Увазі читача пропонується невеличкий спогад одного з учасників боротьби за Карпатську Україну у березні 1939 Івана Нівицького через один із залитих кров’ю січовиків карпатських перевалів, про його втечу від розстрілу польськими прикордонниками.
Розповідь була записана за свіжими подіями влітку 1939 року Осипом Шинкаренком у Відні та надрукована у впливовій українській газеті у Північній Америці – “Свобода”.
На жаль, про автора майже не залишилося біографічних даних. Відомо, що він був із Галичини. Як і сотні інших юнаків у 1938 році нелегально перейшов із Польщі на Закарпаття для вступу до Карпатської Січі.
У складі останньої був учасників боїв із чехословацькими військами у Хусті 13-14 березня 1939 року, а також боротьбі проти угорських військ. Після падіння Хуста 16 березня разом із іншими розпорошеними січовими відділами відступав у схід краю до румунського кордону.
Однак, отримавши звістку про те, що румуни передають угорцям затриманих карпатських січовиків, вирішив переховуватися деякий час від нової влади у селах на Рахівщині, а потім разом із групою січовиків на чолі з легендарним командантом торунського гарнізону чотарем Степаном Гинилевичем (“Дубиком”) перейти у Словаччину.
Утім, замість втечі від угорського полону січовики помилково перейшли польський кордон і опинилися в руках КОПу (Korpus Ochrony Pogranicza). Польські прикордонники спочатку ув’язнили їх у Рафайлові (теперішня Бистриця Івано-Франківської обл.), де били та всіляко знущалися над затриманими, а згодом вивезли до кордону та розстріляли.
 |
Автору свідчень вдалося чудом врятуватися від смерті та втекти на Закарпаття. Після довгих поневірянь Івану Невицькому таки вдалося дістатися Словаччини та Відня, де він дав свідчення про польські воєнні злочини проти учасників оборони Карпатської України.
З БОЇВ ЗА КАРПАТСЬКУ УКРАЇНУ
Нас усіх решту пігнали на діл аж до села Рафайлова, до якого могло бути 12—13 км. Ми пройшли місце постою аж вечором у 7-мій годині. Цілу дорогу били нас.
“Маєш хаме Українен, банда Волошина, ми вам дами сєн войска бавіць“. Зброю ще перед тим відібрали.
В Рафайлові польський командант, капітан, спав, тому по одному припроваджували коло ліжка; до кожного вставав і бив або копав.
При кожнім ударі приповідав собі: “Хаме, ми ту з вамі не бендземи сєн бавіць, вас шляк вшисткіх ту витрафі. Ви сцє наших братуф досьць вимордовалі”.
(Думав на терористів з минулого року, що поляки їх посилали в Карпатську Україну, де їх багато погибло від нашого війська – Прим. О. Шикаренка).
Він давав тим нижчим командантам примір, , як мають з нами поступати. Потім знову брали нас жовніри по одному до окремої кімнати, де було кілька польських капралів, які немилосердно били, копали черевиками від лещет по ребрах.
(Зізнаючий починає трястися, блідне, показує, як йому зуби вибили, ребра поломили, виступають сльози і в нього, і в мене. Перериваємо писати до будучого дня. – О. Шин.)
 |
| Військовослужбовці польського Корпусу охорони прикордоння, 1938 рік |
Нас примістили до дуже малої келії, де ми сиділи й не сміли спати. А тимчасом стояли два поляки: один при дверях, а другий при вікні, та били по порядку.
Аж на другий день пополудні почали писати з нас протокол. При протоколі знов сильно били, примушували все казати. Мені дивилися на руки та питали скільки кляс маю, взагалі яку школу покінчив. Руки я мав замазані й тому казав, що тільки чотири кляси народні.
Одначе поляк не хотів вірити, а питався, де я скінчив гімназію. Тоді якийсь польський сержант відповідає йому: “Дай спокій, що ти ошалів, чи що? Таж сам їх Волошин має всього 6 кляс людових, отже як він може мат гімназію, русін кабан?”
Так тривали тортури три дні. Їсти не дали аж третього дня, хліба й кави, кажучи: “глодовалесь так, хамє, наєдз сєн хощь тутай, бо ютро юж напевно нє бендзєш”.
Третього дня по вечері нас забрали й відвезли колєйкою, а потім військовим автобусом до головної військової команди в Стрию, забираючи від нас по дорозі команданта, пор. Ганилевича та Гундяка, а долучили до нас двох студентів рахівської гімназії, Грабина й Глушка, які нам сказали, що в команді “КОР” у Стрию 53. полку піхоти є заарештовані сот. Андрушків-Бурлака та багато січовиків.
Та в команді в Стрию нас навіть не оглядали, лише завернули нас назад, невідомо куди. Аж отямилися на наше велике здивування знову в Рафайлові. Взяли нас на старе місце, над ранком приготовилися, принесли шнурки, пов’язали по двох, а опісля всіх разом одним – і це був знак, що йдемо назад у сторону кордону.
Повели нас, але не на те місце, де нас зловили, лиш більше на захід, над самі Брустури [нині с. Брустурів Косівського району, Івано-Франківська обл. — ІП]. Вели нас: капітан і 8 граничників-вояків.
Ми знали, де нас ведуть, і що нас чекає. Декотрі під горою почали молитися голосно. Виходячи на половину “Рівна”, увиділи ми хрест, який нагодував Голгофу. Хрест був у пам’ять невідомого вояка, перед котрим хлопці познимали шапки, а хто мав вільну руку, той перехрестився.
З боку хреста була недалеко будка, коло якої стояв польський сторож. Увидівши нас, прийшов ближче та з насмішкою запитав: “Ту дум мадярум?” (Чи знаєш по мадярськи. – Прим. О.Ш.).
А той поляк, що йшов на переді, відповів: “Нем ту дум“. Той граничний сторож і польський командант пішли наперед нас у сторону заходу самим хребтом гори, якою йшов кордон, де може по якімсь кільометрі дороги вертався на полудне вділ.
Був страшний сніг, на півметра місцями. Ми йшли за ними, решта військові йшли позад нас. Вертаючися границею на полудне, зійшли ми яких 500 до 600 метрів на долину.
Командант сказав: “Стаць”.
По короткій нараді з усіми закомандував: “Двух нєх торуйон дроген”. Взяв двох з правої сторони, які пішли наперед нього, і того пограничника.
 |
| Угорські жандарми ведуть колону полонених січовиків для передачі польській стороні. Околиці с. Ясіня, кінець березня, 1939 року (архів Степана Росохи, Торонто) |
По яких десятьох хвилинах чути було три стріли й короткий зойк. Хлопці, почувши стріли, ще більше стривожились, бо знали, що це їх чекає. Граничники, тримаючи набиті кріси проти нас, успокоювали: “Ціхо, бо зараз застржелім, як сєн рушиш”.
По двадцятьох мінутах вернувся командант з пограничником зо словами: “Цєнжка дрога до тих мадярув, холєра, мусялем стржеляць 3 рази, нім пржишлі забраць тих хамуф. Там чекайон на вшисткіх на долінє”. Хлопці повірили та стали успокоюватися, думаючи в дійсності, що так є.
Та сталося інакше, бо командант закомандував, як стояли лицем-фронтом на долину: “На дул марш”.
Хлопці рушають, та втім паде стріл, а потім сальва, посипалися стріли… Крик, метушня, зойки…
Я (то є Нівицький. — Прим. О. Ш.) та товариш з Яремча були приготовані до втечі, бо по дорозі розв’язали собі руки були, тому розлетілися зараз по перших стрілах: один направо, другий наліво в долину. Бігти не можна було.
Я впав на сніг та рачки ліз удолину поміж молоду смеречину, яка була кілька кроків перед нами. Мій товариш кільканадцять кроків від мене повз, навіть, не знаючи, що ранений у ногу.
Я, на щастя, доповз до звору річки, яка випливала з протилежної сторони від Ясіня, отже плила на захід. Тою річкою палав утікати, не оглядаючись навіть, чи мій товариш є коло мене.
В половині гори сильно змучився, де мене мій товариш дігнав. Потому помаліше пішли ми здовж річки, надибаючи вище села Брустур якийсь будинок, котрий правдоподібно мав бути тартак.
Ми боялись іти дорогою, на яку вийшли, вернулись направо, де був вирубаний зруб; та що сонце пригрівало, сніг з нього стопився так, що можна було легко вийти на верх незамітно.
Тоді ми сіли відпочивати. Я просив товариша, щоб мене оглянув, чи я може не є ранений, бо собі не довіряв, що з того пекла втік, бо стріли коло нас падали, як горох, а потім ще довго було чути вистріли. То було коло години пів до першої.
 |
| Угорсько-польська комісія після розстрілу полонених галичан-січовиків на Татарському (Яблунецькому) перевалі, кінець березня, 1939 року (архів Степана Росохи, Торонто) |
Потім, оглядаючи, я його бачу, що йому крізь халяву в чоботі, в якій було повно води, витікала забарвлена кров’ю. З того було видно, що він ранений. А він у тій гарячці нічого не чув.
Аж тоді, як я йому показав, зараз майже зімлів і далі вже не хотів іти, казав, що не може. Тоді я йому перев’язав рану моїми підштанцями.
Надвечір прийшли ми до якоїсь колиби, в якій недавно були робітники. Почали ми перешукувати в соломі та знайшли чотири цибулі і куски замерзлого та обгризеного кукурудзяного хліба. Тим дуже ми зраділи.
Покормилися та вилізли на стайню, як зараз була коло колиби. Порозгортали сіно з цілого стриху та полягали спати. Викрутили штани, онучки та повбувалися назад, так, що за які дві години були чоботи замерзлі.
Ми дрижали цілу ніч, бо був дуже сильний мороз. Відразу не могли заспати, бо нерви не давали. Серце дуже билось, а гарячка була велика.
Рано ми зараз не йшли, але чекали, щоб сонце трохи пригріло. Десь коло одинадцятої години ми рушили в дорогу. Сірників не мали, тому вогню не клали.
Товариша мусів тягнути, котрий спирався раз-в-раз на мене. Пролізли через два верхи в сторону Брустур, де я пізніше довідався, що це Брустури, бо думав що це Ясіня.
Бачили, ми як протилежною горою за рікою, як йшла до Брустур з протилежного боку, йшли 5 польських граничників, тих, які собі справили пир. Ішли хвалитися мадярам про свій жорстокий учинок.
Як пізніше ми довідались, вони були аж в Усть-Чорні [нині Тячівський район, Закарпатська обл. — ІП], де містилася мадярська команда граничної сторожі. Там вони разом пили, цілувалися, фотографувалися, оповідали мадярам, як наших стріляли, аж над вечором вернулися в сторону кордону. То була п’ятниця перед шутковою неділею.
Ми, відпочивши над Брустурами, попрямували на полудне до зимівки, яку бачили з протилежної сторони гори. Дійшли над вечір до зимівки, що навіть ані дядько не чув, що дуже тим був здивований, бо пес був дуже злий і казав, що це перший випадок, що мій пес не вчув.
 |
В дядька не було нічого їсти, бо мав сам лиш десять бараболь, а йому аж на другий день принесуть їсти. Нам порадив, щоб ми пішли до другої зимівки, до якої треба було йти дві години. Що він, той у другій зимівці, багатший, напевно щось до їдження і нам дасть. Також переночує. Так і сталося.
Добилися ми з тяжкою бідою до цеї зимівки, де нас дядько зараз пізнав, кажучи “сеґінь-леґінь” (бідний парубок). Мені не до сміху було, але мусив засміятися. Отже, пізнаючи нас, що ми Січовики, дав нам зараз їсти й казав, я також так ходив колись за Австрію, і мені так годували чужі люди.
Був в Італії в полоні, та прийшовши пішки, був в “Ґаліції”, а там добрі люди. А ви і не брешіть, бо і ви з “Ґаліції”, ви не по-нашому говорите. Я відразу пізнав. Ну, але ми браття, треба один другому помагати.
Питається: А вас напевно пострілили, що калікуєте. Певно не зможете йти, то лишитеся в мене. Так і сталося.
Хлопець, через ніч угрівшися, зіслаб і не міг іти ані кроку. Я сам десь коло десятої години, лишаючи його в дядька, який йому приніс з села кілька кільоґрамів муки, попрямував через верх на Німецьку Мокру, куди мені дядько вказав, пояснив мені дальшу дорогу і я попрямував потім на долину до Руської Мокрої. З Р. Мокрої попри Усть-Чорну до Красношори [нині с. Красна Тячівського району — ІП].
З Красношори через верх пішов я до Угольки Малої, де відпочивши два дні в одних добрих свідомих селян.
В середу виполошили мене з села мадярські жандарми так, що я перейшов через верх до Вел. Угольки і там знову відпочивав два дні аж до суботи рано. Селяни, боячись мадярів, не радо приймали подорожних людей.
Але не відмовлялися.
 |
| Угорські гонведи разом з цивільним мадяром та польським офіцером Корпусу охорони прикордоння (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня, кінець березня, 1939 рік (архів Степана Росохи, Торонто) |
З Вел. Угольки прийшли через верх попри, драгівський монастир, де стрінув селянина в лісі, який оповідав про всякі події, що там творились в їх околиці, кажучи про д-ра Росоху, якого видали румуни і т. і.
Надвечір я дійшов попри новобудуваий монастир на другу сторону ріки за Драговом [нині Хустського району — ІП] до Наблидор, де кільканадцять хат, а там мене стрінули два хлопці, питаючися, куди прямую, запросили в хату, де господиня сказала, що будете через Великдень у нас.
Я був до понеділка. В понеділок коло полудня вибрався дальше в дорогу, переходячи через кілька верхів поза села над Горінчово з думкою дістатися до Хуста, бо мав там мою милу дівчину.
Заночував в одній хаті за селом. Був там до полудня в вівторок, а потім попрямував толоками аж під Хуст. Вечором дійшов до Хуста через загороди, які дуже добре знав, бо ходив ними до дівчини.
Так дібрався аж до руїн Січи. Серце забилося живіше, зимний піт виступив з чола й пригадалося все… Чехи, “братя чехи”, чому ви стріляли до нас, чому разом з нами ви не стали в один ряд боронити рідну слов’янську землю проти мадярів-гунів?
“Браття” чехи, нащо ви нам вбили 54 Січовиків і 70 тяжко ранили, котрих мадяри в Кривій потім у жорстокій спосіб замордували? Нащо? “Браття” чехи, нас Бог за це дуже покарав, бо відібрав вам те, чого ви нам не бажали – самостійности. Жорстока кара Божа на вас.
Дівчини не знайшов, вже від’їхала до Відня з транспортом.
Селами без жадної пригоди дістався на Словаччину, де в Братиславі стрітив мого приятеля, О. Шинкаренка, та все оповів.
Джерело: Свобода (Джерсі-Сіті) — 1939. — Ч. 195 (23 серпня). — С. 2; Ч. 196 (24 серпня).— С. 2.
До публікації підготували Олександр Пагіря та Сергій Казик. Історична Правда
