Нещодавно в ряді пострадянських республік цензура заборонила до показу естонську художню стрічку «1944», в якій розповідається про трагічні долі вояка з 20-ї естонської гренадерської дивізії СС, його сестри та ще одного естонського бійця, але цього разу червоноармійця-сексота. У фільмі не диференціюється хто є добрим, а хто злим – тут усі є жертвами війни і свого часу. Проте не побачать цього фільму на широких екранах і в Україні. Винятком залишається тільки перегляд в інтернеті.
Говорячи за фільм про естонську дивізію, що воювала в роки ІІ Світової на боці Німеччини, як не згадати український документально-публіцистичну стрічку «У рамках долі» (художньої наразі не зняли), де йдеться про 14 гренадерську дивізію Ваффен СС «Галичина», 72 роки з моменту формування якої виповнюється саме наприкінці квітня 2015 року.
Ось, що про українських дивізійників у своїй статті «Дивізія «Галичина»: трагедія одного Хрестового походу» пише Ігор Загребельний:
Українці, котрі воювали в одностроях Ваффен СС (зброї СС до котрої зачисляли усіх «не арійців» з різних країн Європи та навіть Азії), – що може бути кращим для московської пропаганди? Черговий «нацистський злочинець», родом, одначе, не з «прогресивної» нині Німеччини, а з якоїсь «варварської» України, де мери міст навіть на гей-паради не ходять – чи не чудовий привід для ще більшого утвердження демонократії на Заході?
Але за що насправді воювали хлопці у німецьких одностроях із левами на шевронах? За що вони проливали свою і чужу кров під Бродами, у Словаччині, Словенії та Австрії? Ким були вояки Дивізії «Галичина»? Чим бойовий шлях цього військового формування був у історії нашого народу й усієї Європи?
Насамперед важливо з’ясувати, яке відношення Дивізія «Галичина» мала до українського націоналізму. Як відомо, провід націоналістичного підпілля негативно поставився до формування Дивізії. Тут він, з одного боку, дотримувався традиційної націоналістичної засади орієнтуватися на власні сили і не співпрацювати з одними окупантами заради боротьби з іншими. З другого боку, провідники підпілля плекали дещо наївну надію на те, що український визвольний рух матиме підтримку з боку західних учасників антигітлерівської коаліції. Щоправда, посилену агітацію проти ідеї створення української дивізії націоналісти вели лиш на початковому етапі її формування. Коли ж її створення стало невідворотним, ОУНівці вирішили, що набагато краще не витрачати даремно сил, а спрямувати їх на підготовку до зміни одного окупанта на іншого – набагато страшнішого (до того ж, Дивізією можна було скористатись для вишколу власного членства). Отож, Дивізію «Галичина» з українського боку формували аж ніяк не націоналісти, що були виховані на донцовському волюнтаризмі й загартовані у підпільницькій боротьбі проти Польщі.
Значною мірою до формування Дивізії спричинилася Церква, духовенство якої характеризувалось виразно державницькою, проте аж ніяк не революційною позицією. Та найперша «заслуга» у створенні Дивізії належала тим, кого націоналісти називали «реальними політиками». Типологічно схожими на них є сучасні так звані націонал-демократи, лиш варто визнати, що тодішні «реальні політики» були значно благороднішими і мудрішими за нинішніх (в усякому разі ветерани УСС та УГА Дмитро Паліїв та Володимир Кубійович, ветерани Армії УНР Аверкій Гончаренко та Павло Шандрук виглядають привабливішими за бухгалтерів a la Ющенко чи ін.).
Що ж стосується пересічних солдатів та офіцерів Дивізії, то її склад був неоднорідним. До Дивізії з метою отримання вишколу і зброї влилося певне число бандерівці. До неї вступило чимало тих, хто симпатизував УПА, проте не наважувався піти у підпілля. Нарешті, до «Галичини» пішли й ті, хто в засаді досить скептично ставились до Революційної ОУН. Одначе, незважаючи на усі ці відмінності, існувало те, що об’єднувало дивізійників: намір здобути Українську Державу, прагнення захистити рідну землю та усю Європу від більшовицької орди, віра в Бога.
Коли в середині липня 1944 року розпочалася Битва під Бродами, між собою зіткнулися не дві імперські потуги, а сили традиційної Європи і сили московського Антихриста. Нацистська Німеччина була мало схожою на бастіон традиціоналізму. Розпочата нею війна не підпадала під категорію справедливої. Її загарбницьку політику важко назвати Хрестовим походом. Але дивізійники, що одягли німецькі однострої, і справді йшли в бій, виступаючи на боці Господа, а не Його ворога.
Надзвичайно промовистими є слова, з якими звертався до вояків Дивізії о. Василь Лаба: «Ви, дорогі брати-вояки, старшини, підстаршини та новобранці, простились зі своїми матерями та дружинами, тими українськими спартанками, котрі стискають біль у грудях, відправляючи Вас на тяжку криваву дорогу. «Ідіть, – казали вони Вам, – туди, куди кличе вас народний обов’язок». А тепер пришли за другим материнським благословенням – благословенням рідної Церкви, адже йдете в похід не тільки за Вітчизну, але й за віру Христову, за Христову моральність, за свободу совісти, за культуру людства. Йдіть боротися проти орди, що надвигається дорогами татарви на наші землі… Вашим обов’язком є високо підняти ім’я українського воїна. Залишайтесь під покровом Всевишнього та Пречистої Матері… завойовуйте славу для себе, для родини і для нашої Вітчизни».
«Молодий та ідейний український доброволець, – згадував капелан Дивізії о. Ісидор Нагаєвський, – одягав військову уніформу не лише для оборони Божих прав України, але також для оборони загальнолюдської, християнської ідеї перед наступом московського безбожництва». Дивізійники, продовжував капелан, «були свідомі, що своєю боротьбою дають великий і світлий вклад українського народу в загальну оборону християнських народів перед наступом московського безбожного большевизму, що несе їм неминучу загладу та руїну християнської культури».
Так, вояки Дивізії «Галичина» справді робили свій вклад у оборону християнської Європи. Та чи існувала та Європа? Чи не була вона фікцією? Бойовий шлях Дивізії проходив по дійсно християнських, «відсталих» теренах Європи. Дивізійники спричинилися до боротьби з комуністичними бандами у Словаччині та Словенії, воювали на теренах Австрії. Усюди бачили прихильність населення, що розуміло національну і християнську місію вояків. «Наші дивізійники були гордістю і славою України на чужині. – Зазначав о. Ісидор. – Пригадую на Словаччині й Австрії, коли якась частина зупинилася довше в одній місцевості, і як несподівано прийшов наказ вирушати в похід, то за українськими дивізійниками тягнулися довгі ряди цивільного населення, яке із сльозами в очах їх прощало, наче своїх рідних. Я був і завжди буду гордий, що мав таких славних парафіян». Проте простір від Адріатики до Карпат – це далеко не вся Європа…
У Берліні продовжував перебувати у власних хворобливих мареннях Адольф Гітлер. У Франції намагалися творити свій «резистанс» виродки на кшталт Сартра та Камю. У Лондоні, Вашингтоні та Нью-Йорку вже лічили прибутки, котрі можна буде отримувати по закінченню війни… Біснуватість з одного боку, лівацька дегенеративність з другого, прислужництво Мамоні з третього, і все це під керівництвом одного диригента… Християнська Європа, християнський Захід були схожими на тіло, половину якого з’їла гангрена. Проте дивізійники не думали про ту гангрену – води думали, як захистити власний народ та Європу від чуми, що рухалася на них зі Сходу.
Ті вояки, які, незважаючи на панікерство німецьких відділів, стояли до останнього під Бродами, не були якимись «надлюдьми». Не всі з них були націоналістами у строгому значенні цього слова. Однак це були люди, виховані на християнських чеснотах і в любові до власної Вітчизни. І саме це їх кликало до війська, саме це давало силу чинити героїчний опір червоним безбожникам. Вони знали, що зі Сходу рухається орда, котра йде на Захід, щоб убивати і ґвалтувати, щоб руйнувати церкви, щоб виховувати покоління рабів, відірваних від Бога і від власного коріння. І цю орду потрібно було зупиняти…
Хлопці, котрі зголосилися до Дивізії, не читали Ґенона або Еволу. Напевно, навіть Шпенглера читали лише одиниці. Вони не роздумували про Калі-югу та консервативну революцію. Вони просто були християнами, українцями, європейцями, чоловіками і робили те, що мали робити. Робили у простоті серця, у вірі і любові. Вони боролися за вільну Вітчизну та християнську Європу.
Чи мали рацію лідери підпілля, котрі засуджували створення Дивізії? Спірне питання. Чи вдалося дивізійникам здобути державність? Не вдалося. Чи дала їхня збройна боротьба якийсь «практичний» результат? Безперечно, адже та ж сама Битва під Бродами значною мірою затримала більшовиків, а це дало змогу багатьом цивільним українцям евакуюватися і таким чином врятувати себе від орди. Та найперша заслуга дивізійників – це те, що вони просто вірили і боролись, адже, як слушно зауважував о. Нагаєвський, «Жертву полеглого вояка класифікує ідея, за яку він віддав своє життя, а не виграна війна. Воєнне щастя змінливе, і той, хто програв учора, може виграти завтра».
Вояки, що загинули, зупиняючи московські танки під Бродами чи очищуючи Словенію від тітовських банд, не просто загинули – вони згоріли так, як згорає у земній атмосфері метеорит. Занадто чужою була для них «атмосфера» війни, що тривала між чужими імперськими центрами, між трьома базовими ідеологіями Модерну. У цьому полягає трагедія Дивізії «Галичина», у цьому полягає її перемога.
P.S. На Нюрнберзькому процесі вини дивізії не знайшли…
