Історія знала безліч комбінацій і способів побудови влади. Після Майдану тривалий час проводилися паралелі між подіями Лютневої революції 1917 року та українськими подіями 2014 року.
Дійсно, у процесах є чимало спільного, викликаного об’єктивними причинами і законами розвитку революційної стихії. Але в той же час є одна особлива деталь: до осені 1917 року в Росії сформувалося двовладдя (Тимчасовий уряд і Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів), в той час як в ході «української революції» сформувалося реальне тривладдя, що виходить за інституційні рамки і що змушує країну блукати в трьох соснах нинішньої влади. Три центри нинішнього «тривладдя» – це президент Петро Порошенко, прем’єр Арсеній Яценюк і олігарх Ігор Коломойський.
Саме такий бачиться конфігурація української влади станом на грудень 2014 року. Протистояння між гілками влади, закладене не тільки на рівні особистих амбіцій, але і простимулювати положеннями чинної Конституції, призвело до того, що вже восени сформувався табір «людей президента» і табір «людей прем’єра». У перший увійшли чимало представників бізнесу, номенклатури, помірних реформаторів, з проєвропейською риторикою і з бажанням скоріше закінчити війну на Сході. Другий табір – це рафінована «партія війни», радикали, прихильники «перманентної революції», орієнтовані у своїх діях і симпатіях на США і їх сателітів. Третя група – група Коломойського – почала формуватися ще навесні, але як самодостатня політична сила сформувалася після парламентських виборів, коли стало зрозуміло, що в новій Верховній Раді у Ігоря Валерійовича як мінімум «блокуючий пакет» і наявність від 120 до 200 багнетів (остання цифра – за оцінками близького до Коломойського Святослава Олійника).
Порошенко і його табір сьогодні – це прихильники мирного вирішення конфліктних ситуацій, що й зрозуміло: специфіка Блоку Петра Порошенка полягає в тому, що його організаційний кістяк складають люди, що прийшли з бізнесу і номенклатури. Війна – не їхня стихія. Їм необхідна стабільність. Плюс до всього, Порошенко хоче бути президентом України, але не президентом тільки Майдану, і тому він намагається заручитися підтримкою і Заходу, і Центру, і Південного Сходу. Звідси – нормалізація відносин з Рінатом Ахметовим (з яким колись у Порошенка були більш ніж напружені відносини) і з Сергієм Льовочкіним. Багатьом «революційно зарядженим» громадянам у пориві шапкозакидування дуже вже хочеться покритикувати президента за його поміркованість, але за відмовою від поміркованості слід лише одну дію – війна.
Плюс до всього Порошенко – політик, у своїй геополітичній грі орієнтується на Європу з усією складністю і суперечливістю європейської політики.
Арсеній Яценюк, у свою чергу, має підтримку США. Він це й не намагається приховувати: наявність серйозних лобістських можливостей у Конгресі та Сенаті, в Білому домі і в Держдепі, постійний зв’язок з Послом США в Україні паном пайєт, наявність в найближчому оточенні Яценюка людей, що пройшли тренінги в школі «Аспен». При цьому Яценюк – це втілення «партії війни» в українському політикумі. Команда Яценюка звинувачує «голубів» в угодовстві і зраді національних інтересів. Яценюк готовий йти на будь-яку ступінь конфлікту з Росією (звичайно, він далекий від того, щоб закликати, подібно Анатолію Гриценку, до засилання на територію Російської Федерації диверсантів, але будувати стіни і обмежувати пересування громадян готовий). Яценюк – це складна суміш старої школи, яку він добре засвоїв і вивчив, з проамериканської і досить-таки агресивно-антіросійской риторикою.
Необхідно визнати, що значної частини населення країни ця позиція подобається – особливо у світлі постреволюційної ейфорії та інформаційної бравади вітчизняних ЗМІ. Тема «війни до переможного кінця» і ура-патріотизму заряджають політичне середовище Арсенія Яценюка, свідченням чому є результат «Народного фронту» на останніх парламентських виборах. Соціологи відзначають незмінно високі рейтинги самого Арсенія Яценюка, незважаючи на те, що він на посту прем’єр-міністра не може записати у свій актив жодного серйозного досягнення, а економіка України, ввірена в його руки, котиться в тартарари.
Нарешті, Ігор Коломойський. Голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації, який побудував «держава в державі» – з власною армією і фінансовою системою, з власними законами і власним уявленням про вертикаль влади. До жовтня 2014 він був просто всесильним олігархом, що розповсюдив свою владу на кілька південних і східних областей, а також спонсорує немислиму кількість політичних сил та окремих політиків. Після жовтня і парламентських виборів, Коломойський став контролювати третину парламенту. Ще трохи – і він може стати новим «директором-розпорядником» Верховної Ради, успадкувавши цей неформальний титул у опального олігарха Андрія Клюєва (з подальшою перспективної успадкувати його заводи, газети, пароплави).
Кожен центр влади зайняв свої позиції і має свої ресурси і можливості. Кожен – вразливий і недосконалий. І при всій антиросійській риториці і протистоянні в суспільстві кожен центр, кожна група впливу вважає пріоритетним питанням гру на пониження акцій один одного. І в першу чергу це стосується оформився союзу Яценюка і Коломойського, поволі спрямованого проти президента Порошенко.
Ви помітили величезна кількість розбіжностей у трактуванні тих чи інших подій в подачі Порошенко і Яценюка? Ви помітили кількість натягнути і двозначностей у заявах епігонів Коломойського на адресу Порошенка? Особливо зверніть увагу на те, що пише Філатов. Або те, про що говорять командири батальйонів, які перебувають на утриманні олігарха. Сам Коломойський уникає відвертих випадів на адресу президента, формально перебуваючи в його підпорядкуванні. Але все чудово розуміють, що президент не може звільнити Коломойського, так як звільнення спровокує гострий конфлікт в країні. А Коломойський не може відверто виступити проти президента – принаймні, не зараз.
Кожен табір шукає своє вікно можливостей для використання зовнішнього фактора – шикуються комбінації із залученням тих чи інших геополітичних гравців. США, Європа, Росія використовуються як сюзеренів першого рівня при вирішенні більш дрібних політичних завдань – все точнісінько в точнісінько у відповідності з традиціями духу Руїни, коли гетьмани і отамани переходили під протекторат того чи іншого великого європейського гравця, щоб забезпечити собі конкурентні переваги в боротьбі з іншими гетьманами і отаманами.
У цьому зв’язку події останнього місяця і останніх тижнів здаються досить логічними і послідовними, якщо розглядати їх саме в рамках «тривладдя». І вибори у Верховну Раду, і «коаліціада», і створення уряду сьогодні вписуються саме в цю систему «єдності і боротьби» українських політичних протилежностей.
Отже, сьогодні можна констатувати кілька моментів.
По-перше, тактичний союз Арсенія Яценюка та Ігоря Коломойського. Їх об’єднує позиція по Сходу України і спільне бажання послабити позиції президента. Неозброєним оком помітна консолідована позиція людей Яценюка і людей Коломойського в Раді. Також практично одна і та ж риторика у людей Коломойського і людей Яценюка щодо «старих еліт» – колишніх представників Партії регіонів. Непримиренність – ось загальний стиль людей Яценюка і людей Коломойського. Деякі комбати у Верховній Раді перебувають, що називається, в подвійному підпорядкуванні і плавно переміщаються між двома групами впливу – за принципом фольклорного «покірного теляти». Скріплюють союз прем’єра і олігарха кілька спільних проектів – наприклад, будівництво стіни на кордоні Росії та України (ідея – Коломойського, втілення – Яценюка). Але це єдність думок і позицій викликано всього лише тактичними міркуваннями і не варто вважати, що Яценюк знаходиться в обоймі Коломойського. Яценюк має підтримку США, куди – на жаль! – Коломойському поки шлях все ще закритий.
По-друге, створення нового Кабінету Міністрів можна вважати тактичною перемогою президента – після парламентських виборів і внутрішніх пертурбацій в коаліції. Президенту спочатку не вдалося домогтися формування уряду на чолі з Володимиром Гройсманом і не вдалося наполягти на позбавленні міністерських повноважень міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Йому не вдалося завершити підпорядкування Міністерства внутрішніх справ де-факто собі і постановки батальйонів на баланс Міністерства оборони. Все це можна віднести до ланцюга провалів президента і його команди. До кінця листопада здавалося, що Яценюк і Коломойський переграли президента. Але той раптом несподівано кинув кілька козирів, які побити було неможливо.
Перший козир – призначення в уряд іноземців. Цими призначеннями Порошенко забрав у прем’єра серйозний шматок повноважень – та ще й тих, які традиційно «годували» будь-якого прем’єр-міністра – будь то Азаров, Яценюк, Іванов, Петров чи Сидоров. Тепер оточення Яценюка може забути про тіньові потоках від мінфіну і мінохоронздоров’я, а також про тендерні процедури, які перебувають під контролем мінекономіки. За великим рахунком, ці міністерства будуть перебувати лише в номінальному підпорядкуванні прем’єра. Плюс додайте факт призначення на посаду першого віце-прем’єра Геннадія Зубка, який (якщо не перекинеться в інший табір, як це з ним бувало не раз) стане «очима, вухами і правицею» президента в уряді, а заодно буде замикати на собі найбільш важливі спрямування.
Другий момент: президент продемонстрував, що він в плані проведення реформ і контактів з Міжнародним валютним фондом може обійтися без посередників в особі прем’єр-міністра. Навіщо звертатися до прем’єра, якщо можна працювати безпосередньо – через Яресько, Абромавічус або Квіташвілі?
Третій момент: можливе призначення на пост заступника міністра внутрішніх справ грузинки Екі Згуладзе призведе до серйозного ослаблення Арсена Авакова і його групи. Арсен Борисович і далі залишатиметься міністром – але вже без можливості активно впливати на ситуацію в міністерстві. З-під нього пішла частина команди – пішли в парламент. Згуладзе – дівчина з характером, і цей характер неодноразово демонструвала. Спілкування з нею залишає яскраве враження: сплав розуму, сили і рішучості. Таким чином, не києм, то палицею Міністерство внутрішніх справ може позбутися тотального контролю з боку Авакова.
Четвертий момент: створення Міністерства інформаційної політики на чолі з вірним президенту Юрієм Стецем призведе до вироблення загальної концепції та створення передумов до вирівнювання інформаційного поля – з одночасним створенням інструментів, що роблять неможливим використання підконтрольних Коломойському ЗМІ з метою боротьби проти президента. Плюс до всього, саме підконтрольні Коломойському ЗМІ та окремі «військові експерти» стали останнім часом мало не головними продуцентами фейків і недостовірною, тенденційної інформації. Але принцип «чим більше нахабною є брехня, тим легше в неї повірити» працював – і приносив іміджеві (і не тільки) дивіденди. Зараз же Порошенко зможе впливати на тенденції в інформаційній сфері, іноді згладжуючи кути і зменшуючи швидкість Информпоток (особливо під час переговорних процесів і процесів нормалізації конфліктних ситуацій).
Ви помітили один істотний момент? Російські ЗМІ (а я переглянув всі підсумкові програми провідних телеканалів) практично не приділили час для критики призначень в український Кабмін. Самі шалені українофоби говорили про що завгодно – про ситуацію в Донецьку, про виставку плакатів, про ярмарок в миколаївській гімназії – але не про призначеннях іноземців в український уряд. Це свідчить про одне: у Росії теж вважають подібне призначення фактором зниження впливу «яструбів» в українській політиці. Росія втомилася від війни на сході не менше, аніж Україна, і (як свідчать уривчасті дані про зустріч Путіна з Олландом) готові шукати шляхи перемир’я – хоча б тимчасового. Як би це не виглядало дивно – посилення Порошенко шляхом запрошення в уряд «варягів» може сприяти мирному процесу, бо автоматично знижує ставки прихильників «партії війни».
Проте перемога Порошенко – ситуативна. І події у Вінниці тільки підтверджують це. «Яструби» не змирилися з поразкою і будуть всіляко грати проти президента. Зовні це виглядатиме як ескалація народного гніву, невдоволення політикою глави держави, його кадровими призначеннями. Реально ж ми переживаємо чергові прояви «тріумвірат», яке буде лихоманити суспільство ще досить довго.
Джерело: Сoruption.net
