Між бронепотягом і двома гарматами Чорного полку почалася боротьба не на життя, а на смерть. Ураганний вогонь ворога змусив одну гармату змінити позицію, а від другої відігнав обслугу. При гарматі зосталося двоє людей: хорунжий [Дмитро] Головко і ройовий Голємбовський. Попри те що навколо рвалися гранати і шрапнелі, вони продовжували змагатися з ворожим бронепотягом. Нарешті один з набоїв вцілив у паротяг і той вибухнув.
Ворожий бронепотяг взято завдяки великій хоробрості цих двох лицарів. Він називався «Красноармеец». На ньому було 6 гармат, 16 кулеметів і багацько набоїв.
Ворога розбито. Полк Чорних, захопивши до сотні полонених, пішов на Деражню, де призначено збірку дивізії. Деражню боронив Котовський. Зв’язаний чолово Яковлівцями, поспішно покинув Деражню, бо довідався про наступ Чорного полку з півдня. Ми захопили табори, полонених і майже весь духовий оркестр Котовського. На бронепотязі знайшли оперативні накази, серед яких і «Характеристика Української Армії». Віддаючи належне українській піхоті, в якої єдиний мінус – мала кількість, ворог характеризує нашу кавалерію: згадавши мимохідь Окрему кінну дивізію, перейшов він до Чорношличників: кількість – 600 шабель, що творять бри-гаду, якою командує Петро Дяченко. Чорношличників неможливо неспо-дівано атакувати – ні з тилу, ні з флангів. Вони легко перегруповуються і завжди самі атакують, навіть більші сили. Кращої оцінки не дав би і власний командарм.
Накази переслав до штабу групи, якою на той час командував генерал-хорунжий [Андрій] Гулий-Гуленко.
Заночували в м. Деражня. Від полонених довідалися, що до нашого лівого флангу підходить 6-та Залізна совєтська дивізія. На нараді в осавула Яковлєва вироблено план подальших дій:
1. Повернутися на лінію піхоти Запорозької дивізії, з командиром якої домовитися, що 17 листопада дивізія перейде до оборони, а в той час Яковлєв з Чорним полком атакуватимуть 6-ту совєтську дивізію на марші, розіб’ють її і відкинуть на північ, де вже нею «опікуватимуться» поляки.
2.18 листопада після перегрупування почнемо наступ уздовж фронту з півночі на південь. До 20 листопада фронт як такий не існуватиме. Дорога до повстанців буде відкрита.
План сміливий і реальний. Сміливі мають щастя!
Перед світанком дивізія рушила до с. Копачів (Козачки? – Ред.), де в той час стояв штаб Запорозької дивізії, якою командував генерал-хорунжий [Гаврило] Базильський. Осавул Яковлєв разом зі мною прибув до штабу. Після короткого інформування командира дивізії про наш план Яковлєв запитав Базильського, чи згодиться він затриматися на дотеперішній лінії до вечора.
Генерал Базильський відповів, що має наказ розпочати відступ сьогодні о 9-й годині і цей наказ виконає. Втрутився в розмову і я: просто благав, щоб Запорожці затрималися хоча би до полудня, бо був певний, що цього часу вистачить, щоб відкинути 6-ту совєтську дивізію.
На це ми почули відповідь:
– Не вам, мальчішкам, учить мене, старого генерала.
Базильського всього два місяці як підвищили до генерала. І він вже старий Базильського підвищено до генерал-хорунжого 5 жовтня 1920 р.
Вийшли з нічим. По дорозі Яковлєв тільки й зазначив, що був упевне-ний, що українські генерали мудріші від російських, а тепер бачить, що помилився. В подальшій розмові з Яковлєвим я запропонував, щоб фронт зайняли і утримали до вечора мої пластуни, які кількістю і якістю дорівнюють Запорожцям, а до того ще і стоять у дивізійному резерві. Яковлєв не погодився і дав команду відступати.
Чи можна було здійснити мій план?
60-та совєтська піхотна дивізія, як зізнавалися полонені, нараховувала 2500 багнетів. Атакована в марші, вона би не чинила великого опору, як взагалі тодішня піхота.
Від Летичева до Дністра совєтська піхота в тяжких боях з українськими дивізіями тільки на відтинку нашої 3-ї [Залізної] дивізії мала успіх. Поява понад 1000 шабель на тилах і безпосередня загроза флангів викликали б паніку, що дало би змогу за короткий час зіштовхнути ворога у Дністер. Совєтська кіннота на нашому фронті розкинута: 115-й і 116-й полки на нашому правому крилі прорвали фронт і вже гуляли в запіллі. Бригада [Сергія] Байлова (Байла – Ред.) теж прорвала фронт і пішла на Проскурів. Котовський, відкинутий нами, – на Жмеринку. Залишалася ворожа піхота, досить численна, бо поповнена під час перемир’я, але вона панічно боялася нашої кінноти. Все свідчило про повний успіх. А тим часом Українська армія почала безладний відступ перед тими кількома сотнями ворожої кінноти, які загрожували нашим штабам.
18 листопада полк Чорних запорожців у складі дивізії Яковлєва рушив на Проскурів. По дорозі довідалися, що у Проскурові – ворожа кіннота. Полки, отримавши свої напрями, повели наступ на Проскурів. Чорний полк пішов полями, щоб відрізати ворога з півдня. Ранок був мрячний, за тридцять кроків нічого не було видно, що і дало змогу Байлову (Байлу. – Ред.) вискочити з наших кліщів. Ворожа кіннота залишила Проскурів і відійшла на південь.
Після недовгого відпочинку полк у хвості дивізії рушив далі й зупинився на ніч у с. Груживиці (тепер с. Грузевиця. – Ред.). Від 17 листопада не маємо жодних зв’язків зі штабом армії. 19 листопада вирушили на Чорний Острів, перейшли його і зупинилися в с. Зелена. Вислав я на всі сторони патрулі, щоб розшукати піхоту Чорних.
20 листопада полк мав разом з дивізією Яковлєва рушати на Волочиськ, коли на схід від с. Зелена почулася гостра кулеметна і рушнична стрілянина. Патрулі повідомили, що то наступає ворожа кіннота, а наша піхота обороняється. Показалися перші втікачі, і серед них – Аллочка, «кохання» полковника [Івана] Дубового. На нараді командирів полків, яка відбулася у штабі Яковлєва, він зазначив: «Я більш не воюю, нєт целі!» Нам, Чорним, уже з ним було не по дорозі, а тому я вирішив повернути своє військо на схід, аби рятувати свою піхоту. Розсипав сотні в лаву, і вони пішли на ворожу кінноту, яка майоріла на горизонті.
Перейшли через оборонну лінію та атакували ворога. Ворожа кіннота, як завжди, не прийняла удару і почала відходити. Від полонених довідалися, що це наш старий знайомий Котовський. Перечекавши з годину, щоб дати змогу своїй піхоті відірватися, тихим кроком рушив за нею на Волочиськ.
Наближався Збруч. Сумно і тяжко було покидати рідну землю, зрошену кров’ю стількох козаків, та йти до сусідів.
Чого ми відходимо, чого йдемо до поляків, від кого тікаємо? Ці питання ставили козаки своїм командирам сотень, а ті вже – командиру полку. А той їхав мовчки, похнюпившись, бо і сам не знав, що коїться.
Був вихід: повернути на схід і йти до повстанців, але прокляте поранення, через яке я із гріхом навпіл сидів на коні, підказувало: треба йти за Збруч. Таки не годився я в командири партизанського загону!
Минули місто, спустилися до річки. Крига вкрила Збруч. Тупіт коней по мосту відбивався в голові. Переїжджаючи Збруч, кожен кидав прощальний погляд на той бік. Поляки стояли і байдуже дивилися на драму, що розігрувалася перед ними. Полк по шосе виходив із Підволочиська і тут складав зброю.
[Борис Монкевич звернув увагу на таке: «Коли розляглася стрілянина біля мосту, козацтво навіть не поцікавилося, що то за стрілянина, а понуро тихим кроком посувалося вперед. Прийшли відомості, що більшовики відрізали обози Чорного полку, які їхали ззаду. Та це було байдуже для кожного, найдорожче втрачено, а обози… Кожний козак, покривши поцілунком рушницю, не дивлячись, кидав її у той бік, де стояли поляки, втирав рукою сльозу, що мимоволі набігала на очі»].
Здавши рушниці, Чорні рушили далі. Зупинилися серед поля. Козаки стояли юрбою і ждали наказу. Не чути жартів, сміху. Мороз міцнішав. Під ранок розташувалися в сусідньому селі.
21, 22, 23 і 24 листопада минули в марші до Старого Скалату. Нез’ясоване становище полку породжувало багато балачок. Одні казали, що полк має стати разом з Яковлівцями на кордоні, інші – що поїдемо до таборів. У Старому Скалаті стояли до 28 листопада. В той день полк перейшов до с. Чернилів Руський, де розташувався Мазепинський полк. Це була перша зустріч і частинами армії після переходу Збруча.
Тут простояли до 9 грудня, а тоді перейшли в с. Малий Ходачків.
13 грудня полк перейшов у с. Шляхтинці. Тут розігрався останній акт у житті полку, бо в козаків відібрали найдорожче: вірних друзів – коней, які ділили всі їхні невигоди і труди під час тяжкої запеклої боротьби, які не развиносили з рук неминучої смерті, які протягом трирічної війни не раз були поранені ворожими кулями.
Драматичні сцени розігралися під час здачі коней. Одні цілували коней, прощаючись навіки. Інші кусали собі губи, аби стримати сльози на очах. Треті відверталися або передавали комусь повід, щоб не бачити, як його кінь перейде до чужинця. [«Кожний козак наче сиротою залишився», – написав Борис Монкевич].
Незабаром полк у повному складі виїхав до табору полонених у Пикуличах під Перемишлем.
Почалися довгі роки інтернування, а потім еміграції.
Підсумки
У Зимовому поході, а потім у складі регулярної армії кінний полк Чорних запорожців славними перемогами над ворогом, і то в найбільш тяжких обставинах (бо майже завжди покладався на власні сили), виказав високу бойову вартість, патріотичність, хоробрість і військовий досвід своїх старшин. Велику роль відігравало і значення традиції, яка споювала цю різнорідну масу людей у цілість.
Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, 8 скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів з різним військовим майном, 500 коней і бронепотяг із 6 гарматами та 16 кулеметами.
Понад 2500 полонених, у п’ять разів більше, ніж склад полку, а порубаних не було вже кому рахувати.
Полк Чорних запорожців – не єдиний кінний полк такої вартості, майже ні в чому не поступались кінні полки: Мазепинськии полк Волинської дивізії, Донський полк [Михайла] Фролова [3-ї] Залізної дивізії, 4-й полк Київської дивізії і 6-й полк 6-ї [Січової] дивізії. Добрі полки увійшли до складу Окремої кінної дивізії. Після перемир’я підійшла російська дивізія Яковлєва.
Разом у складі Української армії [на початок листопада 1920 р.] було майже 3000 шабель, точніше: Чорний полк – 380 шабель; Мазепинськии полк – 350 шабель; 3-й кінний полк – 300 шабель; 4-й кінний полк – 250 шабель; 6-й кінний полк – 150 шабель; Окрема кінна дивізія – 700 шабель; дивізія Яковлєва – 750 шабель. Разом – 2880 шабель.
А які сили мав ворог? Бригада Котовського – до 500 шабель, бригада Байлова (Байла. – Ред.) – до 400 шабель; 115-й і 116-й полки – до 400 ша-бель. Разом – 1330 шабель.
Ми мали подвійну перевагу в кількості і були не гіршої якості, але чомусь ворожа кіннота загнала наші штаби, а разом з ними і нас за Збруч.
Чому?!
У споминах з того часу всю вину покладають на переважаючі сили ворога. Так, ворожа піхота кількістю переважала, але була вона низької вартості – це була юрба, яку в наступ гнали комісари.
Вирішувала в той час кіннота. Прорив кінної армії Будьонного змусив поляків до відступу з Києва, вихід на наші тили 115-го і 116-го полків і бригади Байлова загнав нас за Збруч.
Чи був якийсь вихід у той час для нас? Чи могло статися інакше?
Завішення зброї застало нас на лінії Яруга – Ялтушків – Літин. 14-ту совєтську армію ми вже розгромили і для руху вперед майже не було перешкод. Ще кілька днів – і в наших руках опинилися би залізничні вузли Жмеринка і Вапнярка, які мали стратегічне значення.
У Ризі розпочалася конференція між Польщею і’совєтами. На вимогу останніх до складу делегації не допущено представників українського уряду. Наші союзники з тим погодилися.
Перед Українською армією постала дилема: або скласти зброю, або власними силами провадити подальшу боротьбу з Москвою. Про складення зброї у частинах ніхто й не думав – лишалася подальша боротьба.
Передбачаючи, що Ризька конференція закінчиться укладанням миру, наш старший командний склад прийшов до думки атакувати червоних, поки вони не привели себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку в командарма [Михайла Омеляновича-Павленка], і він дає наказ про перехід у загальний наступ на 1 листопада, не чекаючи кінця перемир’я.
Фронтові частини сприйняли цей наказ радісно. Дивізії приготувалися до наступу, але за кілька годин до атаки прийшов наказ такого змісту: Наступ у дні 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини» (цей наказ дав Симон Петлюра на вимогу поляків. – Ред.). Виконуючи це розпорядження, наше командування передало ініціативу в руки червоних. Для нас лишалася тільки оборона.
У той час ми тримали фронт від Могилева до Літина – це майже 120 км. Через брак сил Українська армія не могла утримувати суцільної лінії фронту, тільки опорні пункти – села. Відстань між нами сягала часто до 15 кілометрів. За цими ділянками могли наглядати тільки стежі.
Мінусом переходу до оборони став і брак амуніції. Армійські запаси було цілковито вичерпано. Напередодні наступу червоних стрілець мав до 50 набоїв, кулемет – 2000 – 3000 і на гармату до 100 набоїв. Маючи такий запас, наша піхота в обороні проти ворожої кінноти була майже беззахис ною. Перехід до оборони – явне самогубство. Який же вихід був для нас? І чи був? Так. І під руками.
Під час перемир’я треба було стягнути всі кінні полки, сформувавши кінний корпус з майже 3000 шабель прекрасної кінноти, протиставитись якій міг тільки Будьонний зі своєю Кінною армією, а він був далеко – на фронті проти Врангеля.
Завдання кінного корпусу – атакувати 14-ту совєтську армію і знищити її. Випровадити власну піхоту на лінію ріки Буг, що могла би послужити першою натуральною позицією для зупинки. Виконати рейд кінним корпусом на Козятин – Жмеринку, знищивши ці залізничні вузли. Це б затри-мало пересування ворожих резервів на фронт. Підпорядкувати повстанські загони, влити їх у піші дивізії і таким чином подвоїти, а то і потроїти кількість нашої піхоти.
Наступ розпочати не пізніше 1 листопада – щоб зірвати мирні переговори в Ризі. На нашого «союзника», який і так нас зрадив, не зважати.
Посідання терену від Збруча до Бугу набирало великого значення для Української армії, бо забезпечувало її харчуванням і поповненням людьми. Багато цукроварень на зайнятому терені із сотнями тисяч пудів цукру дали би змогу дістати з Румунії і Польщі все необхідне для української армії і населення. Наш народ мав уже досить соціалістичної дурійки і охоче би відгукнувся на заклик до мобілізації.
Підтягнення резервів і формування ударної групи, яка могла би протиставитися нашій армії, при тому балагані, який панував у совєтських тилах, могло би реалізуватися за місяць. За належного використання прекрасної української кінноти як же інакше виглядала би наша боротьба з Москвою.
Матеріали, якими я послуговувався при написанні: мої спогади та нотатки поручника [Гриця] Іванюти, упорядковані сотником [Борисом] Монкевичем («Зимовий похід і бої полку у складі регулярної армії»)-Завдяки цим матеріалам і ласкавій допомозі сотника Монкевича могли з’явитися ці мої спомини.
