«Правий Сектор» від початку вигідно відрізнявся від опозиції ідеями й діями. Його вимоги були чіткі (повна і безумовна капітуляція влади, тимчасовий революційний уряд, звільнення всіх політв’язнів, в т.ч. й дореволюційних), не менш чіткою була й неучасть у переговорах з владою, яку «праві» цілком обґрунтовано вважали окупаційною і злочинною.
З таким стартовим капіталом (адекватні ідеї та адекватні дії) «Правий Сектор» цілком закономірно міг приватизувати не тільки Майдан, а й протестний рух загалом. Для цього йому варто було переформатуватися – з конфедерації «правих» перетворитися у керівний орган революції (альтернативу владі) і почати творити «державу в державі».
Але «праві» чомусь обрали іншу стратегію – адекватні попередні вимоги були обрізані до аналогу опозиційних (вимога капітуляції влади була замінена вимогою участі у переговорному процесі, тимчасовий уряд – достроковими виборами, а з політв’язнів почали згадувати тільки революційних). Втім, адекватну стратегію намагалася реалізувати опозиція – творенням народних рад і національної гвардії, спробою контролю над адміністраціями і т.п.
Самозрозуміло, що в опозиції нічого не вийшло, адже «імпотенти не здатні на зачаття». У всіх своїх завідомо безперспективних проектах опозиція відводить «правим» в кращому разі роль гарматного м’яса. Їх допускають до штурму адміністрацій, але не допускають до народних рад. «Правим» можна битися на барикадах, але не можна промовляти зі сцени. Така поведінка цілком логічна з боку опозиції, але вона абсолютно нелогічна з боку «Правого Сектора».
Навіщо «правим» приймати участь у переговорах? Влада чітко й однозначно показала, що ніякі, навіть найдрібніші, вимоги протестувальників виконані не будуть. Відставка Азарова привела до прем’єрства Арбузова, людини, ще більш близької до Януковича. Під амністію, яку вимагав майдан, підпали Попов і Сівкович, а вимога кардинальних реформ у правоохоронних органах була виконана тільки у графі збільшення фінансування МВС.
Навіщо «Правий Сектор» говорить про дострокові вибори? Його представників до них не допустить жодна з партій. Утворити власну партію «правим» не дадуть. А хто б не переміг на виборах, ці переможці будть всіляко гнобити «Правий Сектор» (як «фашистів» чи як конкурентів). А з огляду на те, що беззубій опозиції протиставити адмінресурсу банально нічого, після виборів їх очевидно будуть саджати чи вбивати в лісопосадках.
Навіщо «правим» замовчувати дореволюційний початок репресій? Адже більшість людей, які б могли зіграти важливу роль у революції, опинилися за гратами до січневих подій (від таких відверто політичних, як ув’язнені патріоти на чолі з їх вождем Андрієм Білецьким, і до таких неполітичних в’язнів совісті, як родина Павліченків, Віталій Запорожець чи «ніжинські робінгуди»).
Єдине, що може врятувати «Правий Сектор» від політв’язничного (чи навіть потойбічного) майбуття – це їх перемога у революції. Лідери «правих» ще в середині січня абсолютно доречно говорили, що в них немає шляху назад: перемога або тюрма. А владні «ескадрони смерті» на прикладі львів’янина Юрія Вербицького показали, що можливі варіанти і більш радикальні, ніж тюрма. Тож коли люди з «Правого Сектору» говорять про дострокові вибори чи ще якийсь позареволюційний шлях, то вони говорять про власну «посадку». І це в кращому разі.
Андрій Харченко,
«Народний оглядач»
