Колись великий французький просвітитель Вольтер сказав: «Війна є лихо та злочин, що укладає в собі всі лиха і всі злочини». Війна – це, мабуть, найгірший і найжорстокіший винахід людства. Однак це явище дає нам таке поняття, як Герой.
Раніше я лише в соціальних рекламах бачив, що люди встають і оплесками зустрічають вояків з фронту, дякують їм. Зустрівшись з цією людиною, я побачив це наживо. Я побачив, як в одному з кафетеріїв нашого міста до нічим непримітного чоловіка підійшла жінка з дитиною, і просто подякувала. За все. За недоспані в окопах ночі, за відсутність страху втратити власне життя, за любов до своєї Батьківщини. В такі моменти ти усвідомлюєш, що стаєш свідком творення великої історії.
Я хотів би поділитись з Вами історією одного з Героїв, на долю якого випало безліч випробувань. Однак йому вдалось найголовніше – залишитись людиною.
Андріан Волгін – боєць добровольчого батальйону «Донбас». Народився 1985 року у місті Львів, однак в зв’язку із проблемами зі здоров’ям зростав у Ялті. Життя покидало Андріана по всій країні, але останні кілька років він прожив в Івано-Франківську.
Андріан був на Майдані від самого початку і до трагічних лютневих подій. Коли на Сході розпочалось збройне протистояння, він без зайвих роздумів вступив у батальйон «Донбас», з яким побував в Іловайському котлі. Потім, не долікувавшись як слід, вирушив у Донецьк рятувати друзів, однак сам потрапив у полон, з якого звільнився лише нещодавно.
Отож, Андріане, після свого повернення Ви вже давали кілька інтерв’ю, тому перше моє запитання буде про роботу наших ЗМІ на фронті.
Ще до війни, після перемоги Майдану, я інформацію отримував з інтернету або з засобів масової інформації. Я був впевнений, що ми повалили диктаторський режим і певні зміни будуть відбуватися і в пресі. Але з кожним днем я почав помічати, що робить зараз наше телебачення – воно показує ту картинку, яку хочуть бачити люди. Насправді в нас дуже багато цього приколу. Коли став полоненим, я побачив все з середини – мені доводилось читати і сепаратистські ЗМІ, і читати в інтернеті наші ЗМІ і знаходити таку середину. Але після того, як я побував в полоні 46 днів, я побачив наші засоби масової інформації, які володіють інформацією але не здатні висвітлювати правду.
Ви вважаєте, що людям зараз потрібно отримувати точну інформацію? Тобто, точну кількість загиблих з обох боків, кількість поранених?
Я розумію, що люди не готові сприймати таку інформацію. Бувало так, що гинуло по 30–40 людей в день. А пан Лисенко каже нам, що 2–3 людини. Я розумію, що зараз в суспільстві почнеться паніка, почнеться страх. Але з іншого боку ми боролись за нові стандарти в ЗМІ і люди повинні знати правду. Це двобоке питання, можливо і треба якусь інформацію приховувати, але треба робити це так… Ну був Іловайськ. До останнього точну інформацію про це приховували. І що ми отримали? Коли говорять, що там загинуло близько 100–200 людей? Я знаю, що лише в батальйоні Донбас зникло близько 30 чоловік. І це лише в моєму батальйоні. А скільки там було інших частин? Я все таки вважаю, що людям треба говорити правду.
Ви знаєте про події в аеропорту. Нещодавно бойовики виклали в мережу відео, де вони знущаються над полоненими кіборгами. Як ви думаєте, для чого це робиться?
Перш за все – це є війна. І 80% тих, хто воює з обох боків, перед тим, як йти на війну не читали воєнний кодекс. Вони не знають правил війни. Якби обидві сторони читали цей кодекс, то не було би такого відношення до полонених. Я вже неодноразово казав, що коли мене звільнили з полону то журналісти одного телеканалу не спитали, як моє самопочуття, а для картинки – «ну як вас там сильно били?». Я завжди казав, що коли люди потрапляють на війну то це 50% того, що вони загинуть. Так само коли людина потрапляє в полон… вона потрапляє в полон до ворога і вона повинна розуміти, що там її по голові гладити не будуть. Там люди також гинуть, там – вороги. Але коли ти вже потрапив в полон, то не треба скиглити, треба достойно себе вести. Ті хлопці, які в полоні казали «ми не хотіли воювати, нас заставили»… Я знаю, які люди потім виходили на волю, і ті які побували в Іловайську, вони на таких «понтах», що вони герої. А я знаю, що коли вони були в полоні вони працювали «шістками» сепаратистів.
Чому сепаратисти знімають на відео знущання над полоненими? Напевно для того щоб викликати страх.
Я взагалі противник того, щоб знущалися над полоненими. Там люди.. в них якась «ідея», вони зомбовані. Треба це розуміти, треба якийсь діалог вести з цими людьми. А якщо ми зараз будемо ставити полоненого на коліна, змушувати цілувати український прапор – він буде це робити, бо він розумітиме, що якщо він не зробить цього, то його застрелять. Але потім його повернуть до «ДНР», де в нього є родичі та друзі і це лише посилить ненависть до України.
Знаєте, був великий обмін і мого друга мали відпустити. До нього вже приїхала мама. Про все були домовились. Його мали просто так відпустити. А сепаратисти передумали його відпускати через те, що наші повернули їхнього поленого, в якого були покалічені руки і прострелені коліна.
Тому я вважаю, що треба лишатись людиною завжди.
Якщо це ворог, його не треба принижувати, знущатись над ним. В деякій мірі він також такий собі «воїн», в кого є своя «ідея».
Треба пам’ятати, що наші вояки теж можуть потрапити в полон… Деякі кажуть, що, мовляв, «я в полон не піду, в мене з собою граната буде». А може в когось не буде гранати, чи хтось не захоче помирати, бо буде розуміти, що ще не все встиг зробити?
Якщо людина нормальна, якщо в неї нормальна поведінка, то вона ніколи не дозволить собі знущатися над полоненим. А якщо людина не зуміла себе реалізувати в житті, а тут їй дали автомат і полоненого, над яким можна знущатися, то вона із задоволенням буде це робити.
Розкажіть як Ви потрапили в полон?
Коли я звільнився і приїхав в Київ, то зустрів кількох своїх друзів і почав розпитувати їх. Вони мені сказали, що деякі бійці з Івано-Франківська ржали над мною, через те, що я здався в полон. «Вони б собі таке не дозволили, гранатою би себе підірвали». Мені би хотілось підійти до кожного бійця і спитати його – ти взагалі знаєш, як я потрапив в полон? Якби вони знали, що в червні місяці я їздив в Донецьк, робив там партизанську роботу. Люди, які там мародерствували, в самому Донецьку – мені і ще 3 хлопцям вдалось відловити кількох з них.
Вдруге я поїхав під Горлівку, був місяць в Дзержинську, де проводив спілкування з людьми. Якраз тоді йшли переговори, щоб міняти моїх друзів чи якось викупити. Вже коли я лежав в лікарні був момент, коли в мене опустились руки і я розумів – мої друзі в полоні вже 4 місяці, ніхто нічого не робить, щоб їх визволити. Але я зірвався і все ж таки поїхав в Донецьк. У мене була домовленість з цивільними людьми, з якими я був ще в червні. Але щось пішло не так. Я вважаю що хтось з них мене здав. Може від страху за свою шкуру. Я проїхав наші блок-пости, а потім і пости ДНР. Інколи наших військових по-дурному ловили – хтось міг забути на телефоні стерти український прапор, чи фото на фоні БТРа. Був такий випадок, коли один вояк по-п’яні заснув і проїхав українські блок-пости і потрапив на блок-пост ДНР. Він вийшов з автобусу, а на ньому була камуфляжна футболка. Сепари це побачили і кажуть: «Ти що – військовий?». Тобто люди попадають інколи через дурниці.
Коли я їхав через ДНРівські блок-пости – я вже раніше бував в Донецьку і знав назви вулиць. На блок-пості мене почали розпитувати – як це яз франківською пропискою їду в Донецьку область? І от – в нас, коли говорять час від часу вживають «йо». А там коли говорять постійно вживають «’ля». І от я кажу: «’Ля! Якщо я без донецької прописки, то я тепер не можу до друзів в Донецьк з’їздити? Я ж боксером був протягом 10 років, в мене багато друзів по спорту». Я вів себе впевнено, хоча було страшно. Але я знав, що мені потрібно потрапити в Донецьк.
До полонених сепаратисти ставляться однаково? Чи до мобілізованих в них одне ставлення, а до добровольців – інше?
Так, звичайно. Якщо це мобілізований, то до нього зовсім інакше відношення. Я ж кажу, коли люди потрапляють в полон… Я не кажу за всіх. Але є деякі, які починають плакати, на коліна ставати, ображати Україну – мовляв він не хотів воювати, його змусили, він мобілізований… Є в нас один такий народний депутат, політик. Так от він в полоні зірвав шеврон, сказав, що він не доброволець і збрехав що він також мобілізований. Ну може тут зіграв інстинкт самозбереження. Тому я кажу – якщо ти мобілізований, то ставлення буде зовсім інше. А якщо ти доброволець – то ставитись до тебе будуть набагато жорстокіше. Доброволець для них це «каратель». Все залежить від людського фактору. Там є маргінали, які до війни не могли себе реалізувати, максимум – працювали вантажником або торгували на базарі насінням. А тут йому дали автомат, сказали, що там ДНР, дали якісь певні повноваження, тому що бачили що він «обезбашений», людина яка взагалі не думає.
Знаєте, я стверджую, що нинішня влада і наша, і ДНРівська – це люди не думаючі. Були там кілька людей, які не те що поважали, просто нормально ставились. Я не плакав в полоні. Мене намагались змусити прибирати туалети, а я проколов собі руку ножем і сказав «Я воїн! Я не буду вам мити туалети!». А вони сказали, що вони мене змусять. Тоді я побіг в камеру, взяв ніж кухонний. Він був тупий, ледве заліз, я почав кричати. Тоді одна людина підійшла і сказала «ну облиште його. Не треба його примушувати».
Розкажіть по той «коридор смерті», який влаштували росіяни під час боїв за Іловайськ. Як Вам вдалось пройти його?
Розумієте, тоді командири батальйонів розділились – одні пішли однією дорогою, деякі – іншою. Виходить, деякі керівники разом з своїми батальйонами пішли іншою дорогою, там де не було обстрілу.
Ми їхали колоною, було багато машин і тоді почалось справжнє бомбардування. По нас стріляли з крупнокаліберної зброї, танки почали стріляти прямою наводкою. Пам’ятаю, після пострілу мене відкинуло ударною хвилею. Біля мене були бійці з різних батальйонів та бригад, і коли мене підняли на ноги, то по відбитку на землі можна було намалювати мій портрет. Я закинув за спину свій автомат, бо з ним вже нічого зробити не міг. І просто так прижався до землі, що напевне черв’яки і ті знаходились вище за мене. Відчуття страху мною звичайно оволоділо, але мабуть завдяки своїй спортивній витримці я взяв себе в руки і почав повзти. Навколо були сильні вибухи, але я повз. Десь 4-5 годин я повз, час від час я зупинявся, можливо в мене якась паніка була. Хто бачив поранених біля себе, той брав його і повз разом з ним. Біля мене тоді поранених не було і я все ж таки вибрався і потрапив на базу наших військових. Коли я вже приїхав в Київ, то виявилось що в мене там все переламано, осколок пробив ніс.
Як Ви гадаєте, на чиїй совісті Іловайський котел? Адже тоді наші частини увійшли в місто, здавалось, майже захопили його. Але потім ситуація стала різко погіршуватись…
Я не розумію, що відбувається зараз. Зараз проходить розслідування і я не можу сказати хто винен, хто ні, але я можу висловити свою власну думку. Я бачив все те, що відбувалось, зсередини. Виходить, ми (добровольчі батальйони) зайшли, а військові звідти вийщли. Установки Град виїжджали, техніка виїжджала. Мені здавалось, що вони міняють місце дислокації, щоб атакувати з іншого боку. Тоді така ситуація склалась… Зараз добровольці питають – чому ви не дали нам підмогу? Коли артилерія ДНР почала обстрілювати нас, наша артилерія не могла дати відповіді, бо ми всередині стали живим щитом. Вони передзвонювали до наших командирів і казали «ховайтеся в підвал, бо ми зараз будемо давати «атвєтку»», а потім передзвонювали і питали чи не сильно нас потрясли. На кому відповідальність? Це питання до слідства, нехай розбираються, я не є військовий, я навіть в армії не був, я не можу на це відповісти. Але нехай вони скажуть правду, а не морочать нам голови, як вже морочать нам цілий рік з Небесною Сотнею і не можуть до тепер покарати винних. Просто хочеться, щоб людям казали правду і щоб ця справа не затягнулась на роки. Чомусь дотепер нам не сказали – хто ж отруїв Ющенка? Ніхто не цікавиться… Стається якась нова подія, і всі забувають про попередню. Виходить, що якщо, не дай Боже, сепаратистам вдасться замкнути Дебальцевський котел і якщо в нас буде нова, не дай Боже, трагедія, то ми забудемо про Іловайськ? Я б хотів, щоб винні були покарані в цій трагедії, бо дуже багато людей загинуло. Звичайно, так само як і ДНР, які сказали, що ми можемо спокійно виходити і що обстрілу не буде. Я не розумію чому відбувся такий шквальний обстріл, я не розумію чому так сталось і для чого це було зроблено.
Коли Ви були в полоні, то мабуть спілкувались з місцевим населенням та так званими «ополченцями». Чи всі вони підтримують ідеї ДНР та ЛНР? Що взагалі коїться у них в голові?
Знаєте, може я трохи відійду від теми… Коли я потрапив в полон і до мене були застосовані певні тортури, вони стверджували чому наша армія стріляє по житловим кварталам. А я їм відповів – а для чого ви ставите Гради в житлових кварталах і палите? Ви ж прекрасно знаєте, що «атвєтка» буде летіти. Ви ж начебто піклуєтесь про своїх людей. Чому ви не попереджаєте, щоб люди виїжджали бо буде вогонь у відповідь? І вони за це мене били. Вони стверджували чому ви закон змінювали, змушували нас говорити українською. Я їм одразу відповідав, що це все політики хотіли нас роз’єднати. Але ніхто нікого ніколи не притісняв, я завжди розмовляв російською. Думаю я російською, і перекладаю на українську. Але коли вони мені кажуть – а що ж ви вибрали таку владу, що вас так кидає? То я не можу нічого їм відповісти. Я не розумію…
Ті люди в ДНР, сепаратисти, вони якби побачили, що Майдан переміг і дійсно, тих хто стріляв у протестувальників покарано, якби вони побачили, як карають тих олігархів, які крали з бюджету 23 роки. Все звалили зараз на Партію Регіонів. Чекайте. А до Партії Регіонів теж були інші, «демократи». А 90-ті роки? Я вам кажу – якщо б люди побачили, що в нас щось міняється в кращий бік, то ДНРівці вже б не захотіли того «руського міра». Вони б подумали, що краще жити в Україні. Нинішня влада сама відгородилася від людей, які були за Україну, своїми діями, і ці люди почали підтримувати ідею від’єднання. Я боюсь сказати зараз, що прихильників та противників України 50 на 50. Я боюсь, що тих, хто проти України, вже більше 50%. І все робиться для того, щоб нас роз’єднати. Я говорю серйозно. Якісь такі закони приймають, мову відміняють. Не час зараз цим займатись. Коли там почали виходити протестуючі в Донецьку, вони почали виходити не як ми, з палками та дерев’яними щитами, вони взяли зброю. І в цей момент об’являти про мову? Я не хочу називати зараз прізвища, але коли прийшов той же Ющенко він чомусь почав казати «давайте єднатися». Всі намагалися налагоджувати діалоги – люди з Східної України приїжджали на Західну, з Західної на Східну. А зараз якісь подвійні стандарти – спочатку кричать, щоб Україна була єдина, там по всіх телеканалах у кутку «Україна єдина», а самі навпаки – розпалюють конфлікт між людьми. І там люди починають ненавидіти все, що зв’язане з Україною. Якщо прості люди можуть вести діалог, то чому політики цього не можуть? Чому вони приїжджають в Мінськ і там нічого не виходить? Тому що, і з цієї сторони (ДНР та ЛНР) знахабніли, дуже багато вимагають, що наші – кожен має свої амбіції, кожен хоче свої рейтинги зберегти.
Ми повинні розуміти, що там на території підконтрольній ДНР та ЛНР люди завжди жили біля Росії. Вони ніколи не виїжджали за межі своїх областей, не були закордоном, ще й ті політики їх постійно налаштовували проти Заходу, мовляв там ледь не всі геї. Між простими людьми має бути діалог – спілкування, обміни і тоді ми будемо єдиною країною.
Чому я, власне, про це спитав. Зараз на Заході України, зокрема в Івано-Франківську, ширяться певні думки та заклики, що, мовляв, на Донбасі відсоток противників України перевалює за 80 і що це є громадянська війна і її треба припиняти. Домовлятися з Захарченком чи Плотніцьким і, якщо вони хочуть жити окремо, то їм треба дати таку можливість…
Розумієте, якщо б я зараз відносився до якоїсь партії і в мене були певні амбіції я б стверджував, що це неправда, що там терористи, треба всіх знищувати. На третій день після мого повернення я спілкувався з однією людиною і випадково між нами відбулась дискусія. Я хотів довести, що там є люди, які трохи по-інакшому думають, вони живуть не біля Європи.
Треба так само їх розуміти. А він на мене дивиться такими скляними очима і каже: «Їх треба всіх знищити!». В нас подвійні стандарти. Люди ходять до церкви, моляться за мир… Я хочу сказати, що в цій війні ніхто не виграє. Бо це є незрозуміла війна. Навіть по той бік приїжджають дуже багато добровольців з Росії, які пройшли Чечню. Вони так само зомбовані російським телебаченням, що там фашисти, бандерівці. І вони казали, що такої підлої війни ще не бачили.
Коли політики стверджують, що треба мир – я теж хочу. Потрібен мир, потрібно домовлятись, давати їм більше повноважень. Бо вже нічого не зміниться. Ще всередині нашої розмови я боявся назвати цифри 50 на 50. Я боявся, щоб не збрехати. Дуже велика кількість людей, які зараз проти України. А чому проти? А я вам пояснюю. Вони побачили, що прийшли «демократи». А що в нас? Долар з 8 гривень підскочив до 20. Все звалили на регіоналів та Януковича з його бандою. Секундочку. А чому в нас тоді ніколи не було одразу три курси валют в країні? В нас зараз три курси – нацбанку, банків та на чорному ринку. Якщо б люди на Сході побачили, що в нас відбуваються зміни в кращий бік не лише на словах. Всі говорять про реформи – в парламенті, Кабміні. Я не бачу цих реформ. Знищується середній клас. Тепер людина платить податок, щоб покласти в банк свої кошти! А чому немає великого податку на надприбуток? Де податки для олігархів? Та тому що олігархи завели своїх людей в парламент! От нещодавно голосували, щоб забрати в Коломойського повноваження в управлінні «Укрнафтою». Чому так важко голосували? Чому не вистачало голосів?
Чому наш політик, який йшов від нашої області, не голосував? Бо він був відсутній! Чому не відстороняють Ярему і його замів? Журналісти висвітлили, які в них палаци є, а їх не відстороняють! Чому? Чому зараз відомо, що для того, аби пройти люстрацію, треба вибити довідку, що ти учасник АТО? Я цього не розумію. Нічого не зміниться поки ми не змінимось. Люди повинні брати ініціативу на себе і змінюватись. Але чомусь специфіка людей мені незрозуміла. Був Майдан – це було скупчення людей, які були одним цілим. Коли Майдан переміг з’явились сотні, які «кришували» продаж якихось чебуреків на Майдані, з’явились сотні, які віджимали машини. Зараз взагалі з’явилось таке слово нове – «віджим». Приїжджають чуваки, мовляв ми самооборона, ми на Майдані стояли, нам все байдуже, ти регіонал – і забирають машину. Залітають в офісі тих, хто не був прибічником Майдану. Відбирають майно. Інші пішли охороняти Верховну Раду, тому що їм платять по 200 гривень в день. Знаєте, якби це не звучало грубо, люди заслуговують на ту владу, яку вибирають. А потім всі плачуться «А чому все так погано?». Нехай вони з себе почнуть. Майдан виграв, а потім багато людей почали їздити п’яні за кермом, ДАІвцям говорити «та я на Майдані стояв, мені байдуже!». А зараз ще гірше – зараз приїжджають з АТО. Я кажу – бідні волонтери, приходять вечором додому, вижимають з себе все, щоб допомогти бійцям. А вони приїжджають в Київ на ротацію, ледве на ногах стоять і чіпляються до людей – «Що це таке? Чому не йдете воювати?».
Тому я кажу – все залежить від людей. Якщо приїхав з війни – веди себе нормально. Волонтери їм допомагають, а вони приїжджають і повій знімають, пиячать. А тим нещасним бійцям, пораненим, не вистачає ліків. Коли зміняться люди – тоді почнуться зміни і в країні. Майдан виграв, а люди лишились гнилими.
Ви заговорили про фронтовиків, які повертаються додому і ведуть себе м’яко кажучи некультурно. Як боротись з цим воєнним синдромом?
Люди не задумуються, що таке післявоєнний синдром. Я розумію – деякі люди пройшли таке, що вони не можуть просто нормально себе поводити вдома. Люди пройшли жахіття. Але я хотів би боротись з таким явищем, коли люди приїжджають додому, ходять у формі, в нетверезому стані і до всіх чіпляються – а чому ти не поїхав воювати? Я кажу – от давайте зараз всіх відправимо на фронт. Хто тоді буде податки платити, хто буде робити свою роботу? Людина має займатись тим, чим вона вміє. Якщо вона вміє писати – вона буде писати. Якщо вона вміє вчити дітей – то вона буде вчити дітей. Якщо всі підуть воювати – хто буде займатись розвитком нашої держави? Повірте – вистачить добровольців. Якщо їх екіпірувати, озброїти, дати гарантії, то все буде добре. А то насильно заганяють 19-річних пацанів, які життя не побачили, а їх вже відправляють на фронт. Тому завжди треба бути людиною – коли ти воюєш там, і коли ти повертаєшся додому.
Зараз дуже багато людей говорять про люстрацію, чесність політиків, третій Майдан. Звучали заяви різних експертів та громадських діячів, що солдати розвернуть зброю на Київ. Так які настрої панують на фронті?
З початку війни, яка зараз триває, скоро буде вже рік. З кожним місяцем питання, що солдати розвернуться загострюється. Я розумію, що якщо війська повернуть на Київ існуватиме небезпека втрати ще більших територій або й взагалі – державності. Тому що ворог може цим скористатися. Але є багато людей, які не воюють, а тільки жаліються, як все погано. Кожна людина, яка хоче змін, повинна внести свій вклад, і тоді щось зміниться. Але в людей є фактор продажності. От наприклад, я зараз чимось незадоволений, жаліюсь на все, а до мене підходять люди і кажуть – давай ми тобі дамо стільки і стільки, а ти просто будь з нами і нас підтримуй. І таких людей дуже багато. Після Майдану дуже багато продалося. Одну сотню купила одна партія, ще одну – інша. Політики використовували Самооборону. Те саме, що ми бачимо зараз – там батальйон належить одному олігарху, ще один батальйон – іншому. Деякі державні керівники бояться добровольчих батальйонів і зроблять все, щоб ці батальйони підпорядковувалися державним органам – Міністерству Оборони чи Міністерству Внутрішніх Справ. Тому я кажу, що іти зараз на Київ – це втратити державність. А щодо люстрації… Дуже багато людей зараз кричать, що треба чесних політиків і вони же потім, добиваючись до влади, ведуть себе так само. Можливо вони піддаються системі, можливо в них такі подвійні стандарти. В нас в області… всі знають, хто в нас при владі. Та й по всій Західній Україні. В них дуже гарні лозунги були. Але вони, діставшись до влади, забувають про обіцянки націоналізувати все і починають все приватизовувати. Дуже багато людей ведуться на лозунги.
Вони не копають глибше. Треба знати чим людина займалась до Майдану, чим людина займалась до війни, які справи вона робила. Можливо вона вже була пов’язана з олігархами, брала від них кошти, а потім, прийшовши до влади, починає ті кошти «відбивати». Тому вкотре повторюсь – найбільша проблема у самих людях. Люди кажуть: «Чому ми бідні? Бо дурні». А так воно і є. Люди кажуть «Треба його вибрати, бо в нього вже гроші є він красти не буде». А треба трохи аналізувати і думати, кого вибирати.
І знаєте, що я ще помітив? Я слідкую за новинами в інтернеті і зробив для себе такий висновок: якщо одній із тих партій, які при владі, невигідний чиновник, то вони його люструють. Ті партії, тих людей, які при владі, також треба люструвати. Показують картинку, а тим часом в кулуарах йдуть перемовини.
Розкажіть про ситуацію в самому батальйоні «Донбас». Зараз навколо нього ходять різні чутки – то він розділяється, то солдати висловлюють недовіру Семенченку, то вже разом з ним пікетують МВС. Що взагалі у вас відбувається?
Коли я приїхав у штаб після полону, то дуже багато людей, коли я ще знаходився в полоні, говорили «О! Це дурень, який поїхав». А деякі мої друзі сказали: «Це дурень, який поїхав тоді, коли всі дали задню. Коли ви покидали свої позиції біля Іловайська і повернулись сюди. А він поїхав у тил до ворога». Що сталось у «Донбасі»? Розумієте, я тут зараз з Вами спілкуюсь я не можу все сказати, бо матиму проблеми. Але просто скажу так – проблем би не було, якби командир був би постійно з бійцями і присікав би всі розмови всередині батальйону. Тоді була б дружність, всі були б один за одного. Коли був Майдан – всі були один за одного. Майдан виграв – всі почали між собою воювати.
Коли я приїхав, ніхто не підійшов обняти мене, спитати як самопочуття. Спілкування почалось із запитань де моя зброя.
А потім ще питання – а чому ти там був? А чому ти поїхав? Я не побачив в штабі братського плеча.
Розкажіть про матеріальне забезпечення добровольців?
Зараз я можу сказати, і мене завтра знову звільнять. Хоча мені вже сказали, що мене звільнено, бо я 5 місяців не воював. А я їм сказав – як я мав воювати, якщо я був у полоні? А вони мені відповідають, що мене ніхто не просив туди їхати. Я вам скажу – зарплата добровольця 980 гривень. Тому що ми – резервісти. І «АТОшні» давали дві з чимось. Я «АТОшні» не отримав, бо не могли розібратись, що у мене там з документами.
А щодо інших батальйонів… Я знаю, що полк «Азов» і його командир Білецький – переживає за кожного бійця. І постійно вибиває для своїх бійців все, що треба. Я знаю навіть, що бізнесмени Києва допомогли йому грішми – перерахували кілька мільйонів гривень, щоб він йшов на вибори до парламенту. І всі ці кошти він кинув на свій полк. Я Вам говорю – якщо керівник батальйону буде порядним, буде піклуватись про своїх бійців, він ніколи не допустить сварок у батальйоні. Я ніколи не зустрічався з Білецьким особисто, але його бійці казали мені, що він дбає про них. У них зарплата 4 тисячі гривень, і 8 тисяч бойові. Але з цих восьми тисяч – чотири вони передають тим, хто поранений, або в полоні, або сім’ям загиблих. Хоча я вже чув, що хтось там десь пробивається, веде комерційні відносини. Ну… Кому війна, а кому мати рідна. Все залежить від людей.
Існує така думка, що по завершенні війни усіх «собак» повісять на добровольців. Що Ви про це скажете?
Знаєте, я нічому не здивуюсь. Деякі мої однополчани воюють трофейною зброєю. Вони бояться. Тож я не виключаю такого розвитку подій.
Ну і мабуть таке шаблонне питання – які у Вас плани на майбутнє?
Знаєте, мене вже питали, які будуть мої дії. І я сказав, що скоро буду бігти крос на озері. Я хочу за кілька днів починати входити в інше життя. Не жити думками війни. Тому що вчора мені подзвонив друг з Америки, почав розповідати, що він там передав 800 доларів. А в нього зарплата трохи більше тисячі. Я вважаю, що не треба віддавати все заради війни.
Треба трохи думати про себе, і насамперед – свою сім’ю. Тому що тут олігархи, вибачте, мільйони мають, а передадуть тисячу доларів і все медіа показують, які вони добрі, як допомагають. А люди, так само як в любові – от він любить людину, і він вже вимагає щоб і його любили. А так не має бути. Ти маєш дарувати любов, а якщо інша людина захоче тебе любити, то вона буде любити. Так само якщо ти допомагаєш – не потрібно це афішувати. Мені стає неприємно коли до мене підходять і кажуть: «О! Привіт, братуха! Може тобі чимось помогти?» А що я маю йому сказати? «Так, допоможи мені!»? Це колись раніше, коли я був спортсменом, я міг підійти і сказати, що мені там не вистачає чогось на змагання.
Зараз трошки вже виріс з цього. Якщо ти дійсно хочеш допомогти – то прийди і дай те, що ти можеш. Можливо воно буде непотрібно, але я знатиму куди це запустити далі. Або коли мені дзвонять: «Я тобі поміг». Я тоді передзвонюю і питаю – скільки ти мені поміг? Я хочу тобі віддати. Я хотів би віддячити кожному, хто мені допомагав.
Розмовляв Роман Стельмах
