Після усунення з престолу Василя Шуйського і згоди боярського уряду бачити царем королевича Владислава, 21 вересня 1610 року в Москву увійшло військо гетьмана Станіслава Жолкевського для захисту міста від бунтівників і прихильників Лжедмитрія II. Однак польсько-литовсько-московська унія не відбулась і через два роки польський гарнізон був змушений капітулювати, не витримавши тривалої облоги ополченням.
Загибель у 1591 році молодшого сина Івана IV Грозного Дмитрія стала прологом до двадцятиліття політичної нестабільності у Московському царстві, відомому як «Смута» («Сум’яття»). Воно почалось зі смерті через сім років бездітного Федора Блаженного, останнього представника московської гілки Рюриковичів на царському троні, і сходження на престол його зятя Бориса Годунова. Чотири роки голоду за час його короткого правління привели до стихійних бунтів, підживлених чутками про дивовижний порятунок царевича Дмитрія, й по смерті Годунова у 1605 році на престол зійшов перший із самозванців, відомих під іменем Лжедмитрій.
Ліберальна політика нового царя, його релігійна та побутова терпимість, пропольська орієнтація і службове піднесення великої кількості «безрідних» викликали невдоволення багатьох консервативно налаштованих московських вельмож, й в результаті змови, очоленої князем Василем Шуйським, наступного року Лжедмитрій I був усунутий з престолу й (начебто) убитий, а сам Шуйський, представник суздальської гілки Рюриковичів, своїми прихильниками був «викинутий» на престол.
Утім, становище Василя IV було непевним — за межами Москви його владу визнали лиш подекуди, князь Григорій Шаховський, викравши державну печатку, підняв повстання на Чернігівщині і Стародубщині й від імені Лжедмитрія став розсилати царські укази. Заколот перекинувся на Білгород, Орел, Мценськ, Тулу, Калугу, Рязань, Дорогобуж та Твер, на Сіверщині спровокував селянське повстання під проводом колишнього донського козака Івана Болотникова, який з військами підступив до Москви.
У серпні 1607 року у Стародубі об’явився і сам Лжедмитрій, якого прийнято вважати Другим. З набраним із сіверської шляхти і козаків військом 11 травня 1608 року під Болховом (нині Орловська область РФ) він розбив царську армію і став табором у Тушино, що за кількадесят верст від Москви. Практично зразу до нього потягнулась невдоволена Шуйським столична знать, яка сформувала боярський уряд зі своїми приказами (міністерствами), скарбницю і думу під головуванням князя Михайла Салтикова, де поряд з боярами засідали й дворяни, воєводи і навіть козацький отаман Іван Заруцький.
Захищало тушинський табір 45-тисячне військо з польських найманців, запорозьких і донських козаків та «іншого люду» під командою гетьмана Романа Ружинського.
У вересні в Тушино з двотисячним загоном з’явився королівський ротмістр Ян Пьотр Сапега, двоюрідний брат канцлера великого литовського Лева Сапеги. Разом з ним прибула дружина Лжедмитрія I цариця Марина Мнішек, випадково вціліла під час московської різанини, яка визнала Лжедмитрія II за свого чоловіка.
При дворі «Дмитрія Івановича» був і свій патріарх всієї Русі митрополит Філарет (Романов), взятий у жовтні тушинцями у полон в Ростові, який проводив богослужіння і розсилав грамоти проти московського патріарха Гермогена і царя Василя IV.
У пошуку захисту від самозванця в лютому 1609 року Шуйський уклав зі Швецією т. зв. Виборзький трактат, за яким в обмін на фортецю Корела з волостю (нині у Ленінградській області РФ) отримав 5-тисячний корпус найманців під командуванням Якоба Делагарді. Польський король Сигізмунд III Ваза, що не втрачав надії повернути шведський престол, сприйняв це як загрозу і восени з нечисельним військом — до 12 тисяч чоловік, рушив на Смоленськ, попри те, що опозиційно до нього налаштований сейм відмовив йому у фінансуванні військової кампанії.
Незважаючи на те, що на бік польського короля перейшла Чернігівщина і Сіверщина, звідки прибуло кількадесят тисяч козаків, облога Смоленська затягнулась, і на початку літа 1610 року Шуйський вислав для його деблокування 35-тисячне армію на чолі з братом Дмитрієм. Заздалегідь попереджений, Сигізмунд III відправив проти неї військо під командою Станіслава Жолкевського. Хоча у польного гетьмана коронного було не більше семи тисяч чоловік (в основному гусари, зо чотири сотні козаків, і дві сотні піхоти з артилерією), 4 липня (27 червня за ст. ст.) під Клушино (нині Смоленська область, РФ) він з мінімальними втратами вщент розгромив супротивника.
Здебільшого розбігшись, частково перейшовши на польський бік (включно із рештками шведського загону Делагарді) і втративши 8 тисяч полеглими, царська армія перестала існувати.
Коли звістка про поразку під Клушино дійшла Москви, частина знаті підняла бунт, поспіхом скликала Земський собор, на який зсмусила прибути запеклого прихильника Василя IV патріарха Гермогена, і за його рішенням 27 (17) липня усунула з престолу Шуйського. Через два дні його силоміць постригли у ченці і заточили у Чудівському монастирі Кремля.
Остерігаючись Лжедмитрія II, популярного серед простолюду та «низьких по честі» дворян, й можливого погрому Москви його військом, боярський уряд на чолі з князем Федором Мстиславським, що перебрав на себе тимчасову владу, вирішив за краще визнати зверхність поляків, що вже стояли за кілька верст від міста. 27 серпня він уклав з гетьманом Жолкевським угоду, якою закликала на царство 15-літнього сина Сигізмунда III. Для підтримки правопорядку до прибуття з Варшави королевича Владислава 21 вересня 1610 року в Москву увійшло чотири полки під загальною командою референдарія литовського Олександра Корвіна Госевського.
Про зміну влади в Московському царстві сигналізували вивішені 9 жовтня зі стін Кремля польські і литовські прапори полків, які зайняли також Китай-город, Білий город і Новодівечий монастир.
Страта московитами трирічного сина Лжедмитрія за наказом царя Михайла Романова
Тим часом Тушинський табір, який перемістився під Калугу, вже давно залишили і цариця Марина Мнішек, і литовці з поляками, і більшість козаків. У Москву повернулась й значна частина дворян, готових підтримати поляків. На заклик Дмитрія Івановича «стати за віру православну» відгукнклись Козельськ, Мещовськ, Почеп, Стародуб, Казань і Вятка. Але попри кілька перемог над Яном Сапегою, якому Сигізмунд III відвів роль упокорювача самозванця, Лжедмитрію II довелось відступити під Вороніж, поближче до козацьких околиць, де 21 (11) грудня 1610 року він був убитий начальником своєї охорони хрещеним ногайцем Петром Урусовим.
Що було потім
Польсько-литовсько-московська унія так і не відбулась — королевич Владислав до Москви, де вже карбувалась срібна монета з його зображенням, не прибув, відмовляючись перейти у православ’я.
Тим часом Московським царством стали ширитись грамоти патріарха Гермогена із закликом піднятись «за святу справу, за православну віру». Після придушення у 1611 році антипольського виступу, Василя Шуйського, двох його рідних братів і патріарха Філарета (Романова) в обозі війська Станіслава Жолкевського відправили до Варшави, де вони присягнули на вірність польському королю Сигізмунду III і його синові царю Владиславу.
На початку березня 1612 року Друге народне ополчення виступило з Нижнього Новгорода і, з’єднавшись з уцілілими рештками першого, облягло Москву. Попри надіслане королем військо польного гетьмана литовського Яна Ходкевича, зняти облогу не вдалось, і 5 листопада виморений голодом польсько-литовський гарнізон капітулював.
Через чотири місяці Земський собор обрав царем вихідця з боярського роду Романових 16-літнього Михайла, сина «тушинського патріарха» Філарета, який у цей час все ще перебував у польському полоні.
Лише навесні 1617 року Владислав розпочав похід на Москву, проте взяти її не зміг. За укладеним у грудні 1618 року з Михайлом Романовим перемир’ям, відомим як Деулінське, він зберіг за собою право титулуватись царем московським, від якого відмовився у 1634 році, вже після сходження на польський престол.
