Історія пам’ятає, як лідери держав першими на конях чи пішки йшли у лавах свої вояків на полі бою. Також вона знає багато прикладів, коли капрали і єфрейтори ставали генералами, головнокомандувачами. Ці люди підкоряли цілі континенти. Але які б вони не були ерудовані, в першу чергу вони були військовими, а не, скажімо, гендлярами. Навіть художник на ім’я Адольф, пройшовши добровольцем у званні єфрейтора Першу Світову в районі найжорстокіших боїв на р. Сомі, уже ставши канцлером та виводячи свій фатерлянд з поствоєнної кризи на рівень наймогутніших держав світу, за спогадами очевидців щоночі студіював найновішу військову літературу, після чого він не соромлячись легко і на рівних міг говорити зі своїми маршалами та генералами – про військові операції, а з інженерами – про нові моделі літаків, танків чи кораблів…
А «Маленький» капрал (168, 5 см) Наполеон Бонапарт, який, не будучи французом, став найбільшим патріотом Франції за всю її історію, не тільки їв з одного казанка зі своїми солдатами, але й усіх з них, кого хоча б раз у житті бачив, пам’ятав по імені, знав, звідки родом солдат, як звати його дружину і скільки у нього дітей. Тому його вояки так віддано за нього помирали…
Син єврейського трактирщика з Ельзасу Мішель (Хайм) Ней, теж зробивши кар’єру з рядового до маршала, став одним з найхоробріших полководців світу і сам командував власним… розстрілом.
Але історія, не зважаючи на її дівочу пам’ять, таки не пам’ятає, щоб головнокомандувачами ставали проповідники, гендлярі чи їхні діти лихварі.
Тому воно сьогодні й не дивно, що в багатьох державах війни з полів битв перекочували у мармурові оздоблені золотом кабінети, де вони переважно і ведуться під сукном стола, що і притаманно для більшості гендлярів. Сьогоднішні командувачі звикли передову бачити очима своїх піар-менеджерів, постановників трюків і режисерів рекламних роликів, звикли керувати бутафорними кабінетними генералами і такими ж бутафорними вояками з почесної варти.
Як нещодавно написав у своєму Фейсбуку один військовий і водночас блогер: «Українська народна прикмета: як тільки ми починаємо перемагати, Порошенко тут же заключає перемир’я. Воно й зрозуміло. «Президент миру» він тільки на фоні війни. А якщо війна закінчиться і, не дай Бог, перемогою української зброї – то треба буде бути уже «президентом розвитку країни», а цього він зроду не умів».
Після таких вояцьких слів воно й не дивно, що, коли таких головнокомандувачів деколи їхні піар-технологи таки відправляють на фронт, але не далі його третьої лінії, то все частіше справжні вояки відмовляються вітатися з ними. Принаймні їм у відповідь руки не подають.
Зрозуміло, що це свідчить про неповагу до такого головнокомандувача, секретаря чи кабінетного генерала. Неповагу не тільки за непрофесіоналізм, а за те, що бійці почувають себе забутими і кинутими на призволяще. А це і є найбільшою помилкою усіх програних війн чи навіть переможних, як у Пірра. Кожен індивідуальний вояк повинен відчувати, що про нього пам’ятають не тільки близькі й волонтери, але й командування. Тоді залишиться сподіватися виключно на солдатський патріотизм, але за таких умов у декого він може обмежитися, як і розміри батьківщини колом власної домівки і сім’ї, а це означатиме поразку у війні.
Один з добровольців з Калущини, на Прикарпатті, який нещодавно повернувся з передової і після полону у відпустку, розповів про дрова, які місцева влада виділила для його рідних як допомогу: «Ті дрова – звичайний піар. Той же Порошенко тільки зустрів нас з полону на камеру, поручкався. І то я йому руки не давав… І все – ніякої допомоги. З полону, до речі, звільнили 146 людей, з нашого батальйону там ще залишилося 25 людей в Донецьку і ще 14 – в іншому місці».
Сумно. Але українці ж мабуть добре пам’ятають і уже навіть на цьому переконалися, з чого не буває кулі, як і з кого не буває головнокомандуючих…
Тарас Боднар