За традиційними віруваннями українців, перша статева близькість мала відбутися виключно після весілля, у першу шлюбну ніч. Та, здавалося б, така інтимна справа колись не була справою лише двох.
В деяких регіонах України (на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поліссі, Слобожанщині та в інших) діяв обряд “комора” – перевірка нареченої на цноту.
Назва обряду пішла від назви господарчої споруди для зберігання зерна, харчів, речей і господарського начиння. Саме в коморі (з соломи, ряден та простирадл) стелили першу шлюбну постіль молодим.
До комори молодят відправляли у неділю ввечері, після частування, перед тим ретельно перевіривши наречену: чи не сховала вона в одязі, волоссі або деінде гострі предмети, щоб зімітувати дефлорацію. Здебільшого, перевірку робили старші, заміжні жінки з боку нареченого – “свашки”.
Після обшуку молодих залишали в коморі на самоті, а присутні очікували на результат: “чесна” молода чи ні.
Молодим давали на виконання подружнього обов’язку 5-30 хвилин – виключно для того, щоб здійснити акт дефлорації.
Про ніч кохання мова просто не йшла, адже молодий мав якнайшвидше “добути калину” й продемонструвати доказ “чесності” своєї дружини.
Та часто навіть у ці пів години, відведені молодятам, їм не давали спокою. Так, біля дверей могли чатувати родичі молодого, свашки, періодично запитуючи: “Чи вже?”
Після перевірки шлюбного ложа починалась кульмінація весілля й мала вона два сценарії.
Якщо наречена виявлялася цнотливою, весілля набувало нечуваної загальної радості й проходило з особливим піднесенням, співами і танцями.
Символами дівочої цноти на “чесному” весіллі були предмети червоного кольору.
Зокрема, червоними стрічками та калиною прикрашали хліб. На стіл ставили червоне вино, солодку настоянку на червоних ягодах. Червоними стрічками прикрашали молоду та гостей.
Червоний колір виступав символом цнотливості, який до того ж поєднувався із солодким смаком – символом жінки та її сексуальної активності.
Саму сорочку “з доказом” або шматок червоної матерії урочисто проносили селом або вивішували біля будинку, аби всі люди знали, що молода “чесною вийшла”.
На Чернігівщині й Сумщині закривавлену сорочку носили на тарілці, а на Поліссі сорочка найчастіше була замінена іншими символічними речами: червоною стрічкою, хусткою, запаскою, корогвою тощо.
Зовсім інакше продовжувалось весілля, коли наречена виявлялася “нечесною”, тобто такою, що втратила цноту до шлюбу.
Гості починали усіляко принижувати, насміхатися над нареченою, її батьками і родом.
Символами “нечесності” нареченої були діряві предмети, які уособлювали зіпсованість, уживаність, непридатність.
Аби виявити презирство, готували пиріжки з попелом, товченим маком – щоб показати, що дівчина вже була “товчена”, або примушували саму молоду товкти мак.
На наречену, її батьків, сватів одягали ярмо, таким чином поведінку “нечесної” дівчини уподібнювали до поведінки тварин.
Подекуди для засудження “нечесної” нареченої ставили порожню ступу перед тещею, водили наречену навколо ступи або простягали їй товкач. Ступа й товкач символізували статеві органи і злягання.
Серед найпоширеніших покарань за втрату цнотливості до шлюбу – вдягання хомута на наречену, її батьків та сватів.
“Здобути калину”
В ті часи люди вірили, що “чесна” наречена приносила в нову родину добробут, багатство, родючість, впливала на плідність худоби, врожаї.
“Нечесна” ж – навпаки, усілякі нещастя та біди не лише новій родині, а й усій громаді.
Тому громада слідкувала за дотриманням встановлених правил, і якщо їх порушували, намагалася покарати дівчину, щоб запобігти ймовірному нещастю.
Однак випробування під час першої шлюбної ночі проходила не лише наречена, а й наречений, який мав продемонструвати свою сексуальну силу, здатність “здобути калину” і, заволодівши дівчиною, показати домінування над нею.
Якщо наречений не міг довести свою статеву спроможність і “сходив з дистанції”, то таке право надавалося старшому “дружкові” – кровному родичу з боку молодого.
Окрім того, “калину” могли добувати й пальцями. Цю процедуру здебільшого проводили “свашки”.
Отже, можна припустити, що не мало значення, хто буде першим у нареченої – законний чоловік, пан (за правом першої ночі), дружко, чи її позбавлять цноти пальцями; головне – продемонструвати роду чоловіка, що вона цнотлива.
Цей архаїчний обряд красномовно свідчить про перевагу колективного над індивідуальним: жіноче тіло не належало самій жінці, не належало воно навіть її чоловіку, воно належало роду чоловіка!
Саме тому, наречену перед статевим актом ретельно обдивлялися представниці роду чоловіка (аби вона не заховала нічого гострого й не зімітувала цноту), а нареченого заміняв дружко, який був близьким кровним родичем молодого, тобто обидва були представниками одного роду.
Саме кровні родичі нареченого контролювали та перевіряли результати: цнотлива молода чи ні.
“Здобути” кров у будь-який спосіб, навіть неприродний, саме під час весілля, можливо, було ритуальною пожертвою роду чоловіка, що мала відбутися виключно в межах сакральної обрядодії, яким було весілля.
Дефлораційна кров, на відміну від менструальної, наділялася неймовірно позитивною символікою багатства, добробуту, родючості, а дівчина, яка входила в новий рід чоловіка, символічно мала “окропити” нею присутніх та все господарство.
Окрім того, ритуал дефлорації символізував правильний перехід з однієї вікової категорії в іншу: від дівчини в жінку.
“Нечесна” наречена переходила у стан жіноцтва “неправильно”, тобто, за тогочасними поглядами, порушувала усталені правила, за що й мала бути покарана.
Ірина Ігнатенко – українська письменниця та етнологиня, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, авторка книг “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” та “Чоловіче тіло у традиційній культурі українців”, “Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців” та багатьох інших.
