19 вересня о 4-й годині ранку полк вирушив на Тарноруду, яка була вже за Збручем. У Тарноруді отримано наказ зробити наскок на станцію Війтівці.
Під Війтівцями полк наткнувся на ворожу піхоту і табори. Розсипалися в лаву й атакували. Піхоту, яка чинила спротив, перерубали, а понад півсотні взято в полон. Це був армійський етап, що відходив на Проскурів. У той час до станції з боку Волочиська підійшли чотири ворожі потяги. Кулеметний вогонь затримав перший потяг, але надійшли ще три і, відстрілюючись, прорвалися на Проскурів.
На станції Війтівці здобуто чотири важкі кулемети і багато рушниць. В обозі знайшлося кілька діжок оселедців, яких козаки не їли кілька років. Ділили оселедці – пропустили ворожі потяги. Пізно вночі полк вирушив до с. Курінки (тепер у складі с. Куровечка. – Ред.), де й заночував.
20 вересня о 6-й годині ранку полк, вийшовши із с. Курінки, зайняв позицію перед залізницею Волочиськ – Проскурів. Запорозька дивізія тримала фронт на північ від полку. 2-й курінь із сотником [Віктором] Дяченком пішов на станцію Війтівці із завданням зірвати залізничний шлях.
О 8-й годині піхота Запорозької дивізії повела наступ на Волочиськ. Невдовзі з того напрямку почулася гарматна і рушнична стрілянина. З боку Волочиська показався ворожий бронепотяг. 2-й курінь ще не встиг зірвати шляху, і ворожий бронепотяг прорвався на повному ходу, обстрілюючи розташування полку з чотирьох гармат. Тим часом Запорозька дивізія вдерлася до Волочиська, але під натиском ворожої піхоти залишила місто і почала відходити.
У вечірні години полк [Чорних] отримав наказ відійти до с. Федірки, де стояв штаб Запорозької дивізії. Там отримав додатковий наказ перейти в с. Голохвости (тепер у складі с. Поляни. – Ред.), зайняти переправу на Мазурських хуторах і на 21 вересня почати наступ на Волочиськ. Усі гармати дивізії повинні були переправитися в Голохвостах через р. Збруч і з південного боку допомогти своїм вогнем здобути Волочиськ.
Поручник Броже о 9-й вечора вислав уперед 4-ту сотню, аби зайняла переправу на Мазурських хуторах. З цією сотнею пішла 2-га батарея полку під командою сотника [Дмитра] Ґонти. Пішли в напрямку с. Неміренці. Роз’їзд 4-ї сотні, входячи в село, наткнувся на кількох озброєних, що сиділи на колодках і вели розмову із селянами. На запитання, з якого вони полку, відповіли:
– Першого червоного козацтва.
Роз’їзд обстріляв їх і втік до сотні. Тієї миті гармати в’їхали до села, в якому було повно ворожої кінноти. Зупинилися в нерішучості, а потім звернули на польову доріжку, що вела до с. Голохвости. Невдовзі ворожий кулемет відкрив вогонь по гармашах. Йому відповів батарейний кулемет. За 10 – 15 хвилин полк в’їхав у Неміренці, ворог його зустрів кулеметним і рушничним вогнем. Полк на рисях проскочив греблю й полями пішов на Канівку, залишивши позаду кулеметну сотню та обози. Ворожа піхота із криками “ура!” кинулася на обоз. 3-тя сотня, яка була у прикритті, відкрила з коней вогонь, що дало змогу таборам і тачанкам повернутися і кар’єром гнати на с. Федірки, а звідтіль на Тарноруду. Ворожу кінноту стримувала наша 3-тя сотня.
Опівночі батарея прибула до с. Канівки. Глуха ніч. Переправи через р. Збруч і тут немає. Сотник Ґонта вирішив їхати на Тарноруду дорогою понад Збручем. Усіх морив сон, бо вже четверту добу не спали. Не доходячи з півкілометра до Тарноруди, при спускові з крутого схилу гори, через те що їздові дрімали, звалилася гармата, яка потягла за собою коней і людей. У непроглядній темноті тільки й було чути брязкіт падаючої гармати та крики козаків. Здавалося, що гармата придушила всіх. Кинулися рятувати, та виявилося, що цілі й коні, й люди. Зламався тільки дишель та погнулася скринька. Годині о 2-й батарея прийшла до Тарноруди, де з’єдналась із полком.
21 вересня від самого ранку під особистим керуванням командира дивізії [Андрія Гулого] почали будувати міст через Збруч. Різали телеграфні стовпи, зривали дошки з підлоги розбитого будинку. Праця кипіла. До полудня був спокій. Спочатку показалися ворожі роз’їзди, а далі – наступ значних сил ворожої піхоти. Батарея стала на позицію і надзвичайно влучним вогнем затримала наступ, не даючи ворожим лавам зробити і кроку вперед.
Ворога затримували до 5-ї години пополудні, аби був готовий міст. Першими переправилися табори, гармати, за ними почала входити до села й піхота Запорозької дивізії.
Полк Чорних увесь час стояв напоготові на північному краю Тарноруди. Коли ворожа піхота досить близько підійшла до містечка, Чорні під проводом поручника Броже із криком “Слава!” пішли в атаку. Замиготіли шаблі, замайоріли на списах прапорці. Ворожа піхота кинулася тікати, але її наздогнали і почали рубати. Чоловік до 200 порубано, а більше сотні потрапило в полон. У цей час з’явилася ворожа кіннота, силою до 300 шабель, але не наважилася атакувати Чорних.
Коли полк повертався із трофеями, то піхота кричала: “Слава Чорним запорожцям!” Визнання власної піхоти – для кіннотників найкраща нагорода.
Полк відійшов до Тарноруди і, перейшовши о 8-й вечора Збруч, розташувався в с. Турівка.
22 вересня полк відпочиває, на фронті – незначна гарматна та рушнична стрілянина. Міст, збудований із такими зусиллями, піхота (запорозька – Ред.) спалила. Надвечір помічено підхід ворожих сил до с. Мала Лука. Ніч минула напружено. Очікували наступу.
Наступного дня – відпочинок. Полк – у резерві. Перед полуднем повернувся до полку пластунський курінь – понад 200 багнетів. Враження курінь справляв дуже гарне. Люди добре одягнені й муштру знали, як видно, хорунжі [Гриць] Плужник, [Гнат] Стеценко і Черняїв часу не дармували. До куреня прилучили кілька десятків червоних, забраних у полон 21 вересня.
Пластунський курінь сформовано ще в Зимовому поході з полонених. Кадрами стали старшини і козаки Чорного полку, які щось “прошкробали”, але переважно за малу дбайливість про коня. Натомість командир куреня хорунжий Плужник і його заступник хорунжий Стеценко, а також командир 1-ї сотні хорунжий Черняїв, прекрасні старшини, із вчорашніх комунарів зуміли зробити частину, гідну носити назву пластунів Чорного полку. Щоправда, пластуни часом забувалися і в наступі кричали “Дайош Варшаву!”, бо так їх навчили в совєтських частинах, але не було випадку дезертирства чи переходу до ворога. Не раз їх атакувала ворожа кіннота, але вони завше відбивалися. Якось перед світанком верталася сотня хорунжого Стеценка з ар’єргарду і була атакована кіннотою, яка із криком “ура!” вже майже доходила до сотні, що перебувала в марші. Зустрінута цільними сальвами, мусила занехаяти подальшу атаку. Вислані патрулі ствердили, що то фроловці (3-й кінний полк Армії УНР, складений із донців та кубанців. -Ред.). Ця атака коштувала їм понад 20 убитих і поранених. Від того часу вже фроловці навчилися кричати “Слава!”.
24 вересня о 7-й годині ранку Запорозька дивізія і полк Чорних вирушили через міст, що знову побудували. Переїхавши через Тарноруду, полк пішов у напрямку с. Немиринці. Не доходячи до с. Немиринці, зустріли ворожу кінноту й обоз, які відкрили кулеметний вогонь по Чорних, але, коли наша батарея стала на позицію й залила їх вогнем, ворожа кіннота втекла.
Полк зайняв Немиринці. Відпочивав тут до 5-ї години дня, після чого вирушив далі. Заночував у с. Гелетинці.
