Пореволюційне Прикарпаття поступово повертається до мирного життя. Самооборонці поступово повертаються додому із столиці, «Правий сектор» знімає маски, на вулиці повертаються міліція і громадський порядок, а у обласній державній адміністрації ділять портфелі…
Що ж чекає на прикарпатський політикум найближчим часом? Вже сьогодні можна констатувати головне: владу в області (як, зрештою, і на загальнодержавному рівні) ділять між собою дві політичні сили: ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода». Перша – ні багато, ні мало – отримала власного губернатора – Андрія Троценка. Зрештою, воно і логічно. Адже саме «Батьківщина» «рулить» на всеукраїнському рівні. Друга – тому що протягом усього періоду революції саме «свободівці» «тримали» в області Штаб національного спротиву. Їм теж, глядиш, щось і перепаде: хлопці всерйоз розраховують «урвати» посаду «гуманітарного» заступника голови ОДА. Раніше на це місце пророчили «діджея івано-франківського Майдану» Ростислава Микитюка. Тепер же все більше говорять, що посаду обійме відомий «свободівець-правдолюбець» депутат обласної ради, науковець-політолог Сергій Адамович. Крім того, близькі до «Свободи» люди вже приміряють власні «п’яті точки» до крісел керівників деяких департаментів. Так, екс-прес-секретар спочатку голови облради, а потім нардепа Олександра Сича Ігор Дебенко, поговорюють, вже твердо вирішив для себе обійняти посаду директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю, яку «за старого режиму» було віддано брату колишнього прокурора Івано-Франківської області, а пізніше – начальника головного слідчого управління Генпрокуратури Сергієві Каліфіцькому.
З владою все більш-менш зрозуміло. Але виникає питання: а хто ж у нас в опозиції? І чи має взагалі право на існування в області хоч якась опозиція в контексті революційних подій? Чи правильніше буде сформулювати запитання таким чином: «Чи має сьогодні Прикарпаття право на опозицію?»
Почнемо з того, що ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода» – не єдині політичні структури, які виграли революцію. Чого вартують, наприклад, «збірна громадських активістів» під назвою ВО «Майдан» або Громадська народна рада? Чи, наприклад, такі бойові структури, як «самооборона Майдану», «Правий сектор», «студентська самооборона», які не на словах, а силою виборювали перемогу Майдану? А хто сказав, що варто списати з рахунків обласну організацію партії «УДАР»? Невже головний «УДАРник» Івано-Франківська Юрій Соловей даремно створював собі у столиці імідж «польового командира Майдану», а у Івано-Франківську запіарився як фронтмен штурму Івано-Франківської ОДА?
Що стосується бойовиків з самооборони та «Правого сектору», навряд чи сьогодні варто вважати їх реальними гравцями на політичному полі (навіть на фоні останніх заяв лідера «ПС» Дмитра Яроша про бажання балотуватись у Президенти та показового у даному контексті виходу активіста «Правого сектору» Віктора Неміша з партії ВО «Свобода»). В більшості своїй недосвідчені у політичних авантюрах молоді люди та звичайні маргінали, позбавлені реальної фінансової самостійності їх члени ризикують стати маріонетками у руках більш серйозних політичних гравців. Інша справа – хлопці з «УДАРу». Там і гроші, і вплив, і позиції у Верховній Раді. Сам той факт, що як на всеукраїнському, так і на прикарпатському регіональному рівнях «ударівці» відмовились йти у владу (хоча офіційно увійшли до парламентської коаліції) свідчить про те, що їх лідер Віталій Кличко таки сповнений рішучості йти на президентські вибори, а його однопартійці готові заради крісла Глави держави для свого провідника піти у безапеляційну опозицію до вчорашніх союзників, в тому числі і на Прикарпатті. І, варто зазначити, вони вже розпочали свою агітаційно-антиконкурентну кампанію і при цьому досить агресивну. Показовими в даному контексті є сварки, які двічі виникали на минулому тижні між нардепом-«ударівцем» Романом Чернегою та представниками «Правого сектору» (за деякими даними, навіть не зважаючи на вихід В.Неміша із лав «Свободи», є підстави стверджувати, що вплив «свободівців» на діяльність активістів «ПС» залишається і до того ж досить сильним) та ініціювання Івано-Франківською міською організацією «УДАРу» і особисто її лідером – депутатом Івано-Франківської міської ради Ігорем Розсипайлом громадської акції з вимогою до міського голови обласного центру Віктора Анушкевичуса навести порядок з міськими «революціонерами» – змусити їх зняти маски і здати наявну у них зброю.
Але це, так би мовити, опозиція у лавах тепер вже колишньої опозиції. А що ж справжня опозиція? Себто ті політичні сили, кого ще кілька тижнів тому називали владою і які у революційних подіях останніх чотирьох місяців займали позиції по той, як то кажуть, бік барикад?
Звісно, сьогодні ці сили дещо здеморалізовані поразкою на барикадах і втечею головного лідера – Президента Віктора Януковича, а ще – дезорієнтовані подіями у Криму та на Південному Сході України, російською окупацією та загрозою реальної війни з Північно-Східним сусідом. Втім, такий стан справ довго не триватиме. Вже сьогодні вимальовуються кандидатури потенційних лідерів нової опозиції: провідні інтернет-ресурси – такі, як «Українська правда», демонструють рекламні банери Сергія Тігіпка, про свої амбіції до влади заявляють Олександр Вілкул, Наталія Королевська, навіть теперішній об’єкт кримінального переслідування Михайло Добкін… А що на місцях? Напевно, не слід остаточно списувати з рахунків останнього «регіонального» губернатора Прикарпаття Василя Чуднова. Своєю поведінкою під час революційних подій – відмовою писати під тиском заяви на звільнення та вихід з партії він показав: готовий йти до кінця. А відтак та обставина, що він сьогодні «не світиться» – справа тимчасова. Зрештою, якщо вже говорити про С.Тігіпка, який, судячи з усього, сьогодні вже твердо вирішив йти на президентські вибори навіть у тому випадку, якщо не отримає відповідного партійного мандату, то, напевно, слід згадати про команду колишньої «Сильної України», більшість прикарпатських членів якої, не зважаючи на злиття партії з Партією регіонів на всеукраїнському рівні, так і не увійшли до лав ПР, а відтак сьогодні є, так би мовити, чистими перед кровожерливими до «регіональної» плоті народними люстраторами. В такому випадку у колоді слід пошукати карту Володимира Клюса – останнього голови обласної організації «Сильної України».
В даному контексті не слід виключати, що так само, як і на центральному рівні, на Прикарпатті опозицій може раптом виникнути декілька. Хоча хто зна? Може, і вибори у світлі останнього загострення воєнно-політичної обстановки або ж з міркувань сумнозвісної революційної доцільності в Україні тепер невідомо коли й відбудуться… І чи відбудуться?…
Петро Юрків
