Пам’ятаєте цих киян? Свого часу фото цих батька, 59-річного доктора технічних наук, член-кореспондента Національної академії наук України, лауреата Державної премії в галузі науки і техніки Миколи Кузнєцова і його 27-річного сина Ігор, кандидат технічних наук облетіли увесь світ і стали одним з облич Євромайдану. Їх кривдники, як і вбивці сотень українців і досі не покарані й перебувають на волі…
18 лютого Микола Кузнєцов з сином, як звичайно, пішли в інститут, а після обіду поспішили на Майдан.
– На вулицю Інститутську ми прийшли за кілька хвилин до початку атаки, – згадує Микола Юрійович. – Несподівано силовики стали наступати, майданівці кинулися назад. Люди спотикалися і падали. Спецназ напирав стрімко, ми з Ігорем виявилися затиснутими з усіх боків. Кожен з спецназівців, пробігаючи повз, намагався кілька разів вдарити кийком. Це були не гумові кийки, а пластикові, у яких більш потужна сила удару. Нас били по плечах, по нирках, але переважно цілилися в голову.
Пізніше виявиться, що демонстрантів не тільки били, їх убивали.
– Я боявся втратити в натовпі сина і міцно тримав його за руку, – продовжує чоловік. – Ми так і бігли, схопившись за руки, а в цей час на нас сипалися удари. З ран юшила кров, але це, схоже, тільки ще більше збуджувало «беркутівців». Метрів п’ятдесят ми подолали, протримавшись на ногах. Але біля якоїсь тумби нас повалили на землю, били вже не тільки кийками, але й ногами.
І все-таки ми впали дуже вдало. Хоча очі були залиті кров’ю, я розгледів в двох метрах від себе неглибокий підвальчик. І дав знак синові відповзати туди. «Беркутівці», пробігали повз, заглядали в підвальчик, але, щоб вдарити нас, їм потрібно було пристосуватися.
Коли настало затишшя, ми вийшли зі свого притулку. Нас помітив «беркутівець» – він звелів показати вміст наших кишень, спромігшись пояснити, що його цікавить зброя. У мене, крім пари жетонів на метро, більше нічого не виявилося. Ігор дістав з кишені годинник, однак покласти його назад у нього вже не було сил. Пройшовши двориками, ми хотіли покинути небезпечне місце. По дорозі зустріли медиків-волонтерів, які надали нам першу допомогу, перев’язавши голови. Сил йти далі ні у мене, ні у сина не було, ми ледве рухалися. Нарешті, дісталися до одного з під’їздів, щоб віддихатися і перепочити.
Коли на вулиці стало більш-менш спокійно, Микола Кузнєцов зателефонував дружині.
– Коля сказав, що з ними все гаразд, вони ховаються в одному з будинків, скоро приїдуть, – каже Алла Антонівна. – Але я відчувала: щось трапилося. Дивно вела себе наша собака, вона жалібно скиглив і ходила з кімнати в кімнату. Я включила телевізор і побачила, як «беркутівці» б’ють демонстрантів. Стала викликати таксі, щоб привезти чоловіка з сином додому. Як тільки диспетчери дізнавалися адресу, геть відмовлялися приймати замовлення. «Знаєте, що там зараз коїться? – Цікавилися у мене. – Ви б послали туди свого сина?»У розпачі я вийшла на вулицю і, не знаючи, що робити, стала бродити в пошуках машини. Нарешті водій приватного таксі погодився їхати. Через величезні пробок ми насилу дісталися до того місця, де мене чекали чоловік і син. На вулиці вже стемніло, тому я не відразу побачила, в якому стані були обидва. Від радості, що вони живі, я притиснула їх до себе і … не змогла відірватися – приклеїлася. Липкою виявилася кров, якою був залитий увесь одяг сина і чоловіка. Тільки тоді побачила, що у них перев’язані голови, а у чоловіка бовтається рука. Обидва ледве стояли на ногах.
Дома виявилося, що у Колі та Ігоря болить абсолютно все – вони не могли ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Все тіло нило, гула голова. Викликати «швидку» я побоялася, вирішила, що вранці відвезу їх до знайомого лікаря. І стала сама обробляти рани.
Миколі Кузнецову пробили голову в двох місцях, медикам довелося накласти десять швів. Крім того, «беркутівці» зламали чоловіку лопатку, йому довго довелося ходити в гіпсі. Ігорю теж дісталося – хлопцеві латали голову в трьох місцях. Від побоїв у чоловіків були сині плечі і спина, залишилися сліди від гумових куль і пам’ять про ті події…
