Відомо, що торкаючись мовного питання знайти компроміс вкрай тяжко. Однак цієї проблеми зовсім могло б і не бути, якби противники України не намагалися насаджувати свою мову. Російська Федерація докладає чимало зусиль, аби її мова була в кожному регіоні нашої держави. Натомість не Москві єдиній заважає українська мова.
Нещодавно на Закарпатті свій голос проявили так звані політичні “русини”, які продовжують вносити деструктив у гірському краї. На цей раз “русини” уявили собі, що вони мають свою “русинську мову”, яка ніби то є “нашою” для Закарпаття, а відповідно українська мова є чужою. Можна було б закрити очі на їхню марну справу, однак насторожує той факт, що їхню диверсію підтримало урядове ЗМІ.
Таким чином “UA:Закарпаття” (Суспільне Закарпаття), яке є філією Національної суспільної телерадіокомпанії України, свідомо чи несвідомо підтримало політичний проєкт так званих “русинів”. Вони опублікували на своїх джерелах матеріал, який має відверто антиукраїнський характер — сепаратистські прапори, терміни та суцільна популяризація уявної “русинської бесіди” замість української мови.
Ліцензія Національної ради з питань телебачення та радіомовлення України дозволяє “UA:Закарпаття” транслювати на своєму каналі матеріали українською, угорською, румунською, німецькою, словацькою, ромською, російською та русинською мовами. Але саме тут постає важливе питання: «Чи існує русинська мова?»
Любомир Белей (1962-2018 роки життя) — український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Ужгородського національного університету у своїй книзі «”Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro» пише наступне:
«Разом з етнонімом народу та його історією провідну роль у системі творення неорусинського міфу відіграє мовна проблематика, адже, як відомо, саме мова традиційно розглядається як основний етноідентифікуючий елемент. Втім, ідеологи неорусинства, зважаючи на той факт, що південно-західне наріччя, зокрема й «русинський мовний ареал», досить ретельно досліджене, причому ніхто з визнаних учених — чи то українських (Михайло Лучкай, Володимир Гнатюк, Іван Панькевич, Степан Бевзенко, Йосип Дзендзелівський та ін.), чи неукраїнських (Олаф Брох, Франтішек Тіхий, Ласло Деже, Здзіслав Штібер та ін.) — ніколи не заперечував належність “русинського мовного ареалу” до україномовного простору, — могли відмовитися від сізіфової праці доводити окремішність т.зв. русинських діалектів та русинської мови загалом і визнати, що мова нового, четвертого східнослов’янського народу — українська.
Австрійці, наприклад, не визнають себе німцями, проте ніхто з них не заперечує, що їхня рідна мова — німецька; франкомовні бельгійці також ніколи не ідентифікують себе французами, а фламандці — голландцями і т.д. Прикладів таких як у Європі, так і за її межами чимало. Однак П.-Р. Маґочі (ідеолог русинського сепаратизму) та його прибічники (ймовірно, з геополітичних міркувань — щоб нічого українського не залишилось на західних схилах Карпат) скерували свої зусилля на доведення факту існування самобутньої мови – “русинської”. Оскільки таке завдання не має нічого спільного з лінгвістикою та не лежить у науковій площині, для його розв’язання ідеологи неорусинства послідовно використовують технологічні прийоми, що лише імітують наукові методи. З цією метою вони намагаються маніпулятивно довести відрубність граматики, фонетики та лексики найзахідніших українських говорів або ж місцевої літературномовної традиції тощо».
Зі слів провідного філолога стає чітко зрозуміло, що “русини” використовують мовне питання, як інструмент сепаратизму. Ідею створення «русинської мови» можна схарактеризувати словами Белея: «Хоч по-хінськи, лем не по-українськи».
Не менш вагомі аргументи щодо «русинської мови» навела Зарудня Ольга — кандидат педагогічних наук, старший викладач університету ім. Бориса Грінченка:
«Схоже, що на мовному фронті вкотре роздмухують ще один епіцентр політичних битв. Упродовж століть ставлення до діалектів і визначення їхньої ролі в літературній мові було напрямом не лише низки лінгвістичних розвідок, а й відпрацьованим механізмом ситуативно вигідних і часом полярних маніпуляцій — від зросійщення місцевих наріч до спроб кодифікації й піднесення діалектів в ранг літературно-державний. Сьогодні ми бачимо реанімацію другого інструмента й спроби видати закарпатські діалекти за так звану “русинську мову”.
Чи мають подібні наміри лінгвістичне підґрунтя й логічний сенс? Беззаперечним фактом є існування єдиної літературної української мови й споконвічного функціонування в ній десятків говірок й діалектів. Пошановуючи значення наріч у витворенні національної мови та їхню нішу у лексичному фонді, визнаючи орфоепічні й акцентуаційні територіальні відмінності, все ж варто наголосити на спільності з українською мовою граматичних законів і зазначити загалом незначну варіантність діалектних флексій й морфологічних форм. Русинський діалект, як відомо, входить до масиву українських говірок Закарпатської області й охоплює 4 окремі регіональні варіанти.
Відтак, є не монолітним лінгвістичним пластом, а перехідним утворенням на основі української графічної системи й граматики зі словацькими й угорським вкрапленнями на фонетичному рівні, запозиченнями з польської, сербської, хорватської й німецької — на лексичному. Чи може діалект з такими контроверсійними даними претендувати на статус мови?
Більшість поважних мовознавців (В. Бірчак, М. Лучкай, Л. Масенко й інші) стверджують, що жодних підстав для подібного виокремлення немає, відповідно “русинська мова” є територіальним різновидом української мови, її говіркою. А спроби довести протилежне є черговим, вже апробованим розкольним проєктом і розгортанням сепаратистських тенденцій на наших землях».
Отож, ми вкотре переконуємося, що противники України продовжують використовувати мовне питання у своїх злих намірах. Якщо українці будуть стояти пліч-о-пліч на захисті власної держави, культури, традицій, то злочинні ініціативи, які рекламує державне “UA:Закарпаття”, не знайдуть своє місце в Україні.
Вкрай важливо, аби українці не тільки Закарпаття, а і всієї країни, розуміли дуже важливу річ. Не все, що показують у телевізорі є правдою, навіть якщо це показує ЗМІ, яке належить уряду та фінансується з державного бюджету.
