Враховуючи множинні спроби Росії спровокувати на Закарпатті сепаратистські настрої, мотивуючи їх тим, буцімто закарпатські «русини» – це аж ніяк не українці, Редакція «ЗЛ» з допомогою найгрізнішої зброї у світі – гумору, та завдяки веселому оповіданню, викладеному на сайті INGA DEIAK: ПРО, спробує вщент розбити такі закиди з боку нашого північного ворога:
Наш під’їзд – родом з совєтів, помножених на різнобарвну закарпатську історію. Він щільно набитий націями, мов бочка – герінґами. В десяти квартирах живуть угорці, українці, румуни, кілька різномастих росіян. А також ми з Ігорем Павловичем: корінний до сьомого коліна закарпатець та я – результат схрещення всіляких окупантів. Ще одна квартира здається в найм і час від часу в ній живуть то кавказці, то роми.
– Люда! – горлає з двору у квартиру до дружини сусід Льоха. – Люда!!! Отопри мне дверь или кинь отвертку!!!
Друга ночі. На вхідних дверях під’їзду – кодовий замок. Льоха – класичний екземпляр, вирваний з мультфільму про руських богатирів, тому шарпає двері обома руками, намагаючись висмикнути їх із петель. Шарпає і горлає. Він нічого не робить тихо, такий темперамент. Харківський. Тим часом Люда спить, як некрасовська жінка зупиняє коней – могутньо. А всі сусіди на п’ять поверхів угору лежать по ліжках і гадають, хто ж перший не витримає і піде в піжамі відчиняти кляті двері зсередини.
Льоха – іграшковий контрабандист. Він возить з Угорщини на маленькому автомобільчику «Ока» усілякі дурнички: по два-три пральні порошки, кружок сиру, кілограм мандаринів, блок туалетного паперу. Словом, коли на що є акція в «Теско», те і возить. І продає сусідам. Для нарощування бізнесу йому не вистачає краплі закарпатської практичності.
Щойно Льоха повернувся з поїздки, а кодовий замок у черговий раз заїло.
– Люда!!! – горлає він. – Люда!!!
Першим не витримує його друг з давніх радянських часів – Роман Михайлович. Вони з Льохою – друзі вже бозна скільки років, отримали квартири від заводу майже в один день.
– Льохо! – гукає Роман Михайлович з вікна третього поверху. – Якої хулєри ти там робиш? Всіх побудив, курва в дупу! Чекай, зараз сі спущу!
Роман Михайлович – галичанин. Невеличкий, вусатий і запеклий. Його тут всі поважають, бо він – голова. Коли треба захищати інтереси під’їзду перед жрером, Роман Михайлович ніколи не чекає, що це зроблять інші. Він просто йде і свариться. З сусідами він теж іноді свариться. Бо Роман Михайлович не тільки голова, а ще й неабиякий галицький характер.
У нього є дружина Татьяна, росіянка з Мурманська – габаритна монументальна красуня з прекрасними зауральськими вилицями. Якби деякі всесвітньо відомі топ-моделі побачили Татьянині вилиці, то сіли б і заплакали. Татьяна – весела й говірка, й так само, як Льоха, обожнює розмовляти з сусідами через три балкони і два городи – так, аби чула вся околиця. Коли Льоха і Татьяна балакають у під’їзді, гавкають усі наші собаки, їх на десять квартир є чотири.
– Таню! – гукає в такі моменти Роман Михайлович. – Ти там прилипла, чи яка хулєра?
– Та йой! Вже біжу! – одразу ж переходить на добру українську Татьяна. З Романом Михайловичем всі говорять доброю українською, бо інакше в нього скаче тиск на сто вісімдесят і він починає викопувати з прибудинкової клумби кулемет.
Всі, крім Льохи. Льоха не здатний вивчити жодного іноземного слова. Не тому, що він росіянин, а тому що він – Льоха. Льоха і Татьяна – обоє росіяни, чимось поміж собою дуже схожі, але в цілому відрізняються як небо і земля.
– Ти москалю! – каже Льосі Роман Михайлович. – В тебе в голові темно, як у мурина в сраці! Лиш від горілки й просвітлюється. Заходь на кєлішок файної горілки.
– Я не москаль, а русский закарпатец! – ображається Льоха. Але так, не всерйоз. І через хвилину гупає друга у невеличкі плечі своїм, схожим на кувалду, кулаком: – Идём, бандеровец, выпьем водки! Твоей горилкой только цветы поливать!
– Путін – козел? – перепитує, мов пароль, Роман Михайлович. Так ніби від учора Льоха міг передумати.
– Х… ло Путин, а не козел! Козлы – животные благородные, – відповідає Льоха.
Якщо Роман Михайлович у нас голова, то румун Йоцу з четвертого поверху – руки. Він – електрик високого класу. Коли взимку у сусідньому під’їзді всякі маргінальні персони починають грітися електрокамінами та електроплитками, в цілому будинку раптом вимикається світло. Цінність Йоцу в такі моменти злітає до небес. Приходу месії так не чекають вірники, як ми приходу Йоцу з роботи.
– Та ви мєня задалбалі! – каже Йоцу на мішаній українсько-російсько-закарпатській говірці. – Только прішол с работи і опять на работу! – і навіть не перевдягаючись, лізе у трансформатор.
Йоцу має дрібного песика, якого звати Лоціко (як сусіда Ласло Адальбертовича). Лоціко, коли йде вранці гуляти, прогавкує кожну сходинку вниз, ніби грає у класики. «Гав-гав-гав-гав-гав-гав-гав-гав», – каже Лоціко 72 рази, і коли добігає до виходу, увесь під’їзд уже прокинувся. План забудови нашого будинку колись переплутали з планом забудови оперного театру, тому акустика дуже добра.
– Йоцу! Роби щось із своїм собакою! – свариться на нього Галя, котра живе поверхом нижче. – У нас мала дитина.
Галя – справжня совєтська женщіна руки в боки і пофіг, де в чоловіка тюбетейка. Достеменно невідомо звідки вона родом. Ніхто й не питає, бо всі бояться. Вона живе разом з донькою, зятем та маленьким онуком Жорою у двокімнатній квартирі. Зять має справжнє закарпатське нутро, – невойовниче й толерантне – і органічно не переносить сварки. Тому п’є, як чіп.
– Боже мій! – кажу я. – Як же ж він п’є!
– Та якби мені така теща, я би ся повісив на луґоші, – каже сердито Ігор Павлович. – Вона ж не дає йому кроку ступити!
– Та якби мені така теща, – втручається Роман Михайлович. – Я б повісив її на гілляці.
– А я бы сначала тоже выпил, да… – задумливо додає Льоха. – Но зато потом взял бы топор…
Інтелігентний до кісток Ласло Адальбертович – сусід поверхом вище – не коментує. Галя не вписується в його світ, тому він її ігнорує. «Нема ніякої Галі», – думає майже як Вачовські Ласло Адальбертович. Він – у нас фізик.
Галя – женщіна-трактор. Вона перекопала всі доступні шматки землі у ближній околиці і насадила картоплі та цибулі. Галя скучає за своєю хатою і городом. Я теж скучаю за її городом, особливо коли вона вперто вмовляє мене посадити помідори замість моїх троянд і гортензій.
Ласло Адальбертович – поміркований угорець словацького походження, мешкає разом з дружиною Марією Павлівною безпосередньо над нами. Дуже інтелігентна тиха пара. Їх майже не чутно і не видно, окрім тих моментів, коли Марія Павлівна товче для Ласла Адальбертовича традиційні угорські недільні рантотгуші. Марія Павлівна – тихий ангел. Поки всі сваряться, вона бере на себе найбільш неприємні речі – наприклад, миє спільний коридор, і всім стає раптом дуже совісно і незручно. Ми всі її дуже любимо, 24 години на добу. Крім тієї єдиної години в неділю вранці, коли вона гупає молотком по шматках свинячої вирізки.
Ігор Павлович то й цілком нічого не має ні проти Марії Павлівни, ні проти ранішнього відбивання м’яса. Він сам – дуже рання пташка і любить о 8-й грати на бас-гітарі. Всі сусіди обожнюють бас-гітару, у неділю вранці вона добре доповнює звук відбивних.
Навпроти Марії Павлівни живуть ще дві угорки – старенька, схожа на тонку кульбабку, бабуся Ержі нийні (Єлизавета Степанівна), і її молодша донька Юціка – теж чистокровна угорка, але раптом радикальна українська націоналістка.
На усілякі сусідські зборища з приводу того чи іншого свята ходить увесь наш під’їзд, крім мене і Ласла Адальбертовича. Ми обоє завжди щиро зайняті під час подібних заходів.
– Бо тоті мадяри! – каже завжди Юціка після двох півдец. – Нáвелико їм дуже з нами українцями випити! – це вона про нас з Ласлом Адальбертовичем. Всі регочуть і нам при нагоді переказують.
– Юці! Та ти теж мадярка! – нагадують їй.
– Нно! Я українська мадярка! – сердиться Юціка. – Не плутайте!
– Пак, Юці! – каже їй Марія Павлівна. – Яка ти, до фраса, українська, кідь ти чиста мадярка, і за мамков і за опуйом!
– Моріко, но! Кідь я живу в Україні, та я ко? Українка! Не сердіт ня, бо буду ся з вами вадити!
Ержі нийні трохи глуха, до того ж практично не розуміє української, тому щораз на цих сусідських збіговиськах дістає Юціку до печінок:
– Нем иртем, Моріко! Як кажете? Юці, міт мондотт? Мондьод мар модьорул! О фене едье мег! (Не розумію! Юці, що вона казала? Кажи мені по-угорськи! Чорт забирай!)
– Оню! – кричить їй на вухо Юціка. – Озт монта, годь модьор водьок! (Мамо, казала, що я угорка!)
– Те? Гат персе годь модьор водь! – каже здивовано Ержі нийні. – Кі маш легетс? Муско? – і хитає головою (Ти? Та звісно, що ти угорка! Ким ти ще можеш бути, москалькою?)
– Оню!!! Мі мар гус ийве Українабон локунк! Укран водьок мінт мінденкі (Мамо! Ми вже двадцять років живемо в Україні! Я українка, як і всі)
– Міт? – перепитує Ержі нийні. – Нем голлом! (Що? Не чую!)
Ержі нийні – найстаріша у всій околиці – крихка, мов ваза епохи Мін. Інші її ровесниці вже давно повмирали. Вона – живе нагадування того факту, що всі навколо однаково смертні – і мадяри, і руські, і українці, і румуни. Також Ержі нийні – живий свідок того, що держави, як і люди, – не вічні. Повз її життя промайнули і чехи, і мадяри, і Карпатська Україна, і совєти.
– Аня! – каже на покрученій російській Юціка до ще однієї нашої сусідки. – Забєрі уже із-под нашіх окон свою старую «Волгу”!
– Да!!! – одноголосно підтримують усі болючу тему.
Аніна «Волга» – ще одна улюблена тема сусідських зборищ. Вона вже сто років не на ходу, і займає у дворі дорогоцінне місце, але Аня ніяк не може з нею розлучитися – це її єдина пам’ять про величне совєтське минуле. Нині Аня – прив’яла пані під п’ятдесят, родом із совка. Вона, як багато інших загублених людей, живе у зворотній бік – минулим заміщає майбутнє. Чоловік її кинув, син оженився. Самотня, як палець, Аня час від часу запрошує в гості якихось випадкових друзів на 50 грам. Друзі кидають з вікон бички у Галину картоплю і оббльовують при нагоді троянди, що оплітають мій балкон. Якби Аня могла, то тримала б свою «Волгу» коло серця. Але вона не може, а всі інші – не бажають. Їм величне совєтське минуле вже давно замінилося на менш величне теперішнє, бо життя неминуче йде далі. Аню це дуже печалить.
– Я верну ее к жизни! – каже Аня і сама у це вірить. Вона би й совєти вернула, якби могла. Але слава богу є речі, які від неї не залежать.
Ідеалізація колишнього радянського минулого – ще одна слизька тема, яка в іншому середовищі точно призвела би до сварок. Ковбасу по 29 копійок, згущене молоко ящиками та світле майбутнє важко побороти цивільними методами. Та тут всі – закарпатці. Навіть ті, що раніше ними не були. Закарпатець сотого левелу – той, що вміє співіснувати з іншими, незважаючи ні на які катаклізми. Толерантність – наш дар і наша кара. Вона дозволяє розуміти всіх. Навіть тих, кого давно вже час припинити розуміти.
– Венграм и румынам в Советском Союзе было лучше, чем при украинцах, – каже Аня.
– Чєм іменно? – виринає з летаргії Йоцу. Поза трансформаторними будками він переважно дрімає. Електрики чимось схожі на саперів – активно присутні тільки в моменти небезпеки.
– Ну вам же не навязывали силой государственный язык, как сейчас навязывают?
– Ти ідіотка, Аня? – щиро дивується Йоцу. – В нашем румынском сєлє не было ні одной румынской школы. Советский Союз делал вид, что в Закарпатье румын вообще не существует.
Аня на ідіотку ображається. Тим часом на Аню за її совкові мізки не ображається ніхто. Закарпатці сотого левелу розуміють таке явище, як загублені орієнтири. На щастя, Роман Михайлович цю дискусію не чує, бо саме вийшов на кухню. Його дружина Татьяна – хоч і з Мурманська, але теж закарпатка сотого левелу, тримає його там трохи довше, ніж треба. Тема мови – тиск сто вісімдесят і кулемет. Романові Михайловичу ще трохи бракує до сотого левелу. Він може й послати.
– Юці! Ти ходила в мадярскую школу? – питає Йоцу
– Шо? – перепитує Юціка. – Здурівись, Йоцу? Кіби я не вивчила руську мову, та не годна би була ні пуйти поступати в університет, ні получити нормальну роботу. Бізуно ош дала ня онюя в руську школу. Товди пак як було – вадь учиш мову, вадь дома крумплі коплеш.
Копання крумплів – тема екзистенційна. І, як показує практика, терапевтична. Всі в мить забувають про мови, Радянський Союз і совок.
– Про що ви говорили? – повертається до товариства Роман Михайлович.
– Про крумплі! – чесно відповідають йому.
– „Крумлі копати!» – каже Ігор Павлович – давній народний закарпатський спосіб лікування людей, що втратили совість і бісяться з жиру.
– Файно! – погоджується Роман Михайлович. – Я би відправив копати крумплі усю нашу Верховну Раду років на 15.
– За се мусимо випити! – каже Марія Павлівна і всі пожвавлюються.
– Я вас всех люблю! – каже раптом Льоха. – Вы это знаете?
– Лёхе больше не наливать! – просить Таню Льохова дружина Люда.
– Нет правда! Всех вас, закарпатцев, люблю!
– За што? – питає Юціка і всі регочуть. – Пак ми вічно всім очі колеме! Но нє, Роман Михайлович? Не сякі, не такі, не мош на нас ся сперти, ні на што сьме не валовшні. Ни люди, а якесь, перебачте, гуно.
– Я таке ніколи не казав, Юці! – борониться Роман Михайлович. – Я сам закарпатець уже 35 років.
– АЛЁ!!! – гаркає Льоха. Він вже міцно на своїй хвилі і збити його з курсу практично неможливо. – АЛЁ!!! Я не договорил!
Всі замовкають і повертаються до Льохи. Він хвилину думає і зрештою видає:
– Я всех вас, закарпатцев, люблю за то, что всё у вас происходит по-людски!
Всі регочуть. Потім замовкають. По-людськи – поняття складне. Якщо Льоху потягло у філософію, таки час іти спати.
На ці оптимістичній ноті Татьяна розливає останню, капуркову, децу.
Закарпатці сотого левелу потроху починають розходитися по домам… Завтра – новий день і новий левел…
Чи подолаємо?
За матеріалами ingadejak.org.ua
