“…Український народ протягом багатьох століть перебував у постійній боротьбі проти поляків і росіян. Перше місто, засноване вікінгами, споконвічно було справжньою столицею всієї Руської імперії й було лише набагато пізніше потіснене Москвою. “Великороси” виявилися чисельно сильнішими і багато в чому стійкішими, окрім цього, починаючи з XVIII сторіччя вони стали усе ширше залучати до керівництва німців, так що всі договори, що передбачали рівноправність росіян і українців, могли безкарно порушуватися Москвою. З історичної точки зору, уже за давніх часів існував постійний зв’язок із Центральною Європою через Кавказ, територію сьогоднішньої України, і народам цих просторів завжди вдавалося знаходити спільну мову. Так і після краху 1918 року українське керівництво зробило Верховному командуванню вермахту пропозицію не повертати його війська додому, а прийняти українське громадянство й задіяти німецьких солдатів на Україні проти Москви й більшовизму. Для настільки масштабних планів на той час не вистачило політичної рішучості, і Україна, яка до цього вже була зайнята німецькими військами, стала жертвою єврейско-більшовицького терору. Український народ нараховує приблизно 44 мільйони людей, і, не претендуючи на єдино вірне визначення його чисельності, можна без усякого сумніву сказати, що поряд з “великоросами” українці являють собою найбільш сильніший протиборчий елемент. Стосовно України повинні бути сформульовані інші політичні цілі, ніж в Остзійских провінціях. Якщо стосовно до останніх доводиться говорити про певну форму німецького протекторату, то тут необхідно з усією завзятістю домагатися створення незалежної української держави, яка буде перебувати в тісному, нерозривному союзі з Німецьким рейхом. Щоб досягти цього, Вермахт і політичне керівництво повинні із самого початку підкреслити, що німці й українці ніколи не вели воєн одні проти інших, що стосовно українців завжди були й виражалися симпатії, але російський царизм не дозволяв здійснювати політичної співпраці. Історичне обґрунтування цього погляду було дано нижче тут підписавшумуся 13 років тому в спеціальному виданні журналу «Світова боротьба» у статті «Україна – вузлова крапка світової політики». При введенні військ в Україну необхідно бути готовими до найгіршого. Обстановку там не можна порівняти з жодною із західноєвропейських країн. Колишня інтелігенція, треба вважати, по більшій частині розстріляна або замордована голодом, а інші верстви населення 20 років нічого не бачили й не чули про Західну Європу. Усуспільнення матеріальних благ і колективізація селянства напевно надзвичайно сильно придушили інстинкт самостійності, що був в українців. Раніше українець відрізнявся від московітів своєю уявою про власність. Якщо московити споконвічно були колективісьтськи орієнтовані на общинне землеволодіння, то українці завжди відстоювали особисту селянську власність. Це визначальне розуміння власності природно формує народний характер інакше й, в кінцевому підсумку, і зовсім є проявом життєсприйняття, відмінного від того, яке було характерним для Москви. У такий спосіб робота зі створення такої незалежної української держави припускає подальше культивування української мови, на введення якого в остаточному підсумку був змушеним піти Радянський Союз. У сфері українського шкільного й вищої освіти буде необхідно зробити все можливе, щоб крок за кроком міняти мислення простого народу й фокусувати його на власній державності й союзі з німецькою нацією. Щоб відшукати шлях до душі українського народу, одними із найперших заходів повинна стати підстава створення великого українського університету в Києві, розвиток української писемності й українського мистецтва в цілому. Для Німеччини ж Україна в першу чергу важлива в якості великої житниці Європи. Тут ми також зіштовхнемося з великою розрухою, і оскільки трактор, як державна власність, замінив гужову худобу й коней, усе буде залежати від того, чи буде в нас у розпорядженні необхідна кількість нафти, щоб підтримати виробництво. Це питання, у свою чергу, тісно пов’язане з окупацією областей Дону й Кавказу.
Отже, основним питанням, що вирішується, залишається енергійне й цілеспрямоване збільшення виробництва хліба на величезних українських просторах; для розв’язку настільки масштабного завдання, яке при певних обставинах може зіграти вирішальну роль у долі Великого німецького рейху, у якості помічника політичного керівництва повинен бути задіяний першокласний фахівець.
Що стосується валюти, то необхідно відмовитися як від німецької марки, так і від російського рубля. Виходячи з вище описаних політико-психологічних міркувань, необхідно буде, можливо після закінчення певного перехідного періоду, ввести прив’язаний до марки український карбованець…”
(Доповідна записка Розенберга зберігається в мюнхенському архіві /Ifz München. Nürnberger Dokumente 1018-PS/. Переклад здійснений рухом «Суть Часу»)
