Як відомо, 16 січня Верховна Рада України ухвалила низку Законів, які вже викликали бурхливе обговорення у громадських колах та медіа-спільноті і навіть досить радикальні, як на нашу думку, заяви про те, що із впровадженням нових змін до законодавства Україна нібито перетвориться на диктатуру, а самі зміни суперечать Конституції України.
Поділитись своїми думками, наскільки відповідають дійсності такі твердження ми попросили юриста Льва Мокрицького.
«Так, звісно. Парламент ухвалив низку нормативно-правових актів, які неоднозначно сприймаються у суспільстві. Зміни досить жорсткі, проте драматизувати ситуацію, на мою думку, сьогодні зарано так само, як зарано сьогодні говорити про те, що новації у законодавстві суперечать Конституції.
Нам треба зрозуміти: Україна є незалежною державою вже майже 23 роки, і весь цей час у нас – будемо відвертими – панує правовий хаос, коли чимало правових норм прописані не конкретно, розмито, без вказання конкретних ознак чи критеріїв, що дає підстави суб’єктам правовідносин трактувати закони так, як їм забагнеться. Що стосується громадян, воно і логічно: «дозволено все те, що прямо не заборонене законом», – говорить одна з юридичних аксіом. А якщо в законі не прописано: що конкретно заборонено, отже дозволено все. Найгірше, що приклад з окремих пересічних громадян часто-густо беруть чиновники органів влади та місцевого самоврядування, для яких хоча й діє аксіома «дозволено лише те, що прямо дозволено законом», втім атмосфера загального хаоса змушує закривати на неї очі. Такою логікою, звісно, керуються далеко не всі громадяни. Абсолютна більшість українців – це, безперечно, люди свідомі і законослухняні, але це явище в нашій країні є. І наслідком його, на жаль, є ситуація, коли такі норми, зазвичай не виконуються взагалі і їх невиконання просто залишається безкарним.
Для ілюстрації: саме з цих причин ми сьогодні маємо чимало прикладів «рейдерських» захоплень підприємств, незаконного відчудження житла пенсіонерів та дітей-сиріт, односторонньої зміни кредитних умов банками, безкарності «мажорів», які вчиняють правопорушення тощо.
Що ж у ухвалив наш законодавець і як це в’яжеться з нашою Конституцією та нормами міжнародного права? Ну, наприклад, запровадження відповідальності за використання масок, шоломів, відкритого вогню, піротехнічних засобів, зброї та чи інших предметів, призначення для вчинення протиправних дій, а також використання під час таких заходів без дозволу органів внутрішніх справ форменого одягу.
Конституція України, зокрема стаття 39, передбачає право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Дотепер в українському законодавстві не було чітко визначеного конкретних критеріїв мирного чи немирного зібрання. Треба розуміти, що таким критерієм є вчинення учасниками акцій протесту антигромадських дій – насильства щодо інших громадян та працівників правоохоронних органів, захоплення будівель та інших об’єктів тощо.
Чи можна говорити про мирний характер акцій, якщо люди, які беруться у них участь закривають обличчя, запасаються шоломами, палицями, ланцюгами, вибухо- та вогненебезпечними предметами? Досвід акцій протесту на Банковій та під КМДА свідчить, що саме такі люди особисто брали участь у провокаціях, побитті міліціонерів, знищенні і пошкодженні громадського майна. Воно й логічно: якщо людина приховує обличчя, звісно ж, вона має причини приховувати свою особу від ідентифікації. Людині, яка нічого протиправного за собою не відчуває, ховатися немає потреби. Те ж саме стосується і захисних пристроїв – шоломів, щитів, не кажучи вже про палиці, ланцюги, фаєри, вибухові пакети, а тим більше зброю.
Зрештою, саме з цих міркувань маскування обличчя учасниками протесту, використання ними засобів індивідуального захисту та активної «оборони» заборонено у низці провідних країн Європи, зокрема, таких, як Німеччина та Франція. Чи повернеться у когось язик назвати ці країни диктатурами?
Або візьмемо інший приклад: норма про іноземних агентів. Для тих, хто не знає, розповім: першими поняття іноземний агент ввели до законодавства Сполучені Штати Америки – ще одна країна, яку ну дуже вже важко звинуватити у диктатурі. Там Акт про реєстрацію іноземних агентів (англійською Foreign Agents Registration Act, FARA) було ухвалено ще у 1938 році. Звісно, слушно буде зауважити, що тоді на порозі стояла війна і це диктувало необхідність такого документу. Але ж документ діє і понині. Власне, саме принципи закладені до FARA, сьогодні було використано у відповідному українському Законі. Зрештою, на мою думку, немає нічого страшного у тому, що організація, яка здійснює громадську, політичну діяльність і отримує при цьому допомогу від іноземних країн, задекларувала це в установленому порядку. Принаймні у США – найбільшій демократії світу – це саме відбувається вже протягом більш, як семи десятиріч. Ідеологія Закону, вочевидь, полягає у тому, щоб захистити як політичну, та і, зрештою, економічну незалежність нашої країни.
Є свій сенс також у закріпленні у законодавстві поняття «екстремізм». Насправді дивує, що цього не було зроблено раніше. Адже слово «екстремізм» настільки вже призвичаїлося у громадсько-політичній, журналістській та правоохоронній лексиці. При цьому ми чітко усвідомили, що «екстремізм» – це зло, з яким треба боротися, але ніхто досі не знав, а що ж власне це слово означає, тобто які діяння вважати екстремістськими, а які – ні. Сьогодні це чітко прописано у законі. І, як на мене, це нормально. Щось подібне свого часу було і з поняттям «тероризм», з яким, як, власне, і з екстремізмом бореться увесь світ, проте яке у кримінальному законодавстві України з’явилося лише… 2001 року.
Дискусійним є питання персоніфікації абонентів телефонного зв’язку, реєстрації інтернет-видань та ліцензування провайдерів. Насправді це питання назріло давно, але проблема полягає не стільки у тому: добре це чи погано, а у відсутності механізмів реалізації нових норм.
Ну, наприклад, реєстрація Інтернет-видань як інформагентств. По великому рахунку власники багатьох сайтів і самі б раді зареєструвати свої ресурси як суб’єктів інформаційної діяльності, тим самим надавши своїм працівникам повноцінного статусу журналістів. Зрештою, саме так це робиться за кордоном. Втім, через недосконалість, застарілість бази підзаконних актів багатьом це сьогодні не вдається. Так само чимало питань виникає щодо механізмів ліцензування інтернет-провайдерів. Таке ліцензування, безперечно, потрібне, оскільки йдеться про галузь зв’язку. Та будемо сподіватись, що держава спільно з зацікавленими організаціями та медіа-спільнотою знайдуть вірний вихід із ситуації. Було б бажання врегулювати ці питання, а таке бажання, як бачимо з ухваленого закону, є.
Що ж до персоніфікації мобільного зв’язку, то тут ми повертаємося до питання, яке піднімали у контексті маскування облич на масових заходах: кому сьогодні вигідно ховати свій номер телефону? Напевно, людям, яким є що приховувати. Зауважу, що сьогодні переважна більшість анонімних погроз громадянам, фактів шантажу та погроз застосуванням вибухових пристроїв здійснюється з неперсоніфікованих мобілок. Логіка проста: купив анонімну картку, купив дешевий термінал, зателефонував, викинув картку і телефон. Чи варто нагадувати, що знайти такого шантажиста і мінувальника правоохоронцям сьогодні ой як важко. Натомість ми маємо інший приклад: сьогодні встановолення усіх стаціонарних телефонів відбувається виключно на основі договору провайдера з абонентом з вказання відповідних особистих даних. І це усіх влаштовує.
Тому, як то кажуть, не так страшний чорт, як його малюють. Якщо ви чесна, порядна людина, а серед українців таких більшість, новації законодавства вам не страшні…»
