Українську історію ретельно вихолощували візантійці (греки), римляни, москвини, нав’язуючи нам своє бачення нашої минувшини. Микола Холодний у своєму вірші «Україна» з гіркою іронією зауважував: «Вивчена до ниточки, крізь догми профільтрована, тихенька, наче літечко, – хто вона, що вона?» Хто вона і що вона досі не знаємо. Книга «Великий код України-Русі» відкриває чимало таємниць, опираючись на першоджерела, – пише Олег Захарченко і аргументує:
Напис на Ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е., написаний давньоукраїнською мовою: “О боже, безсмертний Апол Ол! Дніпра Татуньо і Перірати Господь! Сонця Овна стратег і вогню носій високого! Ромарів, оумванів і росів-роговців тої Колані, полян, корців Святий! Ручаємося: Минтагос, Пуртак, Нисан, Оникансагор, Ептонахор, сини Пертона з Поля! Се вірні Скитії суть! Нугеї і Скаяндра достойники”.
Докладно про нього можна прочитати у книжці “Великий код України-Русі”
Польський науковець Михайло Красуський : Я дійшов висновку, що українська мова старша за латину, грецьку і санскрит
Українська мова своїм корінням, за твердженням істориків, сягає глибини не менше семи тисячоліть. Праєвропейський санскрит містить більше 1000 нинішніх українських кореневих слів.
Жодна з європейських мов (окрім литовської) так близько не стоїть до своїх витоків. А зв’язок російської мови з іншими європейськими мовами можна прослідкувати лише через українську та угрофінські мови.
Порівняння з російською мовою робиться не з метою її приниження чи ображання. Російська мова по-своєму своєрідна і багата. Можна було б порівнювати рідну українську мову з французькою, чи німецькою. Але краще порівнювати з тою, яку в силу історичних обставин коже із нас добре знає, тобто, російською.
Степан Наливайко – відомий в Україні знавець санскриту та мови хінді, професор, – описує враження від почутого звернення індійського гуру добірним санскритом до свого учня: «Дехі ме агні». Він попросив вогню і це було майже співзвучно нашому: «Дай мені огню».
Такі знайомі слова, як «один, два, три, чотири» на санскриті звучить «аді, дві, трі, чатура». А ось такі дуже знайомі змалечку кожному з нас слова – «мама, тато, неня, дід, баба, брат, сестра, син», – на санскриті звучать як «мата, тата, нана, дада, баба, бграта, свастрі, сун». Перелік таких слів може бути дуже довгим, що є беззаперечним підтвердженням того, що корені моєї Рідної Української Мови сягають глибин індоєвропейської цивілізації. Це звідти до нас прийшли та й залишились в Україні прізвища та назви сіл, селищ, міст: Манджула, Панікар, Шандра, Хобта, Бушма, Шудря, Гупало, Вишень, Бакота, Баглаї (Баглайки), Вишнопіль, Канів, Тараща, Умань, Ямпіль, Чигирин, Буша (Бушанка) і т.д.
Про витоки московської, а пізніше – російської мови, може розповісти географія інших територій, де проживали угро-фінські племена – «чудь, водь, югра, черемиси, пермь, комі, мурома, ести, карели, вотяки, ерзя, меря, мещера та інші». Їхні землі досі зберігають первинні назви рік, озер, селищ, міст: Нева, Волга, Ока, Кама, Мещера, Нара, Вязьма, Москва, Чудське озеро, Ладожське озеро, Валдай, Рязань (первинне Ерзянь), Суздаль, Сарапул, Вологда, Ростов та ін. Тобто, практично вся географія Центральної росії.
Але якщо взяти Новгородську землю, де проживали слов’яни, то там збереглися давньоруські (українські) назви поселень та річок: Галич, Прилуки, Великі Луки, Новгород, Руська, Середа, Волошка, Хмара, Люта, Велика, Межа та ін.
Слов’янську частку до московської мови внесли окремі слов’янські племена, які вимушено переселились на угро-фінські північні землі в VІІІ-ІX сторіччі.
Пізніше, за часів Петра І, розпочався й глибинний вплив української мови на московську говірку, тому що московіти вчились і граматики, і арифметики, і Божому слову по книгах учителів-українців Мелентія Смотрицького, Магніцького, Феофана Прокоповича та інших.
Видатний лінгвіст кінця ХІХ-го століття, польський вчений Михайло Красуський зазначив наступне: „Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я дійшов висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов‘янських, не виключаючи так званої старослов‘янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських мов».
Також історичні дослідження останніх десятиліть такої пам‘ятки, як Кам‘яна Могила під Мелітополем, дають нам свідчення, що це древнє святилище містить багато писемних зразків ще до шумерського періоду. Так що нам є чим пишатись.
За матеріалами:
Стаття Луки Іваницького «Українська мова – прамова цивілізацій».
Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. Київ, “Наша культура і наука”, 2001 р.
“Історія української літературної мови” Івана Огієнка – це одна з етапних праць ученого, яка за радянських часів вважалася особливо крамольною. В історичному розрізі, доступно і переконливо автор показав усьому світові той воістину тернистий шлях, яким пройшла українська мова в умовах століть заборон, утисків і обмежень, дослідив феномен незнищенності її, як “душі нації”, “найціннішого скарбу” народу. Водночас переконливо спростовуються необґрунтовані теорії щодо “ісконного єдінства русскіх наречій” і спільної мовної колиски для української, білоруської та російської мов.
Згаданий сходознавець, поляк за національністю, який тривалий час жив і творив в Одесі, філолог М. Красуський, автор праці «Давність української мови» де він стверджує, що «…займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов’янські, не виключаючи й так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньо-грецьку, латину та інші арійські (індо-європейські)… До того ж останнім часом закордонні вчені почали переконуватися, що колискою арійських племен не була Середня Азія, а так звана Сарматська (або Слов’янська) долина. На цій рівнині й понині живуть українці та колоністи на півночі, що походять від них новгородці”.
А ось щодо цього пише Leo Krishovsky:
Покидаючи басейн Чорного моря – українці кількома мирними переселенськими хвилями заселили в ті далекі часи Європу, Азію, Єгипет, Середній Схід. Англійський вчений археолог, історик та мовознавець Леонард Вуллі в монументальній праці “Початок цивілізації людства”: “Арії вийшли з України і були творцями нових держав та їх культур на всіх землях, де би вони не поселилися”. Американські археологи Райнер Бергера і Лайнер Проча: “Коні вперше були приручені в степах України понад 4350 років до Христа”, такий висновок на основі археологічних розкопок поблизу українських сіл Усатово, Дереївка, Євмінка, де в культурних шарах знайдено кістки коней, збруя для коней і залишки коліс. Що дало змогу українцям заселяти землі до Ірландії, до Індії, і до Єгипту. Професор санскритолог Василь Кобилюх: «Українці поступово мовно і літературно опанували євразійський простір, розселялися у ньому і поширювали по світу свою санскритично-українську літературну мову та культуру. Наші предки жили у непорушному єдино мовному просторі до 375 року н.е. – першої навали монголо-китайців, котрі знищили давньоукраїнські держави – Кушанію, Бактрію, Хорезм тощо, зменшили панування українського слова та українців у 40 разів порівняно з кордонами сучасної України”. Видатний державний діяч Індії Дж. Неру в своїй книзі «Погляд на всесвітню історію»: «Імперія Кушанів нагадувала велетня, що осідлав Азію і Європу… Вона була на півдорозі між Індією і Римом, між Індією та Китаєм… якби не давні українські арії не було б Індії». Професор, історик, археолог, етрусколог Олександр Чертков дослідив назви етруських племен в Італії: «Першими арійцями в Греції були не греки, а пеласги (трипільці українці). Очевидними є антропологічні відмінності: якщо давні елліни, були високими, мускулястими, білошкірими і світловолосими, то сучасні греки у переважно є низькорослими, дрібними, смаглявими і чорноволосими».
Мовознавець Микола Суслопаров: “Пеласги-лелеги це трипільці – предки Київської Русі (русини) попередники стародавніх еллінів“. Історик Зінаїда Рогозина: “Елліни походили від найдавнішого коріння – пеласги (трипільці українці)”. Римський історик Плутарх: “Рим заснували пеласги (трипільці українці)”. Тіт Лівій:” Рим заснував Троянський король Еней. Римляни своїх предків Троянців називали: теукри (українці)”. Доктори історичних наук Валентин Даниленко і Микола Чмихов довели: “Культ еллінського бога Зевса має трипільське (українське) походження”. Гомер: “Зевс бог не грецький, а пеласгійський” (трипільський архів культури УРСР). Священною твариною у трипільців Тавриди був бик-тавр, якого елліни вважали уособленням Зевса, ось чому кагана Русі Святослава Хороброго називали тавроскіф. Гелланіка (V ст. до н.е.): “Етруски – це відгалуження егейських пеласгів (трипільці українці)».
У античних істориків Фукидида і Діонісія Галікарнаський: “Пеласги (трипільці українці) жили у Греції і в Єгипті у IV тис. до н.е”. Мапа з книги американського дослідника Артура Кемпа “Марш титанів. Історія білої раси“ (USA, Ostara Publications, 1999.), розселення арійської раси (протоіндоєвропейців), трипільці – українці.
Отож, продовжує коментувати свою статтю Олег Захарченко:
Ми не зможемо побачити реальність, якщо не впишемо Україну до глобального античного світу. Всі, хто розмовляє індоєвропейськими мовами, якимось чином пов’язані з нинішнім українським степом.
«Англійська, але так само українська, — це індоєвропейські мови. А індоєвропейські мови, як виявилося, беруть початок на території нинішньої південно-східної України й поширюються на захід. Це досить важлива тема, чи не так? І це означає, що всі, хто розмовляє індоєвропейською мовою, а це і Південна Азія, і Близький Схід, і Греція, і так далі, якимось чином пов’язані з нинішнім українським степом або з класичною Грецією», — зауважив він.
За його словами, люди у світі просто не знають, що Афіни часів Арістотеля чи Сократа були в симбіотичних відносинах з північним узбережжям Чорного моря, активно торгували з населенням сучасних українських земель.
«На території України знаходять підтвердження навіть античні легенди. Всі чули про плем’я амазонок, але зараз, завдяки археологічним знахідкам та іншим джерелам, ми знаємо, що у скіфів насправді були жінки-воїни, — розповів історик. — Тож ідея про те, що Ахілл, а також Геракл і Тезей колись билися з жінками-воїнами, амазонками, є частиною грецької легенди чи міфу, але вона базується на реальній дійсності. Втім, ми не зможемо побачити цю реальність, якщо не впишемо Україну до глобального античного світу».
27 листопада стало відомо, що всесвітньо відомі історики Тімоті Снайдер, Сергій Плохій та Ярослав Грицак приєднуються до проєкту Українська історія: глобальна ініціатива. Він об’єднає близько 50 українських та 40 іноземних науковців. Упродовж трьох років вони розроблятимуть майже 70 тем, досліджуючи їх зв’язки та взаємозалежність.
Ця мозаїка, на якій зображено героїв Троянської війни є яскравим доказом величі античного світу. Античний світ, від VIст. до нашої доби і до IV ст. нашої доби, охоплював величезну територію від Північного Причорномор’я, Балкан, Середземномор’я і до Малої азії, сучасних Сирії та Іраку, Ірану. Зверніть увагу! На мозаїці ми можемо бачити праукраїнську абетку, якоюнаписані імена героїв Троянської війни! Так, так – саме праукраїнська, а ніяка давньогрецька. Греції, як такої в античні часи не існувало! Про маленьке плем’я пастухів, яке прийшло в Середземномор’я з теренів Азії не згадується ні в “Іліаді” Гомера, ні в “Історії”Геродота в дев’яти книгах, ні в інших античних авторів. Давня Греція – це велика афера середньовічних маніпуляторів історією, які хотіли затерти і піддати забуттю велич античної Еллади. Те саме робила російська імперія, знищуючи нашу історію і приписуючи собі здобутки нашої давньої цивілізації. Але – це окрема тема історичної розвідки.
Утім, повернемося до “золотого руна”, вивезеного з Причорномор’я, яке й стало, за нашими переконаннями, основою для започаткування грецької писемності. “Руно” те символізує щось значно більше, ніж просто письмена. Адже Овен, за шкуру якого ризикували життям аргонавти, – це священний символ Першосвятителя Рами, того (за Е. Шуре), хто дав світові знання, ліки, календар і чимало іншого, що полегшувало життя людини. Давні люди вірили: якщо лягти на шкурі принесеної в жертву вівці в священному гаю, то можна отримати відповіді на запитання, що не дають спокою. А щоб нам відповісти на запитання, що насправді приховується під руном, звернемося до археологічних знахідок, які були виявлені на нашій землі, тобто там, звідки свого часу греки поцупили його.
Зупинимося на знайденій відомим українським археологом Борисом Мозолевським знаменитій золотій пекторалі, яка, на жаль, досі належно не вивчена. Центральною, тобто головною сценою пекторалі є зображення овечої шкури в руках двох скитів. Порівнявши свою знахідку з іншими подібними зображеннями, які свого часу були виявлені в Ірані та Подунав’ї, Борис Миколайович вирішив, що в цій сцені відображено пошиття ритуального вбрання. Учений навіть помітив голку в руці одного з майстрів. Але, на нашу думку, сам процес шиття не є таким таємничим та священним, щоб його зображувати аж на царській пекторалі. Не інакше, тут зафіксована якась містерія, що була на той час малодоступною широкому загалу. Вчитаймося в залишений ученим опис однієї придунайської свинцевої таблички: “двоє чоловіків на ній обома руками розтягують баранячу шкуру, за якою на пласкому камені навколішках стоїть ще один персонаж. Загальні контури шкури збігаються із обрисами хутряного вбрання пекторалі. Ліворуч від каменя у землю вкопана амфора. За спиною лівого чоловіка з піднесеною до рота рукою стоїть жінка”.
Цей опис більше нагадує дещо інший процес, ніж пошиття: двоє чоловіків тримають натягнуту шкуру перед волхвом, який щось пише на ній, а в амфорі, мабуть, було чорнило для цього. Жінка (можливо, жриця-ясновидиця) з піднесеною до рота рукою, найвірогідніше, надиктовує текст…
Не випадково наш геніальний поет та провидець Тарас Шевченко у вірші “На вічну пам’ять Котляревському” назвав руни “божою мовою”.
Отож, найімовірніше, на пекторалі зображено момент нанесення відповідних письмових знаків-оберегів, щоправда, дещо в інший спосіб – вишиванням (згадаймо традицію прикрашати кожушки вишивкою, яка й нині існує в українців Прикарпаття).
Ми не знаємо оригіналу цього тексту і невідомо, чи дізнаємося колись – Александрійська бібліотека була спалена, не виключено, тими, хто хотів переписати історію під свою ідеологічну й релігійну догму. Але навіть за текстами, що збереглися, бачимо авторське спрямування твору. Судно дістало назву “Арго”, а головний герой – ім’я Ясон. Ті, хто читав Велесову Книгу, з подивом зауважать, що вони навдивовижу збігаються з іменем Бога-творця наших предків Сварга і головного символу Овена, якого називали Ясуном.
І це ще не все. В команді, що пливе на скитську землю за руном, значаться сини Борея й Орифії (певно, Бористену та Хортиці) близнюки Калаїд (Кола) та Зет (Зот), а також співець, син Аполлона Орфей, який, очевидно, співав праукраїнські пісні, щоб морська стража сколотів-козаків прийняла корабель “Арго” за свій і пропустила його у води Скитії. Певно, не випадково на шляху аргонавтів на одному з півостровів зустрічається і цар Кизик, який неабияк нагадує давньоруського князя Кісека, а також козаків, які з давніх-давен контролювали входи і виходи Чорного моря. Що руно стерегли таври, свідчує те, що воно було десь у північному Причорномор’ї або Приазов’ї.
Найцікавіше, що захопивши руно, аргонавти повертаються в Африку обхідними шляхами, де немає і не може бути судноплавства. Але це не головне – Родоському треба було показати маршрут, яким примандрували перекази та літери до Греції. Із землі скитів Евксинським Понтом (Чорним морем) по Дунаю аргонавти добираються аж до Адріатичного моря, а потім річками Еридан і Родан, які були на землях Етрурії і які населяв народ расени (роси-пелазги), вибираються у Тірренське море. Потім вони потрапляють в Лівію (Африка) і лише звідти беруть курс на Грецію.
Діодор Сицилійський писав, що літери потрапили до Греції з Фінікії, хоча “їх можна було б називати пелазгійськими”, Аполлоній Родоський натомість про Фінікію не згадує. Чому? А тому, що Фінікії на час, коли створювалися перші письмові знаки і твори, ще не існувало. Це насправді була Фанагорія (Таманський півострів).
Чим насправді було золоте руно, також розповідає українська легенда, яку почула від своєї бабусі Василина Лебідь і переповіла газеті Української народної партії “Народне слово” (№52, 2003 р.): “Корабель для аргонавтів збудував Велес, або Арг (ведмідь), Ясон – це слов’янський Оседень, правнук Велеса, син Двоїна, внук Одина. Він брат Трояна, що разом з ним вирушив у похід по золоте руно. Саме дід їх Один, який приніс себе в жертву собі самому, власним списом проколовши себе на Ірійському дереві, дев’ять днів провисівши вниз головою, ловив руни, що падали з неба. Не якесь загадкове руно, овечу шкуру з золотою шерстю, що аж ніяк не могла бути цінністю, ради якої аргонавти здійснили свій героїчний похід, а священні знаки, якими передавалися звуки мови, тобто букви древнього алфавіту”.
Все стає на свої місця. Грецький герой – правнук Бога Велеса Ясон, плавав на свою колишню батьківщину по якісь писемні таємниці та знаки. У Влескнизі, до речі, Ясуна деякі перекладачі вважають чомусь за князя, не відаючи, що давні українці так називали свій сонячний символ Овен, про що й повідомляє дощ. 7д: “Едін есь в овенде нашо Ясунь”, сучасною мовою це треба читати: “Один є в Овені наш Ясун”. Овен Ясун – це вибілена голова барана (череп), яку вони носили на палиці, що символізувала священне Ірійське дерево…
І все ж хитрі греки та їхні підспівувачі зуміли нав’язати всім, що саме Греція дала світові культуру, Богів, науки, письмо, поезію, мистецтва… Ми лише через них, у їхній інтерпретації дізнаємося щось про Скитію та про наших далеких предків. Звісно, грецькі редактори і богослови так все закрутили, що нам дуже важко знайти свої сліди в давній історії.
Таких прикладів у “давньогрецьких” мітах чимало. Тим не менше, звідки насправді походить писемність, ми з’ясували. Щоправда, постає питання: якщо писемність виникла на нашій землі, чому ж тоді не збереглося хоча б якогось літературного твору? Зважаючи на напис з Ольвійського пам’ятника і міт про золоте руно, у нас є всі підстави вважати, що принаймні Гомер, Гесіод та Геродот писали давньоукраїнською мовою. Для повної впевненості не вистачає оригіналу рукописів.
Не зрозуміло також, з яких причин дослідники історії української літератури не зважають на згадувану Геродотом поему “Арімаспейська”. На жаль, зміст цієї поеми, як і мова написання, поки що невідомі, однак вже з назви зрозуміло, що у ній йдеться про життя арімаспів, котрі мешкали на нашій землі та “панували над усіма, крім гіпербореїв”. Відтак вона мала б зацікавити науковців. Автор цієї поеми проконесець, син Каістробія (Кия?) Арістей жив набагато раніше названих “грецьких” авторів і мав що передати людям, бо прийшов із Гіпер/Ніперборейської землі “на Італійську” разом із самим Богом Аполлоном [“Історії”, ІV 13-15].
