Українсько-литовське військо прогнало татар ще до Куликовської битви, якої, можливо й ніколи не було, як сьогодні доводять історики й археологи. “Монгольське іго” в Україні закінчилося перемогою на Синіх Водах у 1362-му – Велике Князівство Литовське і Руське утвердило свою владу на Правобережжі та Чернігівщині.
Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого наступу на Сіверщину та Київщину. Міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литовців на південний схід.
Але достатньо було “Великій замєтнє” [літописна назва 25-річного міжусобного конфлікту в Золотій Орді] підточити сили татар, як їхній конфлікт із Великим князівством Литовським ставав неминучим.
Геополітичні зручності
У 1359 році помирає хан Бердибек, і в Золотій Орді починаються усобиці, що розколюють й ослаблюють державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь.
Вже в часи Сорокарічної війни [боротьба Великого князівства Литовського проти Угорщини і Польщі за спадщину Галицько-Волинського князівства (1340–1382 роки)] відносини татар і литовців, які початково були майже ідилічними, значно погіршилися.
Ординці здійснили низку нападів на землі цього князівства, а литовські правителі у 1358 році навіть запропонували переселити лицарів Тевтонського ордену з Балтики на Поділля задля боротьби з кочівниками.
Розв’язка відбулася 1362-го, тоді влітку правитель улусів, до складу яких входили українські землі, вирушив походом на Сарайаль-Джедід, столиці Золотої Орди в нижній течії Волги.
Цим не забарився скористатися великий литовський князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев на березі правої притоки Дону – Тихої Сосни.
Поселення, напевно, на той час належало “Лівобережній” тьмі [територію Русі, контрольовану Золотою Ордою, було поділено на три адміністративні одиниці під назвою “тьма”, оригінальні назви яких наразі невідомі] й, можливо, відігравало у татар роль митного чи складського пункту.
Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп.
Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості ординських вояків, котрі у цей час якраз перебували у поході на Волзі, забезпечила швидку перемогу.
Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення.
Осіння кампанія
Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці.
Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто. Письменник-гуманіст Михалон Литвин у XVI ст. назвав Торговицю Троєю, настільки його вразили масштаби залишків цього поселення.
 |
| На карті Боплана (середина XVII сторіччя) Торговиця позначена, як маленьке містечко. Але розташоване воно на Чорному шляху – зручному для кочівників проході з Великого Степу в Україну у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Карта Боплана орієнтована на Південь, тому річка Синюха тече тут угору |
Дії литовського правителя у війні 1362 року досить сильно нагадують стратегію, яку використовував іще князь Данило Галицький у війні проти хана Куремси.
Головний її принцип полягав у тому, що під час битви зі степовиками не можна було покладатися винятково на оборону. Сподіватися на успіх варто було тільки за умови активних наступальних дій, причому в кількох напрямках одночасно.
 |
| Sinawoda Flu[vius] – “річка Синя Вода”. За 300 років, які минули від битви Ольгерда до часів Боплана, назва не змінилася і річка ще не стала нинішньою Синюхою |
Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю.
По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.
А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом.
 |
| Мамай – амбітний воєначальник Золотої Орди з Криму. Хоч і не був нащадком Чингіза, змагався за владу зброєю та інтригами, загинувши зрештою у протистоянні зі ставлеником Тамерлана ханом Тохтамишем (детальніше про це читайте у статті “Війни за Шовковий шлях”).Нащадки Мамая перейшли на службу до великого князя Литовського Вітовта, отримавши в наділ місто Глинськ під нинішньою Полтавою і титул князів Глинських. Про подальшу долю Глинських та їхні політичні інтриги у ВКЛ та Московії читайте у статті “Сімейна історія Анастасії Слуцької”. Якщо в Росії Мамай став символом розорення, то в Україні він перетворився на мудрого воїна-самітника. Картина з Козаком Мамаєм, 1700-ті |
Невідомо, чи були його дії простим збігом обставин. Тож недарма серед істориків є теорія про таємний союз Ольгерда й Мамая.
Генеральна битва
В районі річки Сині Води (нині ріка Синюха в Кіровоградській області, ліва притока Південного Бугу) війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули трьох татарських беїв – Кутлубуги (в минулому радника хана Джанібека та правителя “Лівобережної” тьми), Кочубея (правителя “Правобережної” тьми) й Деметрія (правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському міжріччі).
Так почалася битва, що стала доленосною подією для української історії.
Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак.
 |
| Торговиця на карті України (позначено червоним) – найімовірніше, саме тут відбулася битва, яка звільнила Русь iз-під влади Золотої Орди |
Напевно, литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників.
Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою.
Тому цілком імовірно, що перша половина 1362 року й була використана литовським князем для навчання вояків.
Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати (обстрілювати з боків) ординців.
Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат.
Якщо ж десь виникала небезпека прориву рядів, то за рахунок маневрування полками Ольгерд вчасно виправляв ситуацію.
Нарешті, в слушний момент, можливо, коли кіннота кочівників зав’язла між литовськими полками в своїй черговій атаці, християни пішли в контрнаступ.
От як цей епізод описав у другій половині XVI сторіччя польський хроніст Мацей Стрийковський:
“Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування.
А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом [див. довідку “Скіфське коло” наприкінці тексту].
 |
| Золотоординські кінні стрільці. Сучасна монгольська реконструкція |
А інші, особливо новогрудці (Новогрудок – перша столиця Литви, нині райцентр Гродненської області Білорусі) з Коріатовичами (брати Коріатовичі – племінники Ольгерда), з самострілів зі стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю.
Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля”.
Внаслідок Синьоводської перемоги українські землі були звільнені від 122-річного золотоординського іга. Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року).
Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Україною хани вже не могли.
Борис Черкас
