Київська вулиця Єрмака тепер названа іменем українця-шістдесятника, який виборював незалежність та виступав проти радянської влади й комуністів.
Вулиця Єрмака з’явилась на карті столиці у 1977 році. Розташована вона в Оболонському районі, пролягає від нинішнього проспекту Степана Бандери до кінця забудови. Фактично це — промислова зона Почайна.
Довжина шляху — 850 метрів. Рух по проїжджій частині — двосторонній. Поблизу розташована станція метро Почайна, а також залізничні платформи «Почайна» та «Куренівка», цю назву станція отримала того ж дня, що й вулиця Михайла Гориня. Доти вона мала назву «Зеніт».
На сесії Київради 18 січня 2024 року, внаслідок політики дерусифікації, вулицю підкорювача Сибіру Єрмака Тимофійовича, а не як багато подумали – керівника ОП, перейменували на честь українського дисидента-шістдесятника Михайла Гориня.
Символічно, що позбулись в топонімі імені московитського розбійника-рекетира, який допомагав збирати московському князю майбутнє царство і імперію, тому натомість, замість розбійника-кацапа, дали нове — людини, яка все життя поклала на те, щоб Україна вийшла з цієї імперії, а відтак і сама імперія почала розвалюватись.
Михайло Миколайович Горинь походить з відомої української родини з Галичини. Він народився у 1930 році у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області.
Дід Михайла був першим головою Кнісельської сільської Ради в роки Західно-Української Народної Республіки.
У довідці УІНП про батька Михайла Гориня пишуть:
«Керував сільською „Просвітою“ та районною нелегальною організацією ОУН, за що тричі був репресований. Коли Михайлові було 14 років, його родину радянська влада намагалась депортувати до того самого Сибіру, який підкорював для царя Єрмак. Але українцям вдалось втекти та осісти у Ходорові.
Там хлопець став робітником на заводі та закінчив школу. Згодом він вже навчався на відділенні логіки й філософії Львівського державного університету. Михайло Горинь зблизився з провідною молоддю у виші, яка поширювала ідеї та листівки УПА, відмовився вступати в комсомол — за це його виключили на п’ятому курсі…”
Але згодом, коли змінилось керівництво університету, юнак поновив навчання і став дипломованим психологом.
Історики зазначають, що після візиту до Львова у 1962-му Івана Світличного, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча Михайло Горинь налагодив тісні контакти з шістдесятниками. Він розповсюджував політичну літературу, яка видавалася за кордоном, та самвидав. У ті часи КГБ почало демонстративне стеження за львівською інтелігенцією.
За звинуваченнями в антирадянській пропаганді Михайла Гориня засудили у 1966 році на шість років. На лаві підсудних опинився і його брат Богдан, Михайло Осадчий та Мирослава Зваричевська.
Шість років мордовських таборів — таким був вирок радянського «найгуманнішого у світі» суду.
Про те й у таборах він знайшов однодумців. За рік його влада запроторила у володимирський централ — тюрму для особливо небезпечних злочинців.
Так складалось у долі Михайла Гориня, що його потяг до волі й звільнення України із срср, відстоювання прав людини приводило до тих, хто з ним сповідував спільні цінності. Тож у в’язниці він познайомився з Левком Лук’яненком, Зиновієм Красівським та видатними діячами ОУН-УПА.
Тимчасом Іван Гель поширив самвидавом працю Михайла Гориня «Листи з-за ґрат».
Коли Михайло Миколайович відбував останній рік в ув’язненні, 16 червня 1971 року в нього на руках помер після третього інфаркту Михайло Сорока.
На волі дисиденту довелось пробути лише 10 років. Він вступив до Української Гельсінської Спілки. Допомагав політв’язням. Не мав права працювати за фахом, то ж перебивався заробітками у котельні, на заводі.
У серпні 1978 році, разом із В’ячеславом Чорноволом, Горинь відновив часопис «Український вісник».
«Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді фактично, він був в організації від самого початку», — пояснив значення часопису згодом Василь Овсієнко.
Згодом за сфабрикованими документами Михайла Гориня знов притягли до суду. Його судили попри серцевий напад, адже чоловік на знак протесту оголосив голодування і це далося взнаки.
Влада оголосила його «небезпечним рецидивістом» і Михайло Миколайович потрапив у табір в Кучино з цілим «букетом» хвороб. Зрештою, 2 липня 1987 року українця помилували, а в 1990-му — реабілітували.
Він став одним із засновників Українського народного руху.
«Імперський режим протягом століть вбивав клин між окремими регіонами, нацьковуючи схід на захід. І сьогодні ми повинні виконувати три великі завдання: домогтися консолідації нації, розвалити імперію і побудувати Українську державу», — проголосив Михайло Горинь у 1990 році під час виступу на з’їзді Народного Руху.
Він переконував США, що незалежна Україна не несе ніякої загрози.
Саме Горинь став ініціатором ідеї живого ланцюга єдності від Львова до Києва.
Згодом колишній дисидент був обраний народним депутатом України першого скликання.
Горинь був переконаний, що центр української діаспори має бути в Україні.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року. Похований на «Полі почесних поховань» Личаківського цвинтаря у Львові.
За словами його брата Богдана, останніми словами борця були: «Не віддайте їм Україну!»
