Нестор Махно, чи не найлегендарніший українець, принаймні, у новітній історії. Легенди про Махна — різні: гарні і не дуже, достовірні чи суціль вигадані. Однією з таких романтичних, але сумнівних із точки зору історичної правди, є легенда про «махновську» тачанку.
Кулеметна тачанка стала символом громадянської війни в Росії й Україні 1918-1921 рр. Радянська пропаганда називала її «будьонівською». Оспівувала її у книгах, фільмах, картинах. Помпезні пам’ятники їй стоять у Ростові-на-Дону та під українською Каховкою. Однак, за 70 років комуністам так і не вдалося витравити ні з писаної історії, ні з народної пам’яті «махновську» тачанку.
Від єгиптян до генерала Шкуро
Невже потрібна якась особлива кмітливість, щоб спробувати поєднати кулемет (найударнішу зброю тих часів) із мобільним транспортним засобом? Задовго до Махна кулемети ставили на панцерники, танки і бронепотяги. Та лише такий простий, доступний і порівняно швидкий транспорт як тачанка, тобто, легкий візок на ресорах, міг бути застосований справді масово. Що, власне, й сталося. Кулеметні тачанки були у «білих», «червоних», махновців, петлюрівців і поляків. З’ясувати, хто її вигадав — справа безнадійна та безглузда. До речі, у біографії відомого білого генерала-кавалериста Шкуро зафіксовано такий факт: кулемет на тачанку він ставив ще 1916 року на фронті Першої світової.
Лаври винаходу кулеметної тачанки справедливіше віддати навіть не Шкуро, а стародавнім єгиптянам.
Кулеметів у них, правда, ще не було, тому до колісниць прив’язували коси і садовили на них лучників. Але ж ідея та сама: зброя на колесах. Тож історію тачанок як засобу війни слід починати з найдавніших цивілізацій, а закінчувати 1957 роком, коли в збройних силах СРСР остаточно відмовилися від кавалерії.
Махно і справді був видатним полководцем. Це беззастережно визнають усі вітчизняні історики. І визнавали навіть тоді, коли Махно офіційно числився «бандитом». Лев Спектор, полковник КДБ, молодим чекістом працював у редакції махновської газети (тобто, шпигував). У 1960-х рр. він видав книжку «В лігві Махна». Що він там понаписував про «бандитизм» і «звірства» махновців — зрозуміло, але навіть чекіст писав, що Нестор Іванович — неперевершений майстер партизанської війни.
Чому Будьонний робив це гірше
Тачанка стала «махновською». Чому? Махно не вигадував тачанку з кулеметом, він зробив набагато важливіше: довів практику її бойового застосування до вершини досконалості. Але чому всі інші робили це гірше за нього? Відповідь найпростіше проілюструвати прикладом бойового застосування танків. Танки вигадали англійці й уперше вивели їх на поле бою 1916-го. До початку Другої світової війни вони були на озброєнні будь-якої армії. Однак лише в Німеччині та СРСР із танків зуміли створити окремий вид збройних сил, який міг самостійно вирішувати стратегічні завдання війни. Армії Франції, Англії, Італії, Японії та США використовували танки лише як засіб підтримки піхоти на полі бою. А вермахт і «Червона армія» формували окремі танкові групи. Саме різницею в застосуванні танків значною мірою пояснюється блискавичний розгром Франції у травні 1940 року, хоча у французів танків було більше, ніж у Гітлера. А символом Другої світової став радянський, а не американський танк.
Із тачанками було, по суті, так само. Були вони в усіх, однак тільки Махно концентрував їх у окремий підрозділ — кулеметний полк. Історики називають різну кількість кулеметних тачанок у війську Махна — до тисячі і навіть більше. Уявляєте, яка це сила — одночасний вогонь зі стількох кулеметів? Така злива куль могла вирішити долю будь-якого бою.
У мемуарах Семена Будьонного, там де він пише про тачанки, жодного слова немає про їхню концентрацію в окремий підрозділ. Лише те, що «в полку їх було до 20 штук. Тобто — по одній в кожному взводі». «Розпорошував» свої тачанки Семен Михайлович, як французи танки 1940-го. Тому і не має історичного права називати кулеметну тачанку своїм іменем.
Тачанка
Основою конструкції тачанки була рама з дерев’яних брусків, скріплених металевими кутами та накладками за допомогою болтів та гайок (рис.2). Попереду було сидіння для їздового (кучера) з підставкою для ніг. Сидіння обгороджувалось металевим прутом та обладнувалось гаками, на які їздовий міг повісити віжки, звільнивши руки. Від шматків грязі, що летять з під копит коней, їздового захищала нахилена під кутом стінка. Позаду сидіння для їздового були обладнанні підлога для ніг пасажирів та сидіння для них. Заднє сидіння було розраховане для розміщення двох пасажирів та невеликого вантажу. Осі були сталевими, кованими; колеса дерев’яними, з сталевими шинами та мідними або латунними втулками в ступицях. Колеса кріпились на осі масивними чавунними гайками, що дозволяло швидко їх знімати та встановлювати. Колеса були закриті крилами, які захищали пасажирів від бруду, що вилітав з під коліс під час швидкого руху. Осі кріпились до напівелиптичних кованих сталевих ресор із загартованої сталі. Один кінець ресори був прикріплений за допомогою шарнірного з’єднання до ресори кузова коляски, інший – до поперечної напівелептичної ресори. Така підвіска забезпечувала плавність ходу та можливість достатньо ефективної стрільби з кулемета навіть під час руху. Передня вісь була поворотною, з’єднувалась з кузовом за допомогою шворня. Поворот здійснювався кіньми, зусилля яких передавались через дишло.
Як бойовий засіб на тачанку встановлювався станковий кулемет. Екіпаж тачанки складався з трьох осіб – їздового, кулеметника та другого номера обслуги.
Розрахункова маса бойового навантаження тачанки становила:
3 бійці – 240 кг;
кулемет “Максим” на станку Соколова – 66 кг;
патронні коробки 5×10 кг – 50 кг;
особиста зброя та особисті речі розрахунку – 20-30 кг;
фураж для коней на 2 доби – 32 кг;
їжа для бійців на дві доби – 18 кг.
Усього – близько 430 кг.
Вага якісно виготовленої двокінної ресорної коляски становила від 500 до 650 кг. З бойовим навантаженням це – близько тонни. За таких умов двом коням підтримувати високу швидкість руху протягом тривалого часу було неможливо. Динамічні властивості двокінної упряжки не задовольняли і вимоги щодо рухливості й всюдихідності під час бою. Тому в кулеметні тачанки разом з двома корінними кіньми впрягали ще двох пристяжних. Їздовий керував кіньми голосом та за допомогою віжок та батога. Він мав утримувати у руках чотири пари віжок. Керування четвіркою коней, особливо під час швидкого пересування в бою, вимагало від їздового високої майстерності й доброго знання коней.
Елітний екіпаж
Навіть у сучасній армії далеко не кожному бійцеві відділення доручать найпростіший ручний кулемет. Кулеметник має бути і хоробрішим, і надійнішим, і грамотнішим за інших бійцем. Тим більше це правило дійсне, коли йдеться про важкий кулемет. Кулеметник — це завжди елітний солдат. А вимоги до кулеметника на тачанці — ще вищі, адже стріляти доводилося на ходу.
Лише на одну тачанку потрібні мінімум троє: кулеметник, «другий номер» (який, зрозуміло, не може бути суттєво гірше підготовленим солдатом) і візник, котрий надійно вправляється з трійкою-четвіркою коней. Причому, таких людей треба мати зі запасом, аби швидко відновлювати неминучі на війні втрати. Отже, на полк із 300 тачанок — приблизно тисяча елітних солдатів.
І це — ще не все. Щоб ефективно застосовувати в бою масований вогонь кількасот кулеметів, потрібен не один десяток грамотних молодших і середніх командирів. А чи легко несподівано для ворога виставити в одну лінію сотню кулеметів на тачанках? А дві сотні? Скільки потрібно командирського вміння, злагоджених дій багатьох сотень людей, аби виконувати такі маневри?
При цьому всі маневри тачанок безпосередньо перед боєм і під час бою обов’язково проводяться тільки на граничній швидкості, бо кулеметна тачанка, крім очевидних плюсів, мала і очевидний мінус — вразливість: одна сліпа куля в коня — і кулемет більше не стріляє.
Добровольці проти мобілізованих
Для того, щоб кулеметна тачанка стала самостійним родом військ, потрібна чимала кількість кваліфікованих військових. Основу армії Махна складали вчорашні унтери та прапорщики царської армії, та й значна частина рядових теж пройшла війну 1914-1917 рр. Однак переваги перед «білими» чи «червоними» Махно не мав і не міг мати. Бо і за «червоних», і за «білих» воювали ще й тисячі кадрових офіцерів царської армії, котрих не було у Махна. Різниця була лише в моральному дусі солдатів.
І «червона» армія, й армія «біла» формувалися по мобілізації, а армія Махна — тільки добровольцями. Армію Денікіна часто називають добровольчою, але добровольчими у ній були окремі, так звані офіцерські (в яких офіцери воювали рядовими) полки, однак основна маса військ складалася з мобілізованих. Були і в «червоних» винятки — латиські стрільці, курсанти, інтернаціоналісти.
Маючи армію з мобілізованих, ні «білі», ні «червоні» не могли формувати з них такі елітні підрозділи, як кулеметний полк. Надто ризиковано. Сформувати кулеметний полк, щоб він завтра розбігся або почав воювати за ворогів? Адже історія громадянської війни аж кишить прикладами масового дезертирства та переходу на інший бік. Від «червоних» до махновців переходили тисячі бійців. Були випадки, коли цілі полки, бригади і навіть дивізії без бою здавалися махновцям. А от жодного факту переходу махновців до «білих» чи «червоних» не зафіксовано. Такого й бути не могло в армії, яка складалася лише з добровольців.
Як зламали хребет Врангелю
Ось приклад, коли махновські тачанки виявилися стратегічним військовим фактором. 30 вересня 1920-го Махно та «червоні» уклали угоду про спільні військові дії проти Врангеля. Махно виділив зі своєї армії для дій проти білих групу військ під командуванням свого найближчого соратника — Семена Каретника. До групи входили кавалерія та піхота (близько 2 тис. бійців) і понад 200 кулеметних тачанок.
У ніч на 8 листопада махновці першими форсували Сиваш. За ними — дві стрілецькі дивізії червоної армії. Плацдарм «червоних» і махновців загрожував ударом із тилу по Перекопу — основі оборони «білих». На той час на Перекопі «білі» за кілька днів легко відбили 22 атаки «червоних». 9 листопада Врангель кинув проти плацдарму корпус генерала Барбовича. «Білі» були впевнені в успіху, адже надійної оборони у «червоних» бути не могло — бракувало артилерії (як її переправити через Сиваш?) і, головне, часу для облаштування позицій. 15-а дивізія латиських стрільців не витримала удару кавалерійської бригади кубанських козаків і побігла. Назустріч кубанцям кинулася махновська кавалерія, за мить до зіткнення вона раптом розсипалася у боки, і кубанці опинилися перед розгорнутою лавою 200 кулеметних тачанок. Що сталося далі — неважко уявити. «Біла» кіннота була буквально зметена вогнем за лічені секунди! Плацдарм вистояв, а отже доля Врангеля в Криму, як доля всієї громадянської війни в Росії була вирішена.
Більшовики щедро «віддячили» союзникам за порятунок своєї влади: 25 листопада Семена Каретника і його штаб Фрунзе викликав «на нараду», дорогою всі махновські командири були заарештовані та розстріляні.
