До цього йшло. І це не сталося раптово чи зненацька. Валиться все те, що було неправильно збудоване (або збудоване будь-як). Коли вороги жовчно обзивають Україну недодержавою – нас трясе від обурення. Але ж вони праві. І ми це знаємо.
Ми давно вже пристосувалися до недодержави, де відсутні цілі інституції. Вибіркове правосуддя та «фількограмотність» законів – це те, що нас влаштовує, бо я ще не бачив жодного патріота, який хотів би жити по закону. На кожних виборах ми визнаємо, що закони для нас можуть писати або мільйонери, або пройдисвіти. Ми погодились на те, що партії існувати можуть тільки на гроші олігархів, а не на членські внески. Ми знаємо, що безкоштовна медицина небезпечна для життя. Правоохоронці найбільше б’ють, прокурори найбільше «відмазують», спецслужби є джерелом найбільшої небезпеки. При державній мові українській кожен із нас має вдома паспорт, де на другій сторінці – запис російською. Ну а така кількість заможних чиновників може бути лише в недодержаві.
Як не крути, ми – автори національної катастрофи, відповідальність за яку ми хочемо спихнути на зовнішніх ворогів.
Поки ми малюємо іржаві паркани та стовпи в синьо-жовті барви, держава Україна стрімко втрачає всі свої атрибути. Державний прапор топчуть і спалюють свої же громадяни. Офіційні слова гімну «Ще не вмерли України» лишились на папері, оскільки вся країна по-звичному співає інші, декадентські, слова «Ще не вмерла Україна», і це вже інша пісня. Територія держави зазнала суттєвих втрат, і зараз Україна не має юрисдикції від Сяну до Дону. Державна мова домінує лише на половині земель. Немає історичної пам’яті, єдиної для всіх регіонів. Усе, що собою представляє держава Україна зараз, – це централізований бюджет і місто Київ як адміністративний центр прийняття рішень. Усе інше – розмите, непрацююче, розграбоване, саботоване.
Я б не ображався на злорадні репліки про «недодержаву». Так і є. В нас не буде повноцінної держави ніколи, допоки ми не погодимося, що держава – це простір, а не територія. Основним поняттям сучасної геополітики є простір. Крим безболісно відійшов Росії саме тому, що він належав до її простору. Світ мислить категоріями простору.
Питання: де закінчується український простір? Не кордон, не шлагбаум, не прикордонні вівчарки – а простір, український простір. Ми лячно уникаємо відповіді. І це вилазить нам боком. За небажання дати відповідь на це питання гинуть тисячі людей із різних просторів.
23 роки – це дуже багато часу. В сучасному темпоритмі змін це – ціле життя. За чверть століття сусідні держави умудрилися вийти з червоного соцтабору, перевзути своє населення на західний манер, наново перезаснувати свої держави, ввійти в ЄС і НАТО, отримати безвізовий режим і реалізувати немислимі для нас реформи. А ми в цей час імітували свою державність і задовольнялися самою наявністю України на карті світу. Вони всі ці роки працювали над собою, а ми хіба що з державним бюджетом.
Ми не мислили категоріями простору. Ми його не створювали. І не поширювали в межах своїх кордонів. Ми ніби були тут усі ці роки – і ніби й нас тут не було. Тепер ми маємо цілком логічну, прогнозовану дисгармонію кордонів і простору. Цю дисгармонію не здатні вирішити ні армія, ні зброя, ні героїчний патріотизм, ні україноцентричні тренди. Ми програли український простір усередині України – і на цьому треба зупинитися. Бо простір не можна розширювати силами АТО. Це нічим не відрізняється від експансії Кремля. Надто пізно.
Ви здивуєтесь, але тут є позитив. Мало який народ має таку розкіш засновувати свою сучасну державу. У нас така розкіш є. Для значної частини українців держава перестає бути святая святих, незайманим культом, самоціллю. З’явився шанс перезаснувати наново державу Україна. Тому що недодержава не підлягає ні ремонту, ні реформам. Ніхто не говорить, що нам не потрібна держава як така. Нам не потрібна така держава. Відчуваєте різницю?
Коли будували єгипетські піраміди чи інші древні мегабуди – тіла померлих робітників замуровували прямо в об’єкт. Родичі Небесної Сотні та убитих на Сході солдат – у фрустрації. Вони відчувають, що їхні близькі люди загинули намарно. Я теж так вважаю. Кожна їхня смерть абсолютно марна – якщо вона не призвела до перезаснування держави. А вона не призвела (поки що). Заслуга вбитих у тому, що завдяки Майдану український простір дещо розширився на Схід. Але він зупинився там, де й мав зупинитися. Треба знайти в собі мужність зафіксувати крайню межу українського простору.
Це не капітуляція. Це шанс перезаснувати державу Україна, яка вже не буде перейменованою в УРСР чи звичайним малюночком на карті світу. І цього разу вона мусить співпадати з українським простором. Інакше – національний гопак на граблях.
Остап Дроздов, 112
