Деякі політичні сили намагаються просто використовувати представників збройних формувань України та добровольчих батальйонів як інструмент політичного передвиборчого піару. Але така електоральна технологія в майбутньому може стати проблемою як для самих партій, так і для військовослужбовців. Це, на жаль, така примітивна виборча технологія не більше того. В принципі, нічого страшного в цьому немає, але виборці повинні задуматися.
Інша проблема стосується вже самих вояків. Вони уже найближчим часом опиняться перед дилемою: або вони залишаються зі своїми побратимами, виконують свої обов’язки як командири батальйонів, або стають депутатами. Поєднувати одне та інше – нереально. Навіть в умовах перемир’я треба займатися підвищенням боєздатності військових підрозділів, цементувати оборону на напрямах, де можливі прориви російських військ. Всі ці люди мають сказати своїм побратимам – вони будуть на фронті чи в парламенті.
Існують певні сумніви щодо того, що представники ЗСУ стануть противагою професійним політикам. Найімовірніше, загубляться серед них. Ці люди ніколи не займалися законодавчою діяльністю. Багато з них не готові чисто професійно. Через який час вони зрозуміють, що зробили помилку. Комусь це сподобається – мати свій кабінет, помічників. Вони швидко перетворяться на професійних політиків. Але дехто загубиться в нових обставинах.
З іншого боку, дехто з них має організаторські таланти і може займатися нормотворчою діяльністю. Вони можуть бути корисні у структурах, пов’язаних з національною обороною, зможуть більш ефективно контролювати діяльність армії, впливати на вирішення питань фронту. Однак для цього не потрібно такої кількості людей, яка зараз присутня у списках політичних партій. Тому вояки мусять собі і суспільству відповісти на запитання, де вони будуть більш корисними – у Верховній Раді чи на фронті, і задуматися чи не використовують їх політики у власних цілях.
