Пересічним українцям певно давно вже набридли любуватися з голубих екранів телевізорів на величезні маєтки з казковими хоромами в Конча-Заспі чи деінде під Києвом, скажімо, у якомусь заповіднику столичних можновладців з Уряду, олігархів з Верховної Ради. А нещодавно, якщо вірити телепрограмі «Гроші», до них приєднався «остання надія українського націоналізму» Олег Тягнибок.
Але, як виявляється, такі палаци «ростуть» не тільки довкола Києва. Бо якщо пильно придивитися, то їх можна побачити як довкола Донецька чи Луганська, так і довкола Івано-Франківська чи Львова, але таких, які Ви зустрінете на Закарпатті довкола Ужгорода чи Мукачева, Ви навряд чи ще десь знайдете. І, мабуть, я сьогодні нарешті починаю розуміти своїх товаришів по ВНЗ, які так щиро і завзято мріяли потрапити на роботу за розподілом саме у цю область. Бо, як вони колись мені розповідали, там навіть у найбіднішому селі, коли люди йдуть до церкви у неділю, то намагаються так пожертвувати кошти, аби всі інші бачили скільки ти даєш, а відповідно наскільки багатий. Отож, якщо сусід у церкві пожертвував 20 доларів, то інший уже ніяк не дасть менше. Навпаки намагатиметься дати більше. Навіть якщо дома у холодильнику повісилася миша, а діти ходять голі… Так само, якщо сусід збудував одноповерховий будинок з однією баштою, то інший сусід уже собі будує собі два поверхи і дві башти. А якщо у Вас цинкова, латунна чи з нержавійки брама або дах, то будьте певні, що за деякий час у сусіда вони будуть вкриті сусальним золотом. Такі вже вони – закарпатські олігархи і прості заробітчани…
Одне таке казкове село у виданні «Нове Закарпаття» описала і сфотографувала журналіст Марія Кушнір. Ось що вона пише: «Навряд чи в цій області віднайдеться ще одне таке село, в якому на одному квадратному метрі площі нараховувалося б стільки багатих (та що там багатих… багатющих!) людей. Тут чули про нього і великі, і малі, а не писали та не фотографували хіба що ліниві. Жартують, що сюди скоро проведуть спеціальний туристичний маршрут, і, не виключено, що ця місцина та її жителі конкуруватимуть із головними туристичними родзинками Закарпаття. І не дивно, адже мова про Нижню Апшу.
Тут живуть закарпатські мільйонери. Щодо конкуренції у питанні туризму, то цілком можливо, що окремі із місцевих будинків зможуть позмагатися за кількістю кімнат та колон із Ужгородським чи Мукачівським замком; статуї та фонтани у приватних дворах з легкістю переплюнуть своїх «братів» із обласного центру; а щодо якості доріг, то про них навіть згадувати не буду… Скажу тільки, що колись місцеві жителі «скинулися» та й залили бетоном кілометри сільських вулиць. І якщо центральна дорога, яка є відрізком траси Мукачево-Рогатин, знаходиться у такому ж жалюгідному стані, як і решта закарпатського асфальту, то коли звернути вправо чи вліво та заїхати трохи «глибше» у селище, потрапляєш у зовсім інший світ, у якому вже не боїшся за власне здоров’я та технічний стан автомобіля, а просто насолоджуєшся поїздкою (ну чи прогулянкою) по рівнесенькій, сухій та чистій поверхні. Головне, слідкувати за дорогою та постаратися не звернути шию, поки розглядаєш прилеглі будинки та намагаєшся хоча б приблизно прикинути кількість кімнат в одному із них. Подейкують, що в Апші є будинки із понад сорока кімнатами (страшно подумати, які рахунки за газ приходитимуть їх власникам після нещодавньої газифікації села…).
Як би там не було, а у місцевих жителів можна повчитися. Як мінімум, заробляти гроші у таких кількостях та утримувати рідне село в такому стані. І що б там не казали про надмірність чи несмак у питаннях архітектури, однак дивлячись на подібні благополучні, заможні та затишні села, починаєш вірити, що у цій країні ще не все втрачено. А наші люди зможуть добре почуватися навіть у найскладніших ситуаціях. Такі вже вони, закарпатці».
За матеріалами «Нове Закарпаття»
підготував Тарас Боднар
