Про цінності, за які готовий боротися. Про обмежені права людей в армії. Передчуття війни та перші дні вторгнення. Про політичних туристів в армії. І що не так із командуванням військово-медичних сил?
Про Майдан
Коли почався Майдан, я навчався в медичному коледжі, який був страшно корумпований. Ця корупція супроводжувала весь той період мого свідомого життя, і мене критично не влаштовувала та ситуація, в якій ми жили. Тому, коли почалися події, які передували Майдану — зупинка процесу євроінтеграції, відмова від підписання асоціації, — у моїй голові це прозвучало як шанс на те, що ми можемо щось змінити в цей момент.
Я ночував на Майдані в той день, коли там відбувся перший студентський розгін. Це взагалі була перша моя ніч там. І, власне, я не сприймав це як революцію чи події, де нам доведеться реально боротися за свою свободу. Це більше було схоже на якусь студентську вечірку, де всі ходили, пили чай і говорили на якісь політичні та філософські теми. І мало хто там був готовий до кривавої боротьби.
Але трапилося те, що трапилося. Я вперше за своє життя побачив таку кількість насилля, крові й побитих людей. Зараз про це смішно згадувати, але на той момент мені здавалося, що це взагалі найстрашніше, що я міг побачити у своєму житті. І що це такий рівень жорстокості та насилля, який більше ніколи не повториться.
Я дуже чітко запам’ятав відчуття, з якими ми тоді тікали з Майдану, тому що був абсолютно впевнений, що це кінець будь-якої свободи для України. Тому що зранку люди прокинуться, врублять свої телевізори, побачать залитий кров’ю Майдан Незалежності, пробиті голови людей — і всі закриються у своїх квартирах. Ніхто не вийде на вулицю, тому що це дуже страшно. Всіх посадять. І в мене була думка про те, що треба готуватися до того, щоб тікати з цієї країни, бо це типу Білорусь №2, і далі нічого хорошого не буде. Я щиро здивувався, коли люди почали знову виходити.
Наша революція запустила дуже великий ланцюжок подій, який привів нас туди, де ми перебуваємо зараз. Усе, що відбувається після 2014 року — це однозначно ренесанс української культури. Я думаю, що війна стала каталізатором цього ренесансу. Зараз проросійськість або нерозуміння важливості української самоідентифікації очевидні для всіх, окрім найбільш маргінальних верств населення.
Все своє життя я вибудовував довкола таких цінностей як свобода, права людини, право вільно висловлювати свою думку. Єдиний шлях, яким можна захищати в Україні права людини зараз, — це йти в армію і воювати. Будь-які інструменти, які працювали до війни, позбавлені сенсу зараз.
Про те, що відбувається з тактичною медициною в Україні
Насправді відбувається тотальна катастрофа. Я досить довго займаюсь питанням тактичної медицини, її викладанням, у мене є досвід з Майдану. Після Майдану ми викладали для підрозділів, які їхали на схід.
У нас є ком’юніті інструкторів з тактичної медицини. І, звичайно, те, що ситуація із забезпеченням катастрофічна, ми розуміли з першого дня. Але дуже довго нас тримала думка про те, що це ж війна, армія зросла в декілька разів. Зараз вони трошки «розкумаряться», знайдуть якісь підходи до забезпечення, щось поміняється. Намагалися виходити з ними на комунікацію, не виносити це на публіку в такому катастрофічному світлі, як було насправді. Але минуло півтора року, і це вже більше ніж достатньо для того, щоб розуміти: це не якісь окремі помилки з боку Командування Медичних сил, це абсолютно точно тотальна некомпетентність, системний підхід до забивання на все, що пов’язано з Медичними силами. Це тотальна корупція, яка теж дуже свідомо занесена в Командування Медичних сил. Це їхня абсолютна нездатність визнавати будь-які помилки чи виправляти свої ґепи.
Командування Медичних сил зараз допомагає росіянам убивати наших солдатів. І кожен день, який ми про це говоримо, але нічого не змінюється, — це день, коли якийсь чоловік не повернувся до своєї дружини не тому, що його вбили на війні, а тому, що в нього був галімий китайський турнікет. Кожен день чиясь дитина не повертається додому. А ми говоримо про філософію, про високі матерії.
Треба міняти керівництво Командування Медичних сил. І нове керівництво має зараз брати за основу стандарти TCCC, тому що для того, щоб розробити якісь національні стандарти, нам треба дуже багато часу. Очевидно, потрібні методики, потрібні роки на випробування, тому що це медичні засоби. Нам треба приймати те, що зараз є і практикується у світі, а потім уже займатися розробкою національних стандартів.
Про «Параюридичний хаб»
Це проєкт, створений організацією Alliance Global. Ми самі розробили цю ідею, яка полягала в тому, що у нашій країні є великі проблеми з доступом до безоплатної правової допомоги. На жаль, з огляду на обмежені ресурси, не кожна людина може отримати допомогу юриста чи адвоката — просто тому, що це дорого. І жодна система, навіть така велика, як система БПД, яка існує в нашій країні, не здатна покрити такі обсяги послуг. Так само ми розуміли, що більшість людей потребує не професійної юридичної допомоги, а простих порад: як написати скаргу чи заяву в поліцію, на яку гарячу лінію телефонувати, якщо тебе образили в лікарні.
Ми запропонували ідею, яка є в європейських країнах, у Штатах — ідею параюристів. Це люди, які не мають повної юридичної освіти. Вони проходять певний підготовчий курс, мають базові юридичні навички. Ми набираємо їх зі спільноти. Наприклад, якщо це спільнота колишніх ув’язнених, то з ними будуть працювати колишні ув’язнені — за принципом «рівний рівному». Ми навчаємо їх базових юридичних речей, і вони стають юристами-консультантами у своїх спільнотах.
Про емоційне вигорання
У перші місяці після фронту я не відчував нічого. У мене були дуже великі проблеми відчути будь-що, до того ж абсолютно не важливо було, щось хороше чи погане. Не притуплення емоцій — їх просто не було.
Коли ми перебували під Кремінною, у нас був день, коли відбулося близько 20 евакуацій. І частиною з них були дуже важкі люди — поранені, з переломами таза, декілька одночасно відірваних кінцівок, якісь травми обличчя. І коли ти їдеш на 15-ту евакуацію, дивишся на свою машину, з якої тече кров, відчуваєш цей запах, дістаєш сигарету, закурюєш, то в якийсь момент просто розумієш: якщо ти почнеш зараз думати про те, що відбувається довкола тебе, то просто поїдеш «кукухою», поїдеш кудись на «дурочку».
Але, на жаль, ця штука працює в такий спосіб, що коли ти переживаєш такий досвід і емоції відключаються, потім дуже важко їх повернути, тому що твій мозок не розуміє досі, у безпеці ти чи ні. І в мене досі є певні проблеми з тим, щоб якось відчувати життя. Але я думаю, що ці проблеми залишаться, щонайменше до кінця війни, а щонайбільше — на все життя.
Про перевірку цінностей
Я не радий і не сумний через цивільних. Якщо говорити про цивільних в Україні, я просто розумію, що це не може працювати по-іншому: ти можеш ставитися до цього добре, погано або ніяк. Але так влаштовані люди, і коли ти не перебуваєш постійно в небезпеці, то намагаєшся жити своїм життям. Це нормально, це логічно.
Чи заздрю я цивільним, які продовжують своє життя? Заздрю, але не їхньому цивільному життю. Я заздрю тому, що я так ніколи не зміг би. Тому що перед війною я був у Німеччині, і в мене було дуже багато можливостей не повертатися сюди.
Я розумів, що попереду мене чекають місяці, а то й роки тотальної жесті. Але в мене не було якоїсь моральної дилеми, бо я розумів, що не можу залишитись, інакше я собі ніколи не пробачу. І так само, перебуваючи в Україні, я розумів, що єдине місце, де зможу себе більш-менш комфортно почувати, — це армія. Бо в будь-якому іншому випадку вийде, що все своє життя я комунікував про те, що мої цінності — це вільна Україна, свобода, демократія, права людини, а в момент, коли ці цінності перевіряються, я не пішов їх захищати. Тоді виникає питання, чи були вони в мене.
Це прекрасно, що у нас є можливість перевірити цінності на ділі, а не на словах. У моєму досвіді вийшло так, що люди, які більше за всіх говорили про те, що ні кроку назад, до останньої краплі крові вони будуть боронити неньку з автоматами в руках, ходили й дізнавались, як потрапити у ТрО до того, як почалася війна, — це люди, які поїхали найпершими. Дуже швидко, без жодних гучних промов. А люди, які до останнього не розуміли, що вони будуть робити, і вагалися, здебільшого пішли в армію.
Я вважаю, що людьми нас робить наявність цінностей. Не думаю, що в усіх вони мають бути такі, як у мене. Але певні цінності, за які ти готовий боротися, мають бути. І якщо ти, наприклад, вирішив, що твоя головна цінність — це рятувати бездомних тварин, бо вважаєш, що людьми нас робить порятунок інших живих істот, то маєш бути готовий їхати за цими котами й собаками в Ірпінь.
Але якщо єдина цінність у твоєму житті — це твоє фізичне виживання, і далі у тебе немає нічого, за що ти готовий боротися, то я вважаю, що й особливої цінності в такого життя немає. І людиною тебе можна назвати з великою натяжкою, тому що людиною тебе роблять цінності.
Про нагороди та «совок» в армії
Я вважаю, що армія — це зріз суспільства, туди пішло дуже багато цивільних. Пішли хороші люди й погані, пішли люди, в яких є цінності, і ті, що заробляють кошти. Тому передусім ми маємо оцінювати не сам факт перебування людини в армії, а те, яка вона людина.
Що кожен робив, ти не дізнаєшся, тому що у нас дуже мало об’єктивних факторів, на які можна орієнтуватися. Можна орієнтуватися на нагороди й подивитися, хто в нас буде ходити, як діди на 9 травня з плашками і тисячами нагород. І ми прекрасно знаємо, що нагородна система — це ще один біль нашої армії.
Найвища нагорода — Герой України — давним-давно вже дискредитована якимись директорами шахт, міністрами, депутатами «Партії регіонів», незрозумілими генералами космічних військ, які перебували у «львівському котлі», коли почалася війна.
Що таке «совок» в армії? Це вся система, на якій вона побудована. Починаючи від системи навчання в армії, яка переважно на дуже поганому рівні. Якщо не говорити про певні волонтерські ініціативи, якісь просунуті конструкторські центри. Якщо говорити про умовний підрозділ N, у якому немає супермедійних людей і великого доступу до волонтерів, ми розуміємо, що там буде жахлива якість навчання, відсутня система підбору кадрів. Немає жодної системи рекрутингу в армію, її просто не існує.
В армії дуже непрозора система росту. Ми чудово знаємо, що в нас є лікарі з вищою медичною освітою, які сидять, умовно кажучи, десь на білоруському кордоні в окопі, перебуваючи на посаді солдата. А якась бригада номер 555 стоїть під Бахмутом, і в них у медпункті немає жодної людини з медичною освітою. Таких речей дуже-дуже багато. Але про них немає сенсу говорити, бо це тільки зовнішні прояви глобальної проблеми.
Глобальна проблема в тому, що вся ця інституційна база, уся нормативна база, на якій побудована наша армія, глибоко «совкова». І поки ми не змінимо цю ідею, на якій вона побудована, ніх*ра не поміняється.
Про те, коли закінчиться війна
Становище, в якому ми зараз перебуваємо, — це найкращий момент української історії. Сотні років боротьби привели нас сюди. Ми у кращому становищі, ніж бійці Української повстанської армії. Ми у кращому становищі, ніж українські дисиденти і політв’язні, які сиділи в ГУЛАГу. Ми кращі, ніж була Українська Центральна Рада на початку XX століття. Ми кращі, ніж багато сотень років до цього.
Ми прийшли до цього моменту, і зараз, мені здається, уперше маємо реальний, а не теоретичний шанс перемогти в цій війні. Як саме вона закінчиться, я не знаю. Навряд чи вона завершиться спаленою Москвою. Чи може вона закінчитися розпадом росії? Мабуть, може. росія розпадеться точно. Чи скоро? Скоро, але в історичній перспективі.
Ведучий подкасту Сергій Гнезділов зараз збирає на 3 комплекти fpv-обладнання та дрони для своєї 56 Маріупольської ОМБР.
Ціль: 200 000 грн
💳Номер картки банки: 5375 4112 0998 5279
