інших етносів принижувалось. Звісно – будь-яке самовизначення право кожного, але це пояснює зникнення етносу на тих територіях.
Іван Франко у статті “І ми в Європі” описує, як шкільний інспектор угорець, запрошений на обід до місцевого священника, обурився тим, що його донька розмовляє вдома з батьком українською мовою:
“Я не можу їсти обіду разом з таким мадярським містянином, котрий не вимагає у своєї дитини мовити вдома по-мадярськи, чи й дозволяє їй – дитині – ще й гавкати цим варварським жаргоном!”
У XX столітті процес креолізації набув і фізичних ознак, коли мадярони-креоли співпрацювали з угорським урядом в часи Другої світової війни та брали участь у катуваннях та розстрілах вояків “Карпатської Січі”.
За триста років цілеспрямованої політики етноциду угорці повністю знищили українську мову в родинному вжитку в Угорщині, таким чином підтвердивши фактом відомий вислів – коли зникає мова етносу, зникає й етнос.
Український народ зник на мадярських теренах як етнічна меншина.
Оті триста тисяч нинішніх греко-католиків – то все нащадки українців. Але вони не знають української мови й ніяким чином не позиціюють себе з культурою українців і Україною.
Вони тепер – угорці, і вже не тільки ментальні.
Як і колишні українці у РФ – тепер – росіяни, і не тільки ментальні.
В країнах ординсько-імперського мислення інакше – як бачимо – не буває.
У містечку Гайдудорог стоїть, збудований в середині XVIII століття греко-католицький храм, який нині є центром архієпархії. В Гайдудорозі ніхто не знає української мови. Англійської теж. Тому ми не змогли запитати, чи є українці у місті.
Хоча відповідь нам і так відома. От лише неймовірний іконостас, в якому 54 ікони, є прямим свідком неугорського походження цього храму. Але про це ніхто вже не скаже.
Отже, ми з’ясували, що на території Угорщини теж є землі, де мешкали українці – це дві північно-східні області, де розташована більшість греко-католицьких єпархій. Осіб українського походження в Угорщині майже триста тисяч, але українцями вони себе вже не вважають.
Ну й ще хочу нагадати, що таке етноцид. Це різновид політичної поведінки, спрямованої на знищення менталітету – ідентичності й культури конкретного етносу.
На відміну від геноциду, який досягає тієї самої мети шляхом фізичного винищення людей, належних до етносу, етноцид може проводитися комплексом заходів, що руйнують, підміняють самовизначальні цінності особи, системні зв’язки всередині народу, підштовхуючи його представників до самовизначального переходу в іншу етнічну бутність і якість.
Найбільше зусиль і результату у здійсненні політики етноциду докладається для знищення національних мов – лінгвоцид.
Бо саме через мову формуються цінності людини.
Роман Маленко
Засновник та голова громадської організації “Україна Інкогніта”, мандрівник, дослідник.
