Припинення війни на Донбасі за рік, що минає, не увінчалося суттєвим успіхом, попри кадрове розширення української делегації України в Тристоронній контактній групі (ТКГ). Київ домігся максимально тривалого перемир’я, але Кремль використовує його для проштовхування свого плану врегулювання ситуації, активно перетягуючи країни Заходу на свій бік.
Чи було досягнуто якогось прогресу і поступок за останній рік? На жаль, вирішення конфлікту на Сході залишилося на тому ж рівні, що і рік тому – «перемовини заради перемовин». До кінця не вирішене питання відкриття нових Контрольних пунктів в’їзду-виїзду (КПВВ). Не вирішені актуальні гуманітарні проблеми, передусім розмінування і розведення сторін на певних ділянках фронту.
Існують лише два позитивних моменти – припинення вогню й обмін полоненими.
Однією з головних заслуг року, що минає, представники нашої влади часто називають встановлення тривалого режиму всеосяжного перемир’я. Так, справді, на Донбасі вже понад 140 днів немає масштабних бойових дій, а кількість загиблих військовослужбовців і цивільних суттєво зменшилася. Однак це не можна вважати ознаками цілковитого припинення конфлікту. Хоча б тому, що впродовж року Російська Федерація неодноразово застосовувала вже сталу практику загострення військового протистояння для проштовхування своїх політичних вимог.
Кремль використовує режим припинення вогню як важіль політичного тиску на країни Заходу, аби домогтися послаблення і скасування економічних санкцій. Москва намагається довести західним партнерам, що може виконувати функцію посередника і впливати на самопроголошені «Л/ДНР» для оновлення виконання домовленостей. В цьому контексті, припинення вогню і створює ту дипломатичну пастку для України, коли Росія має змогу звинувачувати Київ у невиконанні Мінських домовленостей, апелюючи до країн Заходу щодо посилення тиску вже безпосередньо на саму Україну.
Що ж стосується обміну полоненими, то попри всі зусилля і бажання нашої влади й української переговорної групи в ТКГ, обміну полоненими до кінця цього року напевно не відбудеться. Цей процес на сьогоднішній день заблоковано.
Залишається відкритим питання наскільки вдалою була робота української делегації в переговорах Тристоронньої контактної групи (ТКГ) у Мінську. Варто зауважити, що нові кадрові призначення не покращили роботу та позиції українських переговорників.
Я вважаю помилкою призначення Олексія Арестовича радником з інформаційної політики української делегації в ТКГ. На мою думку, це рішення взагалі заблокувало переговорний процес.
Головна проблема – це відсутність єдиного спікера та позиції української делегації. Різні члени делегації озвучують різну, інколи навіть суперечливу, інформацію про результати переговорів, називають взаємовиключні цифри щодо кількості заручників для обміну. Як коментували всі, хто завгодно, так і коментують. Представник ОРДЛО у ТКГ Сергій Гармаш регулярно дає коментарі, хоча право висловлювати єдину позицію української підгрупи сьогодні має виключно Олексій Арестович. Останній чомусь регулярно коментує заяви глави української делегації в ТКГ Леоніда Кравчука. Це свідчення провалу ідеї зі створення «єдиного голосу» української делегації в ТКГ.
Призначення главою делегації Леоніда Кравчука мало б підвищити суб’єктність української делегації. Однак не допоміг навіть великий дипломатичний і політичний досвід першого президента України. Попри заміну Кучми на Кравчука, введення до групи т.зв. «представників ОРДЛО», переговори не зрушили з місця. Головна ключова причина – небажання Росії демонструвати договороспроможність і йти на поступки. Слабка та незрозуміла позиція української делегації, на жаль, активно цьому сприяє.
За рік, що минає, Кремль шляхом тиску на країни Заходу створив ситуацію, за якої уже Франція та ОБСЄ вимагають від української делегації поступок і компромісів. Найближчим часом країни Заходу посилять тиск на Україну в аспекті імплементації «формули Штайнмаєра», про що сторони домовилися під час нормандського саміту рік тому. З огляду на це, 2021-й рік буде досить складним саме в аспекті політичного протистояння. Києву доведеться шукати шляхи мінімізації ймовірних ризиків імплементації «формули Штайнмаєра» і загрози федералізації України.
Хотілося б сподіватися, що Київ має «план В» і «план С» на такий випадок. Однак за підсумками року стало очевидно, що українська делегація не має жодних запасних планів і все це лише розмови. Більше того, Україна фактично пристала на російські пропозиції щодо подальшого втілення на практиці «формули Штайнмаєра» та переговорів у Мінському і нормандському форматах.
До речі, нормандський формат сьогодні фактично заблокований. Саміт цього року не відбувся саме через позицію Російської Федерації, яка вимагає свого бачення, а також поетапного і закріпленого виконання Мінських домовленостей.
Наразі чи не головним є питання наскільки Росія готова відновити і посилити бойові дії на Донбасі, аби шантажувати Україну та схилити її до нових вигідних для себе поступок.
На мою думку, Москва в будь-який момент готова почати реалізацію такого сценарію, якщо переконається, що Київ затягує політичну імплементацію «формули Штайнмаєра» й ухвалення інших законодавчих актів – закону про амністію бойовиків і надання особливого статусу тимчасово окупованим територіям, тобто фактично політичних і фінансових преференцій ОРДЛО. Я не виключаю, що тоді Кремль застосує грубий силовий шантаж і відновить масштабні бойові дії на лінії зіткнення.
Примітно, що останнім часом українські політики активно заявляють про швидке закінчення війни. Хоча не зрозуміло, чому вони роблять подібні заяви, з огляду на відсутність прогресу в переговорах. Так, українські посадовці заявляли, що обмін полоненими має відбутися до кінця цього року, навіть називали конкретну дату. Вони також підкреслюють, що війна закінчиться до кінця 2021-го року. Однак вони, скоріше, видають бажане за дійсне. Українське суспільство «заколисують» обіцянками швидкого закінчення війни, причому не враховуючи досвід «попередників», які обіцяли закінчити війну за тиждень.
Закінчити війну швидко сьогодні можна лише пішовши на суттєві поступки та на умовах Російської Федерації. Однак в такому разі, Україна фактично втратить свою державність і суверенітет. Якщо це станеться, ми можемо взагалі забути про існування незалежної держави, адже далі будемо рухатися чітко у фарватері Москви.
На цьому тлі лунають заяви українських високопосадовців про введення миротворчого контингенту і навіть переформатування Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ на формат миротворчої місії. Але чи зробив офіційний Київ за останній рік якісь кроки у цьому напрямку?
Жодних кроків у цьому напрямку за останній рік не зроблено. Цей план взагалі нереалістичний, і це чудово усвідомлюють всі сторони конфлікту та наші західні партнери.
Для організації миротворчої місії потрібні консультації. І це перший «камінь спотикання» для української сторони. Справа в тому, що консультації проводяться між двома чи більше фігурантами конфлікту, тобто нам доведеться чітко визначити сторони протистояння на Донбасі. Якщо Україна офіційно не визнає стороною конфлікту Російську Федерацію, то Київ почне втілювати план Кремля і буде змушений вести переговори безпосередньо з Донецьком і Луганськом. На цьому і можна ставити «крапку.
Крім того, представники адміністрації США неодноразово зазначали, що миротворча місія не вирішує конфлікт повністю, а лише «заморожує» його. Фактично це і є вирок самій ідеї розміщення миротворців на Сході. Адже лобіювати питання ведення миротворців – це заморозити конфлікт на десятиліття.
Переформатування Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ на миротворчий контингент також неможливе – Статут ОБСЄ не передбачає участь організації в миротворчих операціях, можлива суто місія спостереження і моніторингу. Від розширення СММ ОБСЄ не залежить припинення вогню, розведення сторін і роззброєння незаконних збройних формувань. Тож пропозиції Олексія Арестовича розширити місію до статусу миротворців – це забаганки або фантазії людини, яка не володіє фактурою матеріалу. До того ж, подібного використання місії ОБСЄ в якості миротворців, взагалі не траплялося в історії миротворчих операцій.
Чи вплине зміна влади у Сполучених Штатах на переговори з припинення війни на Донбасі? Хотілося б сподіватися на позитивні зрушення. Водночас нагадаю, що Джо Байден обіймав посаду віце-президента США в адміністрації Барака Обами. Риторика і реакція Білого дому на початку анексії Криму була, м’яко кажучи, незрозумілою – Україні рішуче заборонили чинити збройний опір російським окупантам. Як зазначив Дональд Трамп, у 2014-му році в протистоянні російській агресії, Україна в якості підтримки від Сполучених Штатів «отримала лише ковдри і подушки».
На сьогоднішній день є надії на позитивні зміни, оскільки позиція Джо Байдена, як свідчить його біографія, зазнає певних коригувань. Запоруками нових підходів можуть стати економічні й прагматичні інтереси американської сторони. Більш активній позиції Білого дому сприяє розширення військової присутності Російської Федерації не лише в Криму і на Донбасі, а й у регіоні Закавказзя. В США чудово розуміють, що російські миротворці у Нагірному Карабаху дестабілізують ситуацію і змушені будуть реагувати на подібні сентенції з боку Кремля.
До того ж, хоче того Байден чи не хоче, він є заручником рішень Конгресу, а Конгрес сьогодні займає рішучу антиросійську позицію. Тому є сподівання, що в політиці Вашингтона будуть певні зрушення хоча б у вигляді надання військової та політичної допомоги Україні.
