Президентська виборча кампанія, стартувавши якось в’яло і на фоні подій навколо російської агресії у Криму непомітно, нарешті розворушилася і увійшла у свою активну стадію цілим букетом бажаючих позмагатись за головне крісло нашої держави.
Наразі, п
Дещо дивно не бачити у переліку кандидатів Віталія Кличка та Арсенія Яценюка, але першому розумні люди дали зрозуміти, що найвищий престол йому не по зубах (чи то не по кулаках) на відміну від престолу поменше – посади київського градоначальника, а другий свого часу мав необережність влитися не в ту партію і тепер його президентським амбіціям нічого не залишається, як «іржавіти» у тіні його нової повелительки Юлії Володимирівни.
Як же виглядатиме в цьому контексті президентська виборча кампанія на Прикарпатті?
Важко сказати: не зважаючи на той факт, що до виборів обмаль часу, виборчі штаби в області ще й досі не сформовані. Та й на центральному рівні їх формування лише розпочалося.
Найпростіше з командами Ю. Тимошенко та О. Тягнибока. З перемогою майдану саме їхні політсили посіли ключові позиції в обласній владі, а отже, вочевидь, слід очікувати, що ці кандидати не зможуть встояти перед спокусою спробувати скористатись з наявного адмінресурсу.
Значно важче сьогодні іншому «революціонеру» – Петру Порошенку. Якось так сталося, що, заживши (завдяки неабияким капіталовкладенням) слави одного з лідерів Майдану, Петро Олексійович так і не обзавівся власною політичною партією. Навряд чи на даному етапі слід серйозно ставитись до його «Солідарності»: змавпувати назву з легендарної польської політсили виявилось замало – структура не має ані організацій в регіонах, а ні якоїсь відмінної від інших програми. Та й взагалі на її розкрутку потрібно ще чимало часу. В цих умовах слід очікувати, що у своїй виборчій кампанії на Прикарпатті Петро Порошенко опиратиметься на своїх колишніх однопартійців з ющенківської «Нашої України». Можливо, це буде Зіновій Шкутяк або його син Петро (хоча не слід виключати і можливість залучення до команди П.Порошенка ситуативних союзників «НУ» на парламентських виборах – 2012 з Української народної партії). Ще вірогідніше (зважаючи на борги «НУ» перед власними працівниками) – опорою «шоколадного барона» на Прикарпатті можуть стати місцеві «УДАРівці»: не даремно ж лідер «УДАРу» Віталій Кличко відмовився віж балотування на виборах Президента на користь саме П.Порошенка. Зрештою, левова доля «УДАРу» – це сьогодні і є колишня «Наша Україна». В цих умовах «друге дихання» може отримати вічний кандидат у мери Івано-Франківська, лідер «Громадського форуму» та міського «УДАРу» Юрій Соловей.
Стабільні позиції у екс-міністра оборони Анатолія Гриценка. Тут він може розраховувати на обласну організацію власної «Громадянської позиції», практично приватизовану в області бізнесменом Миколою Ладовським. Крім спритного бізнесмена, А.Гриценко може розраховувати також на екс-свободівця Михайла Ноняка. Кажуть, після своїх «подвигів» на вулиці Грушевського у столиці (під час відомих подій) той високо пішов по кар’єрній драбині.
Певно, найгірша ситуація у команди Петра Симоненка. Невелика, але вона в області є. Щоправда, працювати їй на виборах буде, м’яко кажучи, проблематично. Можна навіть сказати, що в умовах, коли діяльність партії на теренах краю просто заборонена (відповідним рішенням облради), а вулицями міст ходять хлопці у камуфляжах, які терпіти не можуть нічого і нікого, пов’язаного з радянським минулим нашої держави та й (чого гріха таїти?) сусідньою Росією (з якою ми чи то воюємо, чи то ні), така робота є просто неможливою.
Вочевидь, комуністам доведеться кооперуватися зі своїми найближчими у цій ситуації союзниками – (до речі, також забороненими на теренах області) «регіоналами». Щоправда, і ті наразі не у кращій своїй формі. Самооборона, «Правий сектор», автомайдан та інші пореволюційні утворення не оминають можливості потролити представників «старого режиму». А тут ще їхні партійні боси підсунули місцевим «регіоналам» велику свиню.
Так, всупереч прогнозам про те, що після поразки у великій майданній революції керівництву та членам Партії регіонів нічого не залишиться, як висунути з своїх лав найсильнішого і таким чином отримати бодай якийсь шанс повернути собі владу у країні, представники донедавна правлячої партії, вірні традиційному українському принципу «два українця – три гетьмана», виступили на виборах чи не найбільшим представництвом: Михайло Добкін, Олег Царьов, Сергій Тігіпко, близькі «регіоналам» по духу Валерій Коновалюк, Наталія Королевська, Ринат Кузьмін… – достатня компанія, щоб остаточно розпорошити голоси і без того здеморалізованих українсько-російськими чварами прихильників курсу ПР. Крім того, висунутий з’їздом ПР в якості офіційного кандидата від партії одіозний Михайло Добкін на Західній Україні не сприймається не лише опонентами Партії регіонів, а й тими мешканцями, які б були не проти проголосувати за кандидата-«регіонала». Партійна дисципліна, скоріш за все, зобов’яже місцевих активістів Партії регіонів принаймні зімітувати діяльність на підтримку екс-губернатора Харкова, проте навряд чи така діяльність буде ефективною.
Те ж саме стосується і інших кандидатів-«регіоналів»: О. Царьова, Н. Королевської тощо. При цьому вони перебувають тут у ще менш вигідному становищі, адже на відміну від М.Добкіна партійного адмінресурсу – навіть того незначного, який може бути у відверто ворожому середовищі – у них немає. Інша справа – Сергій Тігіпко. У своїй виборчій кампанії він, скоріш за все, опиратиметься на ресурс колишньої «Сильної України». Так склалося, що більшість з цих людей так і не вступила до ПР з влиттям «Сильної України» до складу Партії регіонів, а отже мають певну, так би мовити, індульгенцію перед населенням краю, вороже налаштованим стосовно «регіоналів». Та й рішення Сергія Леонідовича йти на вибори самовисуванцем абстрагує його в очах виборців від ПР, а отже додає на Західній Україні певну кількість (хоча й не багато) балів у порівнянні з офіційним представником екс-партії влади.
Виборча кампанія триває і як саме вона розвиватиметься на Прикарпатті – поживемо, як то кажуть, побачимо…
Гнат Шумлянський
