Після того, як ми остаточно забрали старших дітей зі школи на домашнє навчання, мене часто запитують: чого не вистачає загальноосвітній школі?
На цю тему щорічно пишеться багато книг і монографій, говоряться промови, робляться спроби реформ, в Україні є багато освітян-новаторів, які зараз намагаються вивести систему з багаторічної кризи. Спасибі, спасибі унікальним педагогам, які всупереч системі залишаються Педагогами у вищому сенсі (мені пощастило спілкуватися і дружити з багатьма), спасибі ініціативі «Нова Країна».
Але я не вірю, радикальні зміни в сучасній школі у найближчі п‘ять років, а дітей треба ростити Людьми вже зараз. Поясню.
Останні півтора року нам «пощастило» прожити в Росії у зв’язку з роботою чоловіка в міжнародній організації. Це був непростий, але корисний досвід — я змогла порівняти системи освіти двох, як нам тепер здається, настільки різних країн. До цього в Україні я очолювала благодійний фонд, ми займалися освітніми проектами у сфері дошкільної та шкільної освіти.
І ось мій скромний висновок: російська і українська державні системи дошкільної і шкільної освіти практично не відрізняються. І там, і там математика, мова, фізкультура, іноземна(е), література, навколишній світ («я у світі»), фізика і хімія. Відмінність у мові викладання, але не в принципах і цінностях. Нас ця схожість налякала до такої міри, що, помінявши дві школи в середині навчального року ми з чоловіком зважилися на такий радикальний крок, як «хоумскулинг» для двох молодших школярів.
Я постараюся поділитися своїм поглядом на загальноосвітню школу крізь призму вимог до людського капіталу в країні, де основу економіки мають складати інновації і творчість. А це єдиний шлях до сталого розвитку та процвітання для країни в сучасному світі.
Якщо сильно спростити, то людину Людиною роблять три речі: здатність до саморефлексії та емпатії; воля (здатність до саморегуляції і самомотивированию на дослідження і пізнання, подолання труднощів у процесі досягнення цілей і реалізації своїх цінностей); творчість (створення чогось нового, бажано в допомогу задоволення чиїхось реальних потреб).
1) Пострадянська школа майже не враховує елементарних знань про дитячу вікову нейропсихологію і потреби дітей на різних етапах розвитку мозку.
Посадити 6-7-річок за прописи і математику на 35-45 хвилин, коли емоційно-вольова сфера для такого виду діяльності дозріває до цього віку лише у 50% дітей, з точки зору нейропсихології — верх невігластва, а в соціальному плані просто несправедливо.
В цьому віці не буває дітей невстигаючих. Бувають діти, у яких недостатньо дозріли стовбурові структури, базальні ганглії, ретикулярна формація або неокортекс (і тд), а з ними і механізми уваги, довільної саморегуляції, координації, моторики.
На сьогодні дітей з неврологічними особливостями (мінімальна мозкова дисфункція, СДУГ, різний спектр аутизму, епісиндром, затримка мовного розвитку, дисграфія, дислексія, «тривожний радикал»), які ідуть у перший клас, близько 30%.
Плюс ефект військової травми (вже на національному рівні), що без адекватного супроводу не проходить безслідно. Ціле покоління дітей потрібно буде після війни «відігрівати і інтегрувати». Більшості цих діток можна забезпечити повноцінну якісну життя, але для цього шкільні педагоги та психологи повинні бути людьми нової формації, з новими навичками та компетенціями, що виходять за рамки педагогіки.
Один із прикладів: інтерактивні, цікаві способи нейрокоррекції і стимуляції, що призводять до максимально повного й органічного розвитку мозку до 12-річного віку повинні стати частиною освітньої системи.
Коли мозкові структури достатньою мірою не дозріли і у дитини немає внутрішньої потреби вчитися, майже насильно впихати в них правила граматики і пунктуації — прямий шлях прищепити відразу до святого процесу пізнання. Повністю згодна з Джоном Медіною в тому, що нова система шкільної освіти має стати результатом спільних зусиль кращих педагогів, психологів і (!)неврологів. Я б ще додала підприємців, але про це далі.
2) В естафеті за «освоєнням програми» система втратила людське обличчя. Загальноосвітня школа грубо ігнорує емоційні і фізіологічні потреби дітей, особливо в молодшій школі. Діти знаходяться в жорсткому режимі інтелектуальної діяльності і часом проводять у школі по 8 годин в день, встаючи в 7 і повертаючись додому під вечір.
Недосип і подібний режим активності провокує постійний стрес, підвищення рівня кортизолу в крові. Дитячої нервової системи важко справлятися з необхідністю бути в постійному тонусі серед ще 25-35 людина, в силу віку і різних підходів батьків до виховання схильних порушувати особистий простір і кордони один одного (фізичні та емоційні).
Мозок перемикається в режим «виживання», в якому довго перебувати не може. Послаблюється імунітет, діти починають хворіти, оскільки втеча у хворобу — один з найпростіших способів пом‘якшити ефекти стресу. В стані постійної напруги про творчість не може бути й мови.
Загальноосвітня школа не навчає дітей, емоційному та соціальному інтелекту. Часто спілкування з деякими педагогами закінчується психологічною травмою, тому багато діти виходять зі школи з порушеною нервовою системою. Такий стан блокує творчість (мозок просто не справляє альфа-ритми, які відповідають за інтеграцію мозку і здатність знаходити нестандартні, творчі рішення). Страждає інтелектуальний потенціал нації, здатність до інновацій.
3) Немає кращого способу зберегти здоров’я дитини, чим не віддавати його в загальноосвітню школу. Дітям і дорослим життєво необхідні регулярні фізичні навантаження і свідоме ставлення до свого тіла, але я не вірю, що навичка турботи про своє здоров‘я можна прищепити шляхом відвідування уроків фізкультури та «охорони життя і здоров’я» у тій формі, як це підноситься в загальноосвітній школі. Близько половини молодших школярів, просидевших 4 роки за стандартними партами, до 10 років мають проблеми з опорно-руховим апаратом: сколіози I-II ступеня, плоскостопість, трапляються навіть міжхребетні протрузії.
Як правило, перед закінченням молодшої школи наші діти на плановій медкомісії обзаводяться майже довічним діагнозом «порушення постави». Діагноз записується в медичну картку і залишається там до чергової медкомісії. У кращому випадку, батькам повідомляють, що треба здатися хірурга-ортопеда у місцевій поліклініці, де той призначає масаж, плавання, лфк. І з цього моменту починається боротьба двох систем освіти і охорони здоров‘я) за увагу та ресурси батьків.
Одна система створила проблему, інша намагається її вирішити, але перша не відстає і додає роботи другої. І так системи годують один одного, ні на крок, не наблизивши людини до здоров’я і особистої відповідальності за своє власне «транспортний засіб» на шляху до щастя.
У гонитві за оцінками все більше шкіл відмовляється від фізичного виховання і якісних перерв між навчальною діяльністю. Школа не заточена на найважливіші принципи: турбота про тіло і робота з тілом є фундаментальним способом нейрокоррекции і нейростимуляції, засобом виховання характеру і довгостроковою інвестицією в успішність і сталий розвиток дітей.
Нинішня система освіти виходить з того, що дітям у зв‘язку з надлишком енергії треба посуватися”, але не культивує усвідомлене і дружнє ставлення до свого тіла як до безцінного засобу для втілення власних ідей, бажань і цілей. І для цього не потрібно 45 або 90 хвилин тренувань.
Мало хто з педагогів розуміє, що прості короткі вправи для тренування вегетативної нервової системи, наприклад, присідань, дихальних вправ і медитації, чергуючись з інтелектуальною працею, сприяють розвитку самоконтролю та саморегуляції, нейрогенеза (процесу формування нових мозкових клітин), регулюють викид нейротрансмітерів, які сприяють розумовому здоров’ю та когнітивної гнучкості (серотонін, дофамін і норепінефріну), зміцнюють імунну систему, підвищують витривалість, допомагають регулювати апетит і протистояти негативному впливу стресу.
Чиста прагматика: навчання дітей самостійно піклуватися про своє здоров‘я і емоційному благополуччі через саморегуляційні механізми власного тіла допомогло б значно знизити витрати на медичне обслуговування.
Здорові працівники здатні мобілізувати свій інтелект набагато краще, ніж хворі. У компаніях, конкурентоспроможність яких залежить від креативності та інтелекту, така мобілізація прирівнюється до стратегічного перевазі.
4) Сучасна школа націлена на «впихання» знань, що перебувають у 5-секундному доступі з будь-якого гаджета.
Хоча насправді вона повинна бути націлена на зовсім інше.
Перше — формування характеру (завдяки багаторічним дослідженням психологи вивели майже універсальний список якостей/рис характеру, що приводять дітей до успіху — це самоконтроль, витримка, допитливість, сумлінність, наполегливість, оптимізм, впевненість у собі, гнучкість, уміння доводити почате до кінця, здатність проявляти завзятість у виконанні нудною і невдячної роботи).
У деяких західних школах крім табеля знань існує «табель характеру». На мою думку, з точки зору формування особистості — фантастичне рішення.
Друге, на що повинна бути націлена школа, — це на розвиток мислення (тобто не я думаю, а ЯК я думаю), особливо критичного мислення, в процесі якого інтегруються обидва півкулі і задіюється «вищий мозок» — неокортекс.
Ситуація з одурманенням 85% населення Росії проблемою фашизму в Україні і зростанням агресії та насильства у всіх сферах — не що інше як результат радянських принципів освіти. Освітня система спрямована на навіювання і підпорядкування, а не навички адекватного сприйняття та критичного аналізу інформації, особливо на предмет емоційних маніпуляцій. У цілої нації після «розіп’ятих хлопчиків» і жахів війни в Україні, якими заповнюється 50% новинного ефіру, свідомість перемістилося на рівень лімбічної системи — емоції перекривають ліва півкуля і «верхній» мозок (неокортекс).
Оскільки здатність людей думати і аналізувати атрофується. В школі людей вчать ЩО (які думки) думати, але не вчать, ЯК думати. Критичне мислення, уміння поставити себе в позицію іншого (multiperspectivism) і вміння захиститися від емоційних маніпуляцій — фундаментальні навички для сучасної людини.
5) Живемо в епоху інформаційного суспільства, виховуємо покоління Z, а система освіти досі не включає в себе інститут наставництва/менторингу/тьюторства.
При нинішньому спектрі можливостей реалізації, від яких голова йде обертом, немає підготовлених фахівців, здатних допомогти дітям розібратися в собі, в своїх талантах, сильних і слабких сторонах, сформулювати найближчі зони розвитку, навчити тайм-менеджменту та управління проектами (навіть маленькими — на цьому принципі, наприклад, побудована система project-based homeschooling), визначитися з цілями та надати психологічну підтримку в процесі їх досягнення.
І ось тут в освітній системі дуже не вистачає підприємців, як «замовників» нових навичок і компетенцій.
6) У нас немає часу чекати до 23 років, коли діти закінчать ВУЗ, отримають якусь папір сумнівної цінності і почнуть забезпечувати себе. Досвід показує, що до віку 12 років діти можуть розвинути в собі досить компетенцій, щоб частково закривати свої потреби шляхом конвертації результатів своєї творчості в особисті блага (я не маю на увазі дитячий працю, заборонений законом!).
Багато років поспіль загальноосвітня система, як у школі, так й у Виші була спрямована на те, щоб діти довше залишалися в ролі «до 18-років-дитина», але часи змінилися. Оскільки на державну пенсію краще спочатку не розраховувати (у кращому випадку пенсійний вік буде продовжено років до 67 років, як у Норвегії), у нас залишається єдиний варіант: розвиватися самим, будувати міцні відносини в сім’ї та допомагати дітям здобути навички, які допоможуть їм швидше ставати самостійними.
Тоді батько з ролі опікуна і донора швидше переходить в роль одного і моральної підтримки. Замість того щоб боротися з системою, свідомим батькам доведеться взяти особисту відповідальність за здобуття дітьми цих навичок і компетенцій, знаходячи для них інші форми освіти.
P. S. Мій список книг для свідомих батьків:
1. Підлогу Таф «Як діти домагаються успіху»
2. Мартін Селигман «Дитина-оптиміст. Перевірена програма формування характеру»
3. Майка Чіксентміхайі «Потік»
4. Джон Готтман «Емоційний інтелект дитини»
5. Гордон Ньюфелд «Не втрачайте своїх дітей»
6. Елейн Ейрон «Високочутливий дитина»
7. Жан Лендлофф «Як виростити дитину щасливою»
9. Анна Семенович «Нейропсихологическая корекція в дитячому віці»
10. Л. З Цвєткова: «Актуальні проблеми нейропсихології дитячого віку»
11. Маршалл Розенберг «Мова житті. Ненасильницький спілкування»
12. Джон Медіна «Правила мозку. Все, що варто знати про мозок вам і вашим дітям».
13. Miriam Mason Martineau «Integral Parenting as Spiritual Practice»
14. Деніел Зигель «Виховання з розумом. 12 революційних стратегій розвитку мозку дитини»
15. Стаття Ольги Писарик «Домашню освіту в США і Канаді: від екстриму до мейнстріму»
vkurse.ua
