Перші згадки про переселення русинів датуються 1746 роком. Тоді розпочалася мандрівка людей з «Горніці», себто з гірського краю Закарпаття, на знелюдненні землі між Дунаєм і Тисою – «на Дольніцу» в регіон Бачка, що є складовою автономного краю Воєводина в нинішній Сербії.
Нещодавно в цих краях кілька тижнів перебував відомий український журналіст з Ужгорода Олександр Гаврош. Він відвідав важливіші осередки русинів у Сербії – місто Новий Сад, містечка Вербас, Кула, Дюрдьов та села Руський Керестур, Коцура тощо. Результатом його подорожі до Сербії є 300-сторінкова книга під назвою «Блукаючий народ. Роман-подорож у часі і просторі» (Видавництво Нора-Друк, Київ 2012). На жаль, її тираж як для українськомовного читача мізерний – 1000 примірників.
Звільнивши остаточно південні рубежі імперії – терени сучасної Сербії – від турків, чиновники Австрійської імперії у Відні почали думати, як заселити родючі, але запущені землі новими трударями. До місцевих православних сербів було вирішено доселити католиків – німців та мадярів, словацьких протестантів та уніатів-русинів із Закарпаття. Щодо останніх, то умова для них була така: руські селяни мають бути вільними (не кріпаками) і греко-католицького віросповідання. Держава зобов’язалася виділити їм місце для забудови, надати земельні ділянки і звільнити їх на 6 років від податків.
Як урятували себе русини-українці від повної асиміляції
Автор дуже цікаво розповідає про свої зустрічі з різними людьми найдавнішої української діаспори в Європі, яка за 250 років не тільки не розчинилася поміж своїми, значно могутнішими, сусідами, але й зберегла свою віру, національну свідомість і рідну говірку, що її 90 років тому навіть кодифіковано як літературну мову бачванських русинів-українців. Зробив це львівський греко-католицький священик Гавриїл Костельник, виходець із Руського Керестура, який вважав себе українцем.
Він зрозумів, що говірка його земляків у Воєводині надто віддалена від української мови. Щоб їх рятувати від сербізації, Костельник створив для «своїх» русинів окрему літературну мову, базовану на говірках, що їх вони привнесли зі собою з різних регіонів Закарпаття, зокрема – з Пряшівщини.
Чому русини-українців в Сербії зберегли свою національність
Притягальна сила книги Гавроша полягає в тому, що в ній автор
ненав’язливо пропонує читачеві погляди багатьох провідних інтелектуалів воєводинських русинів, які самі себе називають руснаками, про виживання своєї національної меншини в Сербії, про своїх сусідів, про ставлення руснаків до України і навпаки.
При цьому Гаврош згадує і свого «нерозлучного супутника» – монографію місцевого професійного історика Янка Рамача «Руснаци у Южней Угорскей (1745–1918)», яку видано 2007 року. До речі, свою дисертацію Рамач захистив в Ужгородському національному університеті українською мовою. Чому керівництво Ужгородського університету не скористалося такою чудовою нагодою, щоб стати видавцем першої в Україні монографії про історію русинів Сербії, цього ніяк не второпати.
Український читач, котрий майже нічого не знає про історію української Атлантиди на Балканах, напевно ставитиме запитання, наприклад: що ж допомогло карпатським переселенцям у Сербії біля Дунаю зберегти свою національність серед чужих народів. Яким є їхнє майбутнє? У чому значення створення для руснаків літературної мови і як оцінюють русинські інтелектуали у Воєводині спроби професора Пола Роберта Магочія з Торонто створити четвертий східнослов’янський народ – русинів? І врешті, як цікавиться життям та літературою бачванських русинів Україна? Вони ж – її діти.
Автор книги надає можливість відповісти на такі запитання авторитетним представникам руснаків у Сербії. Якщо мова про минуле, то православні серби, серед яких поселилися русини-уніати, не довіряли вихідцям із регіону Карпат через їхню підпорядкованість Папі Римському. Місцевим католикам – німцям і мадярам – незрозумілим був східній обряд русинів, а словаки-євангелісти взагалі стояли осторонь. Таким чином, руснаки, завдяки своєму унікальному релігійному становищу – ні православні, ні римо-католики, ні протестанти – були захищені від змішування з іншими народами, стверджує ужгородський журналіст.
У мові воєводинських руснаків наявні елементи з кількох слов’янських мов, проте дійсний закордонний член Національної академії наук України, академік Юліян Тамаш стверджує, що «соціолінгвістично (історично, церковно, фольклорно) наша мова належить до українського кореня».
«Національний інженіринг» торонтського професора
Протягом останніх 20 років у середовищі руснаків Сербії, яких там залишилося приблизно 15 тисяч, дійшло до поділу на українофілів та українофобів. Великою мірою це результати далекої від науки діяльності професора Магочія з Торонто, який силкується створити четвертий східнослов’янський народ – русинський.
Плоди такої «роботи» наявні: «Союз русинів і українців Сербії» стоїть на становищі, що вони є частиною українського народу, натомість організація «Руська матка» йде у фарватері Магочівських ідей, що русини – окремий від українців народ. Полеміка між двома організаціями, констатує автор книги, гостра і непримиренна.
Академік Тамаш вважає сербських руснаків «регіональною ідентичністю української нації». Аналогічно, як, скажімо, провансальці або баварці виявляють регіональну ідентичність, відповідно, французької і німецької нації.
А відомий у Сербії журналіст русинського походження Михайло Рамач зазначає: «Наша громада дуже мала. І постійно скорочується. Я почуваю себе українцем із русинською свідомістю. Пишу по-руснацьки, але усвідомлюю себе частиною українського народу. Україну відчуваю другою батьківщиною».
На запитання, що він думає про «карпаторусинську» теорію Магочі, Рамач відповів: «Це безплідна робота. Вона має політичну і фінансову підтримку певних кіл у Сербії, і за кордоном. Це навіть не політика, а політиканство, яке, можливо, здобуває тимчасові ефекти, але не має перспективи на довший час».
Згаданий вже академік Тамаш вважає, що політичні кола в Росії, Словаччині та Угорщині «підтримують політичне русинство з однією метою – розколоти єство українця, української ідентичності, української держави». Робота торонтського історика Магочія, за словами Тамаша, це – «національний інженіринг».
Наскільки присутньою в житті руснаків Сербії є Україна? З приводу такого запитання провідним діячам русинів Сербії незручно, бо довелося б їм сказати, що Україна «своїх» руснаків у Воєводині не помічає. Не хоче про них знати.
Голос волаючого з Балкан
Уявіть собі: про русинів Сербії в Україні майже за сто років видано усього дві книги (в Ужгороді). Це переклад Петра Скунця на українську мову антології руснацької поезії «Ми тут не гості» та вибрані оповідання Михайла Ковача «Тихі води» в перекладі Івана Чендея.
Русини-українці Сербії від України очікують одне: допомогти видання праць сербською мовою про Україну, щоб серби перестали дивитися на історію України через російські окуляри.
Є готовий, наприклад, переклад на сербську мову книги канадського історика Ореста Субтельного «Історія України», але українські дипломати в Белграді розводять руками, що немає грошей. Русинський історик у Сербії Дюра Гарді сербською мовою видав працю про державно-правовий статус Галицького князівства Данила Галицького та про шляхетський рід магнатів Другетів на Закарпатті. Готує книгу про історію чернігівського князя Ростислава Михайловича, зятя короля Угорщини, котрий має безпосередній стосунок частково до земель нинішньої Сербії, до земель Закарпаття. Ці публікації важливі для фахівців України. На жаль, з боку офіційного Києва не має належної підтримки для здійснення перекладу цих та інших праць на українську мову.
«Ми Україну дуже шануємо як землю наших предків. Тому хочемо, аби виглядала (вона) якнайкраще» в очах і свідомості сербів. Чи розуміють цей голос, що волає з Балкан, чиновники від культури в Україні?
Прощаючись із руснаками Сербії, Олександр Гаврош, автор книги «Блукаючий народ», переповідає коротеньку розмову з 77-річною бабусею Меланією Цап. Довідавшись, що він із Ужгорода, пані Меланія лагідно, з нотками ностальгії, промовила: «Ніколи я не була в Україні. Але перед смертю хотіла б побачити Карпати, звідки наші люди приїхали сюди».
Туга людей за Карпатами, звідки їхні предки, з «Горніці», переїхали на «Дольніцу» у Воєводині, відчутна. Генетично. Ця туга передається з покоління в покоління вже понад 250 років.
Цього, на жаль, не всі розуміють у Києві та в Ужгороді.
