НАПРИКІНЦІ 1940-х У ТАБОРАХ ГУЛАГУ ВИРУВАЛИ ТАК ЗВАНІ СУЧІ ВІЙНИ. В ЦЕНТРІ КРИМІНАЛЬНИХ РОЗБОРОК ОПИНИЛИСЯ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТВ’ЯЗНІ – “БАНДЕРІВЦІ“.
Для автентичності частково текст подаємо мовою оригіналу:
“НА ВОЛЕ Я СЛЫШАЛ О БАНДЕРОВЦАХ ТОЛЬКО ЧЕРНЫЕ СЛОВА, – ПИШЕ ПОЕТ АНАТОЛІЙ БЕРГЕР У МЕМУАРАХ “ЭТАП”. У 1969–1974 роках він відбував покарання за “антирадянську агітацію та пропаганду” в Мордовії. – Вероятно, и такие слова нелживы: убийств и жестокостей у них хватало. Но в лагере эти люди производили сильное впечатление. Лица у них были не такие, как у полицаев. Эти лица светились, дышали убежденностью и верой. Среди них не было стукачей. Сидя те же 25 лет, они сносили тяжкое наказание достойно. К евреям в лагере относились дружелюбно. Да и вообще среди бандеровцев было много людей образованных, знающих европейские языки. Они твердо верили в свое предназначение, в грядущую независимость Украины, в правоту своего дела”.
Під час німецько-радянської війни до Червоної армії мобілізували близько мільйона ув’язнених. Довелося брати зброю до рук і “ворам в законе” – хоч їхній ”кодекс” забороняв будь-яку співпрацю з владою. Коли через кілька років рецидивісти повернулися на “зону”, почалися проблеми з тими, хто її не залишав. Так виник поділ на “чесняг” – тих, хто дотримувався “воровского закона” – і “сук” – зрадників. В таборах почалися так звані сучі війни.
Михайло Баканчук під час заслання в Норильську, 1956 рік. Арештований 1947-го за співпрацю зі службою безпеки ОУН. Ув’язнений на 25 років. За протидію таборовим бригадам термін збільшили на п’ять років. ”БУР – барак усиленного режима – був моїм частим готелем”, – пише у спогадах. Амністований 1956-го із забороною повертатися на Західну Україну. Зараз Баканчуку 85. Живе в Тернополі
“А однажды с этапом в ту зону попал случайно вор, и его узнали враги, суки, – описує автор спогадів “Четвертое измерение” Авраам Шифрін. – Мы видели через колючую проволоку, как озверелая толпа сначала била его, а потом пыталась сжечь на костре. Несчастный кричал нам: “Мужики! Передайте людям, что я вором помер!” Вся эта вакханалия шла под аккомпанемент стрельбы в воздух с вышек. Потом надзиратели забрали этого вора и унесли, но вряд ли он выжил”.
Постійні конфлікти змусили керівництво ГУЛАГу розмежувати дві кримінальні групи. Спершу їх розводили по різних камерах. Пізніше – навіть по різних таборах. Так, в Берлазі на Колимі “чесняги” відбували покарання здебільшого на території північного управління, “суки” – західного. На пересилках конвой запитував блатних, якої вони “масті”.
НАПРИКІНЦІ 1940-Х У ТАБОРАХ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЩЕ ОДНА ПОМІТНА ГРУПА – УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ В’ЯЗНІ, “БАНДЕРІВЦІ”.
“Вони також відрізнялися від усіх, – згадує єврей Анатолій Радигін у книжці “Життя в мордовських концтаборах зблизька”. 1974-го її видали в Мюнхені українською мовою. – Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, вибритий, у чистій сорочці й вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював”.
Табори перебували під повним контролем криміналітету. Часто під прикриттям адміністрації “вори” мали холодну зброю, яку спрямовували на різного роду “контру”, в тому числі й “бандерівців”.
Жінки із Західної України в таборі у селі Черновські Копі біля Чити, 17 січня 1950 року.
“Большинство лагерного населения были западные украинки, в основном крестьянки, – пише перекладач Майя Улановська у книжці “История одной семьи”. – Эта, на первый взгляд, серая лагерная масса оставила по себе ярчайшее воспоминание. По всем лагерям звенели их песни. Пели в бараках, пели на работе – если это была такая работа, как слюдяное производство, – пели хором, на несколько голосов. Эпические песни о казацкой славе, тоскливые – о неволе, о покинутой семье, и бандеровские – всегда трагические, о гибели в неравной борьбе”
“Воры в законе пытались держать в полном подчинении и остальных зэков, – пише Валерій Ронкін у книжці “На смену декабрям приходят январи”. – Коллега рассказывал и о том, как к ним в зону, где царил воровской закон, прислали большой этап бандеровцев. Те пошли к пахану и попробовали договориться с ворами, чтобы они не трогали политиков. Но на следующий день демонстративно был убит политический, не пожелавший делиться посылкой с ворами. После очередного убийства бандеровцы подожгли воровской барак, предварительно заколотив его двери. Выскакивавших из окон бросали обратно. С той поры воровская власть в зоне кончилась”.
21 лютого 1948 року виходить постанова ради Міністрів СРСР, згідно з якою для політв’язнів створюють “особливі табори” – “особлаги”. Їх поява суттєво змінила розклад сил. Тут “бандерівці”, якщо і не становили більшості, то могли утворювати великі згуртовані групи.
“КОНФЛІКТИ МІЖ ВОРОГУЮЧИМИ ТАБОРАМИ “БЛАТНІ” – “СУКИ” БУЛИ НАМ ДУЖЕ НА РУКУ, – ЗГАДУЄ ЗАКАРПАТЕЦЬ ВАСИЛЬ РОГАЧ У СПОГАДАХ “ЩАСТЯ В БОРОТЬБІ”. – Після таких “розборок” одних саджали до буру, інших відправляли в етап. А в житловій зоні на деякий час встановлювалось затишшя – припинялись грабунки, крадіжки, небезпечні сутички. Пізніше ми навіть старались провокувати ці конфлікти. І довгий час вони вдавалися нам”.
Рогач відбував покарання в таборах Речлагу поблизу Воркути. Адміністрація вирішила завезти сюди дві сотні кримінальників, щоб поставити на місце “бандерівців”.
– Замолчи, стерво бандеровское! Скоро мы вам рога обламаем! – кинувся авторитет Чорнобров на українця, який увечері грав на мандоліні в бараку.
– Думати нічого – ранком буде пізно. Цілий барак випорожнюють, готують для блатної швалі, – вирішили його земляки після короткої наради.
Через годину Чорнобров пішов у туалет і більше не повернувся. Коли на ранок привезли решту “блатних”, ті дізналися, що їхнього “отамана” вбили. Селитися в одному бараку з українцями відмовилися. Наступного дня їх повезли в невідомому напрямку.
Мирослав Симчич, який відбував покарання на шахті в Бутугичаку за 500 км на північ від Магадана, згадує: “В таборі адміністрація з допомогою вислужників безчинствує, особливо дістається каторжанам-українцям від нарядника Бубновського. Весь табір, величезна колона невільників, стоїть на розводі. Викрикують номери каторжан. Цимбалюк на свій номер вийшов із колони й попрямував до нарядника. Не встиг Бубновський спам’ятатись, як лежав із розчерепленою головою. Цимбалюк віддав сокиру конвоїрові і подався до режимної частини за новими 25 роками”.
“НЕ ЗНАЮ, ГДЕ КАК, А У НАС ЭТО НАЧАЛОСЬ С ПРИЕЗДА ДУБОВСКОГО ЭТАПА – В ОСНОВНОМ ЗАПАДНЫХ УКРАИНЦЕВ, ОУНОВЦЕВ, – ПИШЕ ПРО СПРОТИВ КРИМІНАЛЬНИКАМ ОЛЕКСАНДР СОЛЖЕНІЦИН У РОМАНІ “АРХИПЕЛАГ ГУЛАГ”. – Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа. Молодые, сильные ребята, взятые прямо с партизанской тропы, они в Дубовке огляделись, ужаснулись этой спячке и рабству – и потянулись к ножу”.
“Приведение в исполнение смертного приговора ворами”, малюнок Данцига Балдаєва (1925–2005). 58 родичів Балдаєва загинули в застінках НКВС. Він виховувався в дитячому будинку. Попри це, пропрацював третину століття в органах внутрішніх справ, дослужився до звання майора. Досліджував тюремні татуювання. Його серія “ГУЛАГ в рисунках” – одна з найповніших мальованих історій радянських таборів
Солженіцин також увів термін “рубиловка”. Так назвав очищення таборів від прислужників адміністрації – жорстоких бригадирів і “секретных сотрудников”. У Степлазі в Казахстані вона відбувалася в один час – о 5.00, коли наглядачі тільки відкривали бараки.
В’язень Степлагу Михайло Король описує у книжці “Одиссея разведчика”: “Ночью бандеровцы вошли в барак и вывели двух бандитов. Те поняли, что их убьют. Один убежал, а другого так покалечили, что он остался лежать на месте. А бандеровцы пошли на вахту и доложили: “Идите, подберите блатного. Мы его убили”. На следующий день руководителя бандеровцев арестовали, повели на вахту и в тюрьму. Бандеровцы погнали повозку и отбили своего”.
“В этом жутком спорте ушам заключённых слышался подземный гонг справедливости”, – додає Солженіцин.
“НЕЩАДНОМУ ТЕРОРУ МДБ ПРОТИСТОЯЛИ, НАСКІЛЬКИ МОЖЛИВО, ТІЛЬКИ БАНДЕРІВЦІ – УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ СТЕПАНА БАНДЕРИ, – ЗГАДУЄ УГОРЕЦЬ ІРАНІ БЕЛА. – Кілька місяців вони поводилися дуже тихо, а потім зорієнтувалися і почали діяти. Вони були хорошими робітниками і всюди завойовували довіру керівництва табору та дружбу членів бригади. Всіх вразила небачена досі серія вбивств людей, яких підозрювали в доносах на своїх товаришів. Винуватців не змогли зловити, і це бентежило політофіцера”.
Холоднокровність, з якою відбувалося знищення “сексотів”, сіяла страшну паніку. Багато хто благав допомоги в керівництва. Просилися в етап або присягалися припинити “чорні діла”.
Така робота вимагала великої внутрішньої дисципліни. Єврей Давид Цифринович-Таксер у книжці “Страна Лимония” описує, що кухар-“бандерівець” боявся собі налити густішу порцію, ніж іншим. А українець, який ніс цукор на цілу бригаду, не втримався і спробував трошки, був змушений ходити від барака до барака з табличкою “Я у своїх товаришів украв цукор”. Від пропозиції наглядачів закрити його до БУРу – барака усиленного режима – українці відмовилися. В таборі вони самі могли вершити судочинство.
“Бандеры, что на этом лагпункте заправляют, – пише Цифринович-Таксер, – мало того, что своему Богу молятся, так организовали и для евреев, и для мусульман их праздники. Выставляют людей на шухере, чтоб предупреждать, если надзиратели поблизости”.
У наступні десятиліття кримінальний елемент з подивом і часто з повагою сприймав політичних засуджених. Вояк УПА Мирослав Симчич після відбутих 25 років ув’язнення продовжував сидіти – тепер уже за статтею “табірний бандитизм”. Свій черговий термін він відбував серед кримінальників: “Несподівано для них і для себе я став у камері “авторитетом” для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного “довгожителя”, просили розсудити”.
“Бандеровцы – это не хохлы. Хохлы живут в Полтавской области”
“За східним обрієм” – назвав книжку своїх спогадів Данило Шумук. У тюрмах відсидів загалом 42 роки. Перший вирок отримав, коли Галичина належала Польщі – за участь у комуністичному підпіллі. Наступний – в СРСР, за боротьбу в лавах УПА. В книжці наводить такий діалог:
– Ребята, кто мыло забрал с туалета?! – запитав санітар, коли увійшов до кімнати.
– У нас эстонцев нету и вообще прибалтийцев нету, так что мыла в нас некому кушать, – відповів русак.
– Действительно, какой-то дурной народ эти эстонцы. Как уж работает, то работает один за десятерых, а как попадёт в больничную, то уж прёт это мыло, пока и не подохнет, – сказав білорус.
– Эстонцы укорачивают свои мучения и издевательства над ними мылом, а русские и белорусы отрубывают себе пальцы на руках и на всю жизнь остаются калеками, – додав узбек.
– А что делают хохлы? – з іронією запитав русак.
– Что делают хохлы? Вот в нашей бригаде один очень спокойный и вежливый хохол вылез из котлована и сказал: “Я больше в котлован не пойду!” К нему подошел бригадир и спросил: “Не пойдёшь?” – и ударил его по лицу. Хохол молча схватился руками за лицо и отошел. Бригадир закурил папиросу и сел возле котлована. А хохол взял кайло, тихонечко подошел и так стукнул этого бригадира, что тот прямо полетел в котлован, а с котлована его вытянули уже мёртвым. Вот что делают эти хохлы.
– Так это же сделал не хохол, а западник, бандера, – відповів русак.
– Разве западник, бандера – национальность? – запитав узбек.
– А чёрт их знает, кто они такие. Но это не хохлы. Хохлы живут в Полтавской области, – відповів русак.
203000 ОСІБ ВИСЛАЛИ ІЗ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ПРОТЯГОМ 1944–1952 РОКІВ. ТАКІ ДАНІ ЗАЗНАЧЕНІ В ПОСТАНОВІ ПРЕЗИДІЇ ЦК КПРС “ПРО ПОЛІТИЧНИЙ І ГОСПОДАРСЬКИЙ СТАН ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ РСР” ВІД 26 ТРАВНЯ 1953-ГО
Автор: Святослав Липовецький; опубликовано в журналі «Країна»
