Нескінченна епопея з виходом Сполученого Королівства з Євросоюзу вступила в кульмінаційну стадію. Судячи з останніх подій, це буде найбільша битва у європейській політиці.
Процес виходу Великої Британії з ЄС після референдуму 2016 року з кожним днем ставав все більш похмурим і заплутаним. У більшості британських політиків не вистачало ні волі, ні бажання, ні розуму придумати нормальну схему Брексіту.
Вони все більше нагадували орду зомбі, що бояться світла, які блукають лабіринтами Вестмінстера — без мети і думки, але з одним лише бажанням — забути про Брексіт, відстрочити його прихід або придумати спосіб повністю його позбутися.
Домовитися про прийнятний для Лондона варіант виходу з ЄС з Брюсселем ніяк не виходить. Континент навмисно робить все можливе, щоб змусити острів’ян гірко пошкодувати про свій вибір. Неприйнятний варіант Брексіту (без торгової угоди з ЄС) як і раніше загрожує британській економіці 10%-м спадом і політичною смертю всього нинішнього складу парламенту. Відмова від виходу з ЄС теж не годиться, тому що, по-перше, за нього проголосували жителі країни, а по-друге, такий крок привів би до влади правих відморозків з «Партії Брексіту» Найджела Фараджа.
Отже, всі знали, чого не можна: домовитися з ЄС, провести жорсткий Брексіт і відмовитися від Брексіту. Парламент відхилив усі три варіанти. Але жодна жива душа не могла запропонувати нормальний план того, що робити можна і потрібно. Британська політична еліта опинилася в кафкіанській реальності: нескінченне і безрезультатне ходіння по колу — без надії на прогрес, але з почуттям наближення якогось моторошного, від якого холоне серце, фіналу, про який навіть подумати страшно. Насування жахливої політичної кризи загрожувало обернутися економічною, а та — цілком уже реальним розвалом країни. Північна Ірландія і Шотландія все активніше демонструють небажання залишатися в складі повністю паралізованої країни, нездатної зрозуміти, чого вона хоче.
У ситуації, коли всі розумні способи усунення екзистенційної загрози державі були вичерпані, британська еліта повторила свій божевільний вчинок 1940 року. Тоді пост прем’єр-міністра отримав сварливий п’яниця і нестерпний хам Вінстон Черчілль, якого ненавиділи приблизно всі.
У 2019 резиденцію на Даунінг-стріт 10 отримав кошлатий клоун, неполіткоректний бабій і приголомшливе хамло — Борис Джонсон. Вишукані, але недалекі (як і майже всі політики) мешканці Вестмінстера його теж на дух не переносять. Після затвердження королевою Джонсона прем’єр-міністром, британська ліберальна громадськість скривилася в недобрій усмішці: «Ну, як ти тепер заспіваєш, велемовний Борисе?». (Його риторичні здібності і правда вище всяких похвал, а ситуація залишалася як і раніше безвихідною).
Але те, що він виконав, не сподобалося багатьом. 28 серпня Єлизавета II затвердила рішення Джонсона призупинити роботу парламенту з 10 вересня до 14 жовтня. Формальний привід для цього — необхідність підготувати звернення королеви до Парламенту. (Справа в тому, що британські міністри одночасно є і депутатами. Вони, зрозуміло, не можуть бути присутніми на засіданнях Парламенту, коли пишуть королеві щорічне її звернення до народу, тому законодавчий орган влади на час призупиняє роботу). Зазвичай таке припинення займає всього кілька тижнів. Але на цей раз Борис попросив собі аж п’ять, чого не було вже майже півстоліття. Сам він пояснив такий довгий термін тим, що його новий уряд задумав величезний обсяг реформ. Всі їх треба вписати в промову королеви і скласти відповідні законопроекти, а це займає час.
Але опозиція знайшла інше пояснення: Джонсон хоче відібрати у парламенту можливість перешкодити його планам здійснити жорсткий Брексіт. Лейбористи впевнені, що прем’єр просто узурпував на місяць владу, щоб реалізувати свої плани без жодного контролю з боку депутатів. Зрозуміло, в їх таборі це викликало дуже бурхливі емоції. Джонсона порівнюють з Піночетом, а Єлизавету II — з королем Карлом I. У XVII столітті він розпустив неугодний парламент, спровокував революцію і громадянську війну, програв її і позбувся голови на ешафоті.
Зараз питання так гостро не стоїть і королеві ніхто голову рубати не збирається. Але опозиція в парламенті страшно незадоволена. Дуже вже спритно прем’єр обійшов її на повороті. У лейбористів і їх союзників в парламенті тепер не залишилося часу на те, щоб прийняти закон, що забороняє Джонсону проводити Брексіт без угоди з ЄС. Суди теж результату не дадуть, оскільки формально прем’єр ніяких законів не порушує.
Тому в опозиції залишається тільки один шанс зупинити його: спробувати винести вотум недовіри уряду. Якщо це вийде і будуть оголошені нові вибори, то не біда: за опитуваннями, Торі вже зараз в півтора разу обганяють лейбористів і ліберал-демократів за популярністю. У повністю мажоритарній Великій Британії це загрожує перемогою на виборах і тріумфальним поверненням Джонсона і його вірних прихильників. Тому зібрати голоси за вотум недовіри буде непросто. А якщо вотум недовіри провалиться, то Джонсон отримає річний імунітет від спроб його звільнити. Таким чином, одним дуже жорстким ударом (я б сказав — ногою в живіт) він вибив абсолютно всі козирі з рук опозиції, перетворивши безнадійну політичну ситуацію на абсолютно виграшну.
Приблизно те ж саме він зробив і з континентальними європейцями. Дивлячись на загасання волі британської еліти, брюссельські чиновники вже жадібно потирали лапки. Вони мали намір не тільки покарати Лондон за вихід з ЄС, а й частково позбавити Велику Британію суверенітету, нав’язавши їй свої митні правила за допомогою прозорого кордону між Ірландією і Північною Ірландією. В ідеалі Євросоюз сподівався перечекати час правління британських консерваторів, поховати їх ідеологію і домовитися з урядом лейбористів про повне скасування Брексіту.
Джонсон зараз натякає на те, що може погодитися не на одну велику угоду про торгівлю з ЄС, а на ряд маленьких — за галузями або навіть за країнами. Якщо, звичайно, ті не хочуть ризикувати торговими зв’язками з Британією. А вони, звичайно, не хочуть.
Особливо це стосується Ірландії, яка з одного боку, дуже залежить від торгівлі з англійцями, а з іншого — дуже вже не хоче і навіть боїться створювати жорсткий кордон з Північною Ірландією. Джонсон зараз поставив Дублін у вкрай уразливе становище. Якщо раніше ЄС претендував на те, щоб відітнути частину британського суверенітету, нав’язавши свої митні та прикордонні правила Північній Ірландії, то тепер Лондон натякає на те, що ірландцям треба ввести у себе британські правила, якщо вони не хочуть отримати жорсткий кордон на своєму острові. Ліберальні еліти в ЄС і в самій Великій Британії тільки зараз починають розуміти, в яку пастку їх загнав кошлатий телепень, до якого вони ставилися дуже зарозуміло, через губу, з гордовитою усмішкою.
Брексіт, який загрожував стати похоронним маршем для його кар’єри, зараз може стати маршем тріумфальним. Одним жорстким, на межі фолу, але дуже точним ударом Джонсон не тільки вирубив опозицію всередині країни, а й відправив у нокдаун європейську бюрократію.
Втім, святкувати остаточну перемогу йому ще рано. 14 жовтня королева прочитає Парламенту написану ним промову, 17 жовтня відбудеться вирішальний саміт ЄС, на якому континентальні країни повинні будуть визнати свою поразку і погодитися на умови Джонсона.
