Чутки про гетьмана Жолкєвського рознеслися по Московії, і практично вся країна присягнула польському королевичу Владиславу на вигідних умовах: держава зберігала фактичну незалежність, католицька проповідь заборонялася, лише для короля та війська дозволялося звести костел у Москві.
Полководець Станіслав Жолкевський – засновник містечка Жовква неподалік Львова. Про його пригоди тут нагадує передовсім замок, зведений за останнім словом тодішньої фортифікації, та костел святого Лаврентія – ренесансний храм, закладений Жолкевським у 1606 році.
Зовнішній декор костелу одразу дивує і вражає – на фризі костелу замість “традиційних” сцен з Біблії чи історій про святих красуються рельєфні лицарські герби, зброя, обладунки.
Серед гербів – французька лілія і герб молдавських воєвод у вигляді бичачого черепа (який необізнані в історії туристи часто приймають за символіку тамплієрів або масонів).
Але найбільше вражають славнозвісні крилаті гусари – без крил, але з ретельно відтвореними обладунками та зброєю (навіть з палашем під сідлом). В гусарських обладунках показано і святого Юрія-Змієборця, і Гектора, що прощається з Андромахою перед останньою битвою.
Не менш захоплює й інтер’єр храму. Тепер там завершуються реставраційні роботи, відновлюється декор купольної частини. Ідеально відреставрований головний вівтар, бічні вівтарі, хори з органом, пам’ятні дошки, підлога та склепіння. У вівтарній частині – надгробок самого Жолкевського.
На стінах – рожеві прямокутні плями 8х10 метрів з вікнами для вентиляції. Це сліди від картин, які колись прикрашали костел. Картини ці вихваляли славетні військові перемоги Станіслава Жолкевського та його правнука – короля Яна Собеського. І костел цей король оздобив як пантеон лицарської слави – на честь свого славетного прадіда.
Лицарська слава… Який стосунок вона має до Церкви? “Благословенний Господь, моя скеля, що руки мої Він навчає до бою, пальці мої до війни”. Ці слова з Святого Письма відносять нас до давніх часів, коли більшість політичних та релігійних питань вирішувались на полі битви. Коли слів не вистачало, люди брали в руки мечі, шаблі, шпаги, мушкети, самопали та доводили «кому треба» права своєї віри чи свого народу.
Зберегти честь в несправедливих війнах
Майже все своє життя він провів у боях та походах, обороняв кордони Речі Посполитої від татар і турків, ходив на шведів, допомагав молдаванам боротись проти турецького поневолення, брав участь у придушенні повстань Зебжидовського та Наливайка з Лободою.
Саме як той, хто розбив Наливайка на Солониці, Жолкевський увійшов до підручників з української історії.
Тут уперше в душі Жолкевського почалася суперечка між совістю та обов’язками. Розум і серце підказували, що козаків Наливайка та Лободи штовхнула на бунт шляхетська сваволя, бажання змінити на краще суспільний та державний лад. Тому він до останнього намагався владнати миром конфлікт між повстанцями та урядом. Проте його прибічники й жовніри мали інші погляди.
Козацький табір стояв тоді над річкою Солоницею, під Лубнами (нині райцентр на Полтавщині), які тоді були висунутим у далекий безлюдний степ форпостом. Козаки окопалися валами на високому пагорбі над річкою, перетворивши свій табір на справжню фортецю – рови та вали з бастіонами, два ряди возів та поспішно зроблені дерев’яні зруби, на яких стояли гармати.
Приступом здобути козацьку фортецю Жолкевський не міг, тому обмежився постійним обстрілом табору з гармат. Нарешті гетьман приготував своє військо до рішучого штурму, й козаки погодилися на гетьманські умови – видали провідників (Наливайко боронився до останнього, але все одно був схоплений), гармати та увесь скарб – головним чином здобич з походів.
А тоді вояки Жолкевського, увірвавшись у табір, влаштували різанину.
Жолкевський стверджував, що нічого не міг із цим зробити – військо було зле на козаків за всі негаразди погонь та облог, адже Жолкевський гнався за Наливайком з-під самого Брацлава (нині – райцентр на Вінничині). За одними даними, було вбито кількадесят чоловік, за іншими – кілька тисяч. Сам Жолкевський пише про це так:
“При відбиранню від козаків речей, забраних ними в Білій Церкві від жовнірів стало ся немале замішання. Жовнїри, особливо угорська піхота, а також українська, роз’ярені на козаків, не тільки забирали від них свої речі, але стали видирати і їх власні, і побили їх кількадесять – стримати тих роз’ярених людей не можна було ніяким чином, хоч я з панами ротмістрами запобігав тому всіма силами й заходами”.
За іншими джерелами, шляхта, що була у війську Жолкевського, поставила після капітуляції ще одну вимогу – повернути собі втікачів. Іншими словами – якби пан знайшов у війську свого селянина, він міг забрати його з собою.
Коли козаки відмовилися від цього, Жолкевський відповів їм: “Обороняйтесь”. Усі подробиці Солоницької битви навряд чи вдасться визначити – забагато легенд склалося про героїчний відступ повстанців та про шалену погоню гетьманських загонів через усю Україну, про облогу імпровізованої фортеці та про нещасливий її кінець.
Невеличкому загону козаків вдалося втекти, і Жолкевський заборонив його переслідувати. Ті, хто вижив, міг вступити на службу до Жолкевського або вертатись додому.
З цього походу він зробив для себе численні висновки – і, серед інших, те, що військо має за будь-яких умов зберігати дисципліну, а також що слова, даного ворогу, треба дотримуватись за будь-яких умов.
Другим випробуванням для Жолкевського став Московський похід 1610 року. Скориставшись смутою в Московії, король Речі Посполитої Сигізмунд Третій послав військо на Смоленськ, а Жолкевського відправив з невеличким загоном – блокувати царське військо. Жолкевський його розбив та увійшов до Москви як переможець і визволитель (під Москвою якраз стояв “Тушинскій Вор”, другий Самозванець).
Росіян приємно здивувало, що гетьманські воїни поводилися мирно, не чіпали населення і не вважали себе господарями на чужій землі. В записках Жолкевського про Московську війну читаємо:
«Гетьман наказав ретельно споглядати за тим, щоб наші не починали сварок з московітами, поставив суддів – як з наших, так і з московітів, щоб вирішували вони всілякі спори. Наші жили так смирно, що бояри та чернь, знаючи свавільство нашого народу, дивилися що ми жили так спокійно, не завдаючи жодному найменшої шкоди»
Чутки про гетьмана рознеслися по всій Московії, і практично вся країна присягнула Владиславу на умовах, дуже вигідних насамперед для Московії: держава зберігала фактичну незалежність, католицька проповідь заборонялася, лише для короля та війська дозволялося звести костел у Москві.
Релігійне питання особливо цікавило московського патріарха Гермогена, якого посада зобов’язувала ненавидіти католиків. Завоювання Москви католиками одразу наводило на думку про новий хрестовий похід злого Рима проти православної Русі (легендарний хрестовий похід проти Русі, ініційований Папою Римським у ХІІІ столітті, – улюблений елемент антикатолицької пропаганди в російському православ’ї).
Швидше за все, розділяв це судження і патріарх Гермоген – тим більше, що він, так виглядає, був справжнім патріотом Росії та прагнув для своєї батьківщини свободи – як у політичному сенсі, так і у справах віри й культури. Переконати таку людину, що католик, який прийшов у Москву на чолі іновірного війська, не має жодного наміру гнобити православну віру, було справою не з легких.
Проте і Жолкевський був не ликом шитий:
“З Патріархом, людиною вельми старою, що через віру (боячись зміни в ній) противився нашим справам, гетьман зносився спочатку через листи, а потім і сам до нього часто завітав та звів з ним велику дружбу. Як ми чули, старець змінив ставлення до нас на протилежне”.
Дружба з гетьманом була останнім кроком до дружби та взаємної довіри з московитами, якої Жолкевський нарешті домігся.
Присягнули гетьманові й московські стрільці, які “почали приходити та питати: чи не знають, де є зрадники, бо бажають їх зловити”. Проте Станіслав Жолкевський принципово не хотів переслідувати будь-кого, розуміючи, що в смутний час політичні переконання – це ще не ознака моральної якості людини.
Залишалося останнє (й головне) – привести на царювання Владислава та подбати про його безпеку. А з цим були проблеми – до гетьмана прийшло повідомлення від короля, що він сам збирається бути московським царем. Ця новина була справжньою несподіванкою, адже з самого початку експедиції мова йшла саме про королевича.
Рішення короля ставило під питання усю ефективність московського походу. На кандидатуру Сигізмунда не погодилися б ані бояри, ані народ. Жолкевський мав щось робити. Погодитись на пропозицію короля було б порушенням клятви, яку він давав московитам. Власну честь він цінив вище за королівську ласку. Крім того, становище московітів йому було зовсім не байдужим.
Тому Станіслав Жолкевський вертається до короля, щоб переконати його не робити фатальної помилки. Проводжали його добре: “Бояри проводжали гетьмана майже добру милю, а поки він їхав містом – увесь народ забігав йому на шлях, благословляючи на дорогу”.
Прибувши під Смоленськ, де царський воєвода Шеїн все ще захищав місто, Жолкевський звітував королеві про свої дії, після чого перейшов до головного, наголосивши, що останні дії короля можуть призвести до катастрофічних наслідків, бо московити не приймуть Сигізмунда царем і можуть повстати, що Річ Посполита залишиться без короля, і можуть початися смути, що варто узгоджувати свої дії з волею народу, і що він, гетьман, діяв згідно з первісною угодою і не може порушити слова, даного боярам та народу Москви.
Проте король все одно стояв на своєму, і в гетьмана не залишилося вибору. Він відмовився брати будь-яку участь у подальших справах – як в облозі Смоленська, так і в спробах владнати ситуацію в Москві. Самуїл Маскевич згадував:
“Гетьман Жолкевський не хотів і з місця рушити: укладаючи угоду з московитами, він під присягою зобов’язувався дати їм на царя королевича, в ім’я якого і була заспокоєна Росія, про короля ж і слова не було. Про цю угоду об’явив він королеві під Смоленськом. Але як скоро побачив що король не має наміру виконувати укладену угоду, то не бажаючи діяти супроти совісті, отряс прах з ніг своїх”.
Тепер наш герой принципово відмовлявся від будь-якої участі у московських подіях. Він повернувся до Жовкви. Це призвело до поразки поляків в Московії, але для Жолкевського значно більше важила його честь.
Наступні війни Речі Посполитої проти Московії провадили вже литовський полководець Ян-Кароль Ходкевич (помер у 1621 році в обложеній турками Хотинській фортеці) і гетьман Петро Сагайдачний.
На Солониці Жолкевський переміг, але не зміг дотримати слова. У Москві він завдав поразки королеві, але зберіг присягу та не пішов проти совісті.
Останній бій
У 1620 році великому коронному гетьманові Станіславу Жолкевському було вже за сімдесят, і старі рани давали про себе знати. Через таку рану гетьманові було важко ходити, проте на коні він почувався добре, і рука тримала шаблю міцно.
Але гетьман розумів – життя його йде до завершення. Діти виросли, і жоден з них не завдасть ганьби славетному лицарському родові. Дружина була матеріальна забезпечена, і в разі смерті чоловіка їй не було б чим перейматися.
Сам католик, гетьман піклувався передовсім про Католицьку Церкву. Крім єзуїтського колегіуму, він заснував бернардинський монастир у Львові (лицар на колінах з довгим мечем та у важких обладунках – Станіслав Жолкевський).
Унію у Жовкві та на Жовківщині прийняли лише наприкінці XVII століття, і прийняли добровільно. Православні ж християни користувалися усіма правами та привілеями.
У 1620 році молдавський господар Гаспар Граціані, якого турецький султан хотів змістити з трону, повідомив про своє бажання приєднатися до Речі Посполитої та пообіцяв Жолкевському 25 тисяч війська, якщо він прийде йому на допомогу – битися проти турок.
Втручання польських і українських магнатів (пригодницька історія нашого Самійла Корецького , який утік із стамбульського полону, тільки чого варта!) у справи князівств Молдови і Валахії – окрема історія. Скажемо тільки, що Жолкевський, який ледве стримав турецький похід проти Польщі 1617 року, не палав бажання іти в новий.
Однак Туреччина, роздратована походами поляків проти протестантських васалів Стамбула в Угорщині і козацькими атаками на чорноморські міста, вирішила, що настав час зайнятися і Річчю Посполитою.
Король віддав наказ – і він мав збирати військо. Зібрати міг лише кілька тисяч, але в разі належної підтримки з боку Граціані більше б і не було потрібно – досвідчений полководець, він звик діяти малими силами проти великих.
Тому він став скликати усіх надійних лицарів, з якими вже ходив у бій і яким міг довіряти. Загалом гетьманське військо сягало шести тисяч, і похід був дуже ризикований. Дружина та друзі проводжали Жолкевського як у останню подорож.
Граціані прийшов на допомогу Жолкевському, але привів з собою лише шість сотень кінноти. Це була фактична зрада, але відступати було вже запізно. Турки з татарами привели кількадесят тисяч.
Два війська зустрілися під Цецорою, біля річки Прут, недалеко від міста Бельці, і Жолкевський дав туркам перший бій – успішний, турки зазнали значних втрат. Але в одну з ночей Гаспар Граціані підбив деяких товаришів втекти з табору. У війську почалася паніка.
Усе праве крило, не втримавши турецького опору, почало тікати, а за ним – і решта війська з криками “Гетьман хоче тікати!”. Коронний гетьман їздив по війську, даючи всім зрозуміти що він не збирається покидати своїх солдат: “Я стою тут, і вода з мене не тече”. Все ж таки значна частина солдат подалася за Граціані.
Жолкевський добре розумів, що з тими, що залишилися, в поле не вийдеш, і тому почав відступати. Досвід наливайківщини дарма не минув – гетьман отаборився по-запорозьки: вози були з’єднані між собою ланцюгами, а на возах стояли гармати.
Брати такий табір штурмом було практично неможливим, проте турецькі сили, не відстаючи ні на крок від табору, що рушив досить повільно, постійно атакували гетьмана – але без великого успіху.
Жолкевський повільно, постійно відбиваючись від турків, йшов до Дністра.
6 жовтня 1620 року військо без великих втрат підійшло до кордонів. До Дністра вже лишилося менше ніж два кілометри. І раптом деякі вояки – а більше навіть їхні слуги та зброєносці – зрадівши, самі кинулися до берега. Це побачила решта війська, і в таборі почалася паніка. Турки скористалися нагодою, і вдарили на гетьманські сили.
Лише невелике число лицарів, зрозумівши, що смерть не за горами, билися до останнього, залишившись з гетьманом. Хтось привів Жолкевському коня та зі сльозами просив рятуватись. Але старий лицар відповів: “Де стадо, там має бути й пастир” і з шаблею в руці рушив на ворога.
Бажаючи розділити долю своїх воїнів, Станіслав Жолкевський вдягнувся як простий солдат. Тому тіло його знайшли лише після бою, визначивши його по віку та обличчю. Голова була відрубана, наполовину відрубана була й правиця; на тілі було безліч ран. Все вказувало на те, що старий лицар бився до останнього і дорого віддав своє життя.
Майже всі його прибічники загинули або потрапили в полон. Серед полонених був мало кому відомий 25-річний син чигиринського підстарости Михайла Хмельницького Богдан.
Голову Жолкевського піднесли на списові турецькому воєначальникові. Трофей урочисто пронесли табором, після чого відвезли до султана, який велів пронести її вулицями міста, а потім – поставив на вході в сераль.
Пізніше голову гетьмана викупила Регіна Жолкевська за три мільйони злотих.
Героя було поховано в жовківському костелі св. Лаврентія, а пізніше там звели надгробок з червоного угорського мармуру, який являє собою постать гетьмана з булавою та печаткою (наприкінці життя Жолкевський став коронним канцлером – можна провести грубу анологію з посадою прем’єр-міністра Польщі).
Поруч із гетьманом стоїть його син Іван – з офіцерським пірначем, в обладунках, з оселедцем на голові. На надгробку – уривок з Вергілія: “Нехай повстане з кісток наших помста”.
Післямова
Трагічна загибель великого гетьмана принесла його батьківщині численні негаразди: позбувшись Жолкевського, турки вирішили скористатися нагодою та послали на Річ Посполиту нове військо. Цього разу Оттоманська Порта виставила понад двісті тисяч вояків, яких очолив сам султан.
Християнське й турецьке війська зустрілися під Хотином, і після багатоденної битви християни перемогли – головним чином, завдяки запорізьким козакам на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.
Для самого Станіслава Жолкевського цецорський похід став своєрідним подарунком долі. Провівши все життя у походах та битвах, побачивши смерть у обличчя та втративши у боях багато друзів, він не міг бажати для себе кращого завершення життєвого шляху.
Іще одну послугу він зробив батьківщині своєю смертю. Саме після Хотинської битви – першої великої битви між Річчю Посполитою та Оттоманською Портою – уряд і лицарство Речі Посполитої нарешті звернули увагу на турецьке питання.
Наступна битва з турками відбудеться через десять із зайвим років, а наприкінці 1660-х років між Туреччиною і християнським світом почнеться багаторічна війна.
Її блискуче виграє правнук Жолкевського – народжений в Олеському замку Ян Собеський, великий гетьман, а пізніше й король Речі Посполитої, який увійде в історію як взірцевий християнський король та останній хрестоносець, що врятував Європу від останнього турецького джихаду.
Саме Ян Собеський і оздобив костел св. Лаврентія зображеннями гусарів, козаків, гербів та зброї. І саме за його ініціативою інтер’єр храму був прикрашений великими батальними картинами, присвяченими великим перемогам славетного короля, які врятували Європу від турецької навал: «Битва під Віднем», «Битва під Хотином», «Битва під Парканами».
Великих перемог Собеського ніколи б не було, якби не приклад його прадіда. Тому ліплення на фризі костелу і присвячено переважно Жолкевському.
А в самому храмі висіла ще й картина «Битва під Клушином », яка оспівує перемогу Жолкевського над московітами – перемогу, якою наш герой ніколи не пишався.
У 1930-х роках поляки хотіли беатифікувати Жолкевського, але не встигли – почалася Друга світова війна, а за нею – радянська окупація. Тому святого з Станіслава Жолкевського так і не вийшло.
Костел був пограбований комсомольцями та перетворений на склад. Картини ледь зміг врятувати Борис Возницький – тепер вони чекають на виставлення у фондосховищах Олеського замку. А, наприклад, ікона, яку написала Софія з Фредрів Шептицька, матір Митрополита Андрея, зникла без сліду.
Жовква була перейменована на Нестерів – щоб стерти саму пам’ять про релігійного фанатика, який захопив майбутню столицю Радянського Союзу.
Тепер костел святого Лаврентія у Жовкві – пам’ятник і усипальня Жолкевського та його родини (тут поховані він, його діти, дружина, внучатий зять, онук, праправнуки) – є місцем своєрідного паломництва.
Віктор Заславський, Історик, перекладач, релігійний есеїст.
Джерело: РІСУ
