З дозволу Михайла Черемкіна, автора цих одночасно красивих і страшних фотографій один з блогерів соцмережі Фейсбук написав пост про одні з найбільшихііі маловідомих таборів смерті системи ГУЛАГ.
В кінці 30-х – початку 40-х років за розпорядженням керівництва НКВС Союзу РСР у верхів’ях річок Моми і Колими був створений Індигірский виховно-трудовий табір (Інлаг), в якому так звані «вороги народу» добували невідому руду. Можливо уранову, хоча не виключається, що добували золото і вольфрам.
«Ще в дитинстві», – згадує Михайло Черемкін, – «я багато разів чув розмови дорослих про те, що на території нашого району були розташовані табори смерті. І коли з’явилася можливість, мені вдалося організувати фотоекспедіцію в ці красиві за природою, але страшні, за своїм змістом, місця».
Експедиція відбувалася на найнадійніших позашляховиках в Якутії – якутських кониках.
В дорозі Михайло Черемкін з товаришами наштовхнувся на уламки американського бомбардувальника А-20, який зазнав аварії в 1943 році під час перегону Аляска – Сибір. Минуло 70 років, а зірку американську видно чітко.
У лісі на підході до ГУЛАГу члени експедиції натрапили на цікаву рейку з прізвищем Сталіна на ній та датою: 1950 р..
В Боруллуолахскому таборі будівель, крім КПП та огорожі, майже не збереглося, бо ще в радянський час оленярі розтягнули все на багаття.
Зіпсувалася погода і Михайло з товаришами попросилися сховатися до місцевих оленярам.
Варто зазначити, що протяжність гірської системи тут сягає більше 1500 км., а найвища її точка – це гора Перемога (3003 метра).
В цій долині знаходиться ще один табір – Сугун, але там уже все було зроблено з каменю – гаражі, майстерні, карцер… а приміщення охоронців-конвоїрів побудовано з дерева. Тут збереглося навіть ліжко одного з них.
У карцері підлоги та перекриття бетоновані, а стіни з каменів. У карцері 5 камер, в яких не було передбачено опалення навіть взимку. Уявіть взимку при –50 за Цельсієм … голодні, хворі люди вмирали як мухи. Піч стояла в коридорі де знаходилися охоронці.
«Моторошне місце… ми прийшли вночі, було… здавалося, я чув стогони і крики ув’язнених», – пише пан Михайло у своїх подорожніх нотатках.
«Навіть не віриться, що в такому місці, режим творив такі жахи», – зазначає Михайло.
Попереду був ще один табір, в якому містилися жінки.
Історія сьогодні замовчує чому ці табори закрили. Можливо тому, що недостатньо будівельників вижили?
«Усі шахти підірвані зсередини», – каже Михайло.
Але, як видно, карцер в жіночому таборі теж не опалювався. Загалом в бараках жили по 16 чоловік. Хоча, жінки – це все-таки… гігієна насамперед.
Якутію колись називали «в’язницею без грат», засилаючи сюди революціонерів. Пізніше, за часів Сталіна, решітки все-таки з’явилися.
Загалом, хочеться сказати «Спасибі» Михайлу Черемкіну за приголомшливі фотографії і коротку розповідь про ті місця, де полягло й чимало наших земляків, українців!
