Успіх галицького князя (короля з 1253) Данила Романовича в Дорогичинській битві з хрестоносцями радянська історіографія ставила в один ряд з перемогами Олександра Невського на Неві (1240) і Чудському озері (1242), перемогою литовців під Шауляєм (1236) і представляла як торжество російської зброї над західною агресією, так званим Drang nach Osten.
Але на відміну від інших ця битва відома нам тільки з одного-єдиного джерела – Галицько-Волинського літопису, записаного, на наш превеликий жаль, без річних прив’язок. Всього кілька речень в джерелі, присвячених цій події, дають велике поле для вчених вигадок, особливо якщо дослідник володіє розвиненою фантазією. Спробуємо розібратися, що ж сталося в тому далекому 1238 року.
король Данило Романович
Що говорить літопис
В першу чергу необхідно поглянути на вихідні дані. Це всього-на-всього невелика цитата з Галицько-Волинського літопису. Під 6743, або 1 235 роком записано:
«Весні ж бувши, поідоста на Ятвезе, и приідоста Берестью, рікам наводнившимся, і не возмогоста іти на Ятвязе. Данилови рікшоу: «Не лепо есть держати наше отчини крижевником Темплічем, рєкомим Соломонічєм». І поїдоста на не в силі тяжце. Пріаста град месяца марта, старійшиноу їх Броуна яша, і во[ї] ізоймаша, і возвратився [в] Володимер».
Тепер спробуємо вижати якомога більше інформації.
Тамплієри, 13 ст.
Перш за все дата – 1235 рік. Правда, автор літопису не давав вказівок на рік. Вони з’явилися лише завдяки переписувачу, який допустив ряд неточностей, тому для створення точної хронології всі події літопису перевірялися за іншими джерелами. І більшість дослідників відносять битву до 1238 року, зрідка зустрічається 1237, а іноді і більш пізні дати. Оскільки відразу вирішити це питання неможливо, поки його залишимо і перейдемо до наступного.
Кого розбив під Дорогичином Данило Романович?
Здається, що ніяких питань бути не може: галицький літописець прямо вказує, що ворогами Данила були тамплієри («Темплічем, рєкомим Соломонічем»). Цю версію підтримують відомі дослідники А. Майоров і А. Юсуповіч. Причому перший впевнено заявляє, що літописець вже точно знав, з ким воює його князь. Однак обидва дослідники переносять події на більш пізній час. Чому? Та тому, що в 1238 році тамплієрського пріорату в Польщі і Мазовії не було. Перші згадки про них датуються 1239 роком, коли князь Болеслав, син Конрада Мазовецького, видав у Вишеграді акт про дарування тамплієрам трьох сіл, Оріхово, Скутово і Днісово, що знаходилися біля Західного Бугу і Нареви.
Але віднести Дорогичинську битву до 1240-х років не можна по ряду причин.
Перш за все, через дружні відносини між Данилом і Конрадом, які прийшли на зміну їх військовому протистоянню другої половини 1230-х років. По-друге, літописець прямо вказує, що Данило повернувся у Володимир – місто, колишній його стольний град в 1238 році, а в 1240-х роках він вже переніс столицю в Холм. По-третє, в 1241 році хрестоносні корпорації, в тому числі і тамплієри, що існували на польських землях, взяли участь в битві з татарами при Легниці, що завершилася повним розгромом польсько-християнського війська. Після цього настав тривалий період відновлення, коли хрестоносцям було не до земель галицького князя.
Тевтони проти монголів при Легниці, 1241
Тому противниками Данила були точно не тамплієри.
Хто такі добжинці?
У «Жалуваній грамоті князя Конрада Мазовецького лицарям Добжинський Ордена», датованій 8 березня 1237 року сказано:
«… даруємо і даруємо магістру Б [руно] і братам його, з Ордена лицарів Христових, колись дому Добжинського, замок Дорогичин і всю територію, яка простягається від цього замка до межиріччя Бугу та Нура аж до кордонів з Рутенією…»
Виходить, що Дорогичин – місто в сучасній Польщі, стоїть на правому березі Західного Бугу, – належав колишнім лицарям Добжинського ордена. Напевно Конрад точно знав, який хрестоносній корпорації він дарує місто з околицями.
Тепер треба з’ясувати, хто такі Добжинські лицарі.
Ініціатором створення Добжинського ордену був пруський єпископ Крістіян, спочатку посвятив в орден 15 братів-лицарів на чолі з магістром Бруно. Офіційно лицарі іменувалися Milites Christi de Prussia або Milites Christi, fratres de Dobrin. Емблемою ордена стали червоні Віфлеємська зірка і меч, що носилися на білих плащах. Орденський статут добжинці взяли у тамплієрів. Кістяк ордена склали лицарі з Мекленбурга, до яких приєдналася місцева шляхта. Існує припущення, що перші лицарі Добжинського ордену були колишніми мечоносцями, які прибули в Мазовію з Риги. В якійсь мірі це підтверджує емблема добжинців, що зберегла червоний меч. Число лицарів було невелике: в документах максимально зафіксовано 35 братів-лицарів і 165 зброєносців.
Добжинець
Процес формування Ордена відбувався в середині 1220-х років за підтримки князя Конрада Мазовецького. Саме він передав хрестоносцям право на Добжинську землю з замком і обхідними селами. Також лицарі отримали дарування від плоцького єпископа Гюнтера, що складалося з кількох маєтків. Крім того, їм дозволили на цих землях будувати нові церкви. А щоб забезпечити приплив нових поселенців, були введені пільги на сплату церковних податків.
Добжинські лицарі повинні були захищати Мазовецький кордон від пруських набігів. Створювалися спеціальні загони варти, здатні швидко реагувати на вторгнення чужинців. У разі розширення орденської території за рахунок завойованих у прусів земель частину їх слід передати Мазовецькому князівству. У жовтні 1228 року папа римський Григорій IX юридично закріпив за добжинцями отримані володіння.
Одночасно зі створенням Добжинського ордена Конрад Мазовецький вів переговори з магістром Тевтонського ордена Германом фон Залкі. Тевтонці в цей час виявилися не при справах: покинувши Святу землю, вони спробували знайти притулок в Угорщині, але угорський король Ендре II, бачачи, що ті воюють не за короля, а за свої інтереси, дуже швидко поклав край присутності тевтонського об’єднання на дунайських рівнинах, прогнавши їх. Запрошення Конрада виявилося для тевтонців вельми до речі. Вони з радістю перебралися в Мазовію, отримавши від князя Хелмську землю.
Успіхи Добжинського ордена в боротьбі з прусами до цього часу були, мабуть, невеликі. Більш досвідчені тевтонці взяли ініціативу в свої руки і вже в 1233 році в битві при Сіргуне завдали поразки прусам. Добжинці теж брали участь в бою, але особливо не відзначилися. У тому ж році єпископ Крістіан, покровитель добжинців, потрапив в полон до прусів.
Ливонський мечоносець
У такій ситуації Тевтонський орден виступив з ініціативою об’єднання двох лицарських організацій під егідою тевтонців. Католицька церква підтримала цю ідею, і вже в квітні 1235-го Григорій IX видав буллу про інкорпорацію добжинців в Тевтонський орден. Однак це рішення зустріло сильний опір з боку верхівки поглинаємого ордена, а особливо Конрада Мазовецького. І їх цілком можна зрозуміти: магістр Бруно і його прихильники не хотіли опинитися на другорядних посадах у тевтонців, як це сталося із ливонськими мечоносцями, а князь Конрад втрачав так необачно віддану Добжинську землю, а разом з нею і всі можливі захоплені території.
Після поглинання тевтонами
Конрад Мазовецький звернувся безпосередньо до папи Григорія IX з проханням вирішити конфлікт з Тевтонським орденом. Рішення Папи було воістину соломоновим: земля залишалася за Конрадом, який був зобов’язаний заплатити німецьким лицарям в якості компенсації 150 срібних марок. Небажаючі об’єднання добжинці знайшли у Конрада підтримку, отримавши в 1237 році в своє розпорядження нову територію – місто Дорогичин. Скільки лицарів було за Бруно, невідомо. Але якщо виходити з того, що максимальне число добжинців в кращі часи досягало двохсот чоловік, але більша їх частина увійшла в Тевтонський орден, то виходить, що в розпорядженні магістра Бруно було 50-80 чоловік, з них близько десятка братів-лицарів.
Хто ж володів Дорогичином
Подарований лицарям Дорогичин був великим торговим центром, власник якого контролював економічні відносини Русі з західними країнами. Про рівень розвитку торгівлі свідчать археологічні знахідки: на території міста знайдено кілька тисяч свинцевих товарних пломб (для порівняння, на території Новгорода знайшли тільки близько 400). Також слід врахувати, що місто знаходилося біля ятвязького кордону і було своєрідним форпостом для захисту від вторгнень ятвягів.
Чи належав на той момент Дорогичин Конраду Мазовецькому, точно невідомо. Деякі вчені вважають, що місто було захоплене мазовецьким князем десь в 1235-1236 роках. На думку інших, Дорогичин був власністю галицького князя Данила Романовича, і Конрад подарував добжинцям те, що йому не належало. Є ще й третій варіант. У місті на той момент існувала боярська опозиція, яка в конфлікті з Данилом намагалася спертися на підтримку Конрада Мазовецького і тому сприяла передачі Дорогичина лицарям. Як би там не було, але Навесні 1237 Дорогичин став новим центром добжинців.
Дорогичинська битва
Літописець вказує, що Данило захопив Дорогичин в березні. Чи міг він це зробити в 1237 році? Теоретично це можливо, але все ж малоймовірно: дарована грамота, підписана в Гомбін, датується 8 березня. Від Гомбін до Дорогичина по сучасній автомагістралі 254 км. Можливо, в XIII столітті маршрут пролягав інакше і був коротший, але все одно, щоб подолати таку відстань, везучи вози зі скарбом по тодішніх дорогах, треба було б не менше тижня. Якщо ж лицарі знаходилися в резиденції в Добжині, то часу знадобилося б ще більше. Потім новини про нових господарів Дорогичина повинні були рознестися по окрузі, князь повинен був зібрати дружину – це сталося б у кращому випадку в двадцятих числах березня. А відстань від Володимира-Волинського до Дорогичина трохи більше, ніж від Гомбін. Так що варто перенести час битви на наступний рік, з чим згідні і більшість дослідників.
Дорогичинська битва у фантазіях художника
Тепер подивимося, як розвивалися події. Літописець повідомляє, що в березні князь Данило виступив в похід на ятвягів, але через бездоріжжя вирішив, що раз військо зібралося, а до супротивника не дотягнутися, то варто пошукати нового ворога. Їм і стали поселившіся в Дорогичині добжинці. Буквально всі дослідники вважають, що це був стратегічний хід Данила: оголосити про похід на одного ворога, а самому раптово напасти на іншого. В цілому стратегія виглядає цілком логічною, тільки дивно, що літописець, близька до Данила людина, спілкувався з багатьма з князівського оточення, в цьому місці прямо не розкриває задум князя. Але, можливо, Данило Романович поступив, як відомий Марк Красс, який на питання, які у нього плани, відповів: «Якби моя туніка заговорила, я б її спалив».
Подробиці штурму Дорогичина з літопису невідомі. Деякі дослідники припускають, що біля міста відбулася грандіозна битва, але нехай ці реконструкції залишаються на їх совісті. Ми ж пам’ятаємо, що добжинців було небагато, а з урахуванням раптового нападу Данила ні про яку велику битву мови бути не може. Ймовірно, руська дружина несподівано увірвалася в місто, і після короткої сутички магістр Бруно разом з багатьма соратниками опинилися в полоні. На цьому військова кампанія Данила проти хрестоносців закінчилася.
На долю розбитого ордена проливає світло цікава деталь. У 1240 році десять колишніх добжинських лицарів брали участь у купівлі села Зелін для монастиря цистерціанців Зоненкампф. Можливо, це були лицарі, які пішли разом з Бруно в Дорогичин, що потрапили разом з ним в полон до Данила і незабаром були відпущені. Що трапилося з самим магістром, невідомо.
Таким чином, з упевненістю можна констатувати наступне:
- Битва (або, скоріше, сутичка) Данила Романовича з хрестоносцями під Дорогичином мала місце в 1238 році.
- Розгромлені хрестоносці були залишками Добжинського ордена, трьома роками раніше приєднаного до тевтонців.
- Нечисленність добжинців не дає можливості говорити про крах католицької експансії на землі Західної Русі.
- Потрапивші в полон до русичів добжинці були, по всій видимості, незабаром відпущені і повернулися в рідні німецькі землі.
Підготував Тарас Боднар
