Приєднуйся до нас

Що шукати?

За ЛаштункамиЗа Лаштунками

Невідома Історія

Через тяжіння Івана Сірка до Московії кацапи привласнили собі його пам’ять і правицю

Відома кожному українцю легенда про правицю Івана Сірка, яку знаменитий кошовий отаман і характерник заповів після своєї смерті відрубати і носити у битвах перед військом для перемоги над ворогом, вражала уяву багатьох поколінь. Чимало дослідників шукали коріння цієї легенди, але чомусь вперто ігнорували при цьому слов’янську традицію, намагаючись надати їй тюрського, кавказького, іранського чи іншого чужинського походження. Однак витоки цієї легенди слід шукати не в чужих краях, а в прадавніх віруваннях слов’янських народів.

 У своїй книзі «Козаки. Слов’яни проти орди» на основі неспростовних фактів я довів, що легенда про відрубану руку Сірка несе в собі відголосок саме слов’янських дохристиянських уявлень, пов’язаних із богом грози і грому Перуном. Слов’яни Балкан ще до Першої світової війни зберегли традицію вивішувати на дах будинку відрубану руку покійного сільського градобранітєля (аналог українських градових) для захисту осель від бурі і граду [4 ,173-174].

Звісно, що і апологети «русского міра», діючи згідно з відомою московською приказкою: «Грєх воровать, да нєльзя міновать», спробували вкрасти і видозмінити цю вражаючу легенду про руку Сірка, надавши їй виразно антизахідного, антиєвропейського звучання.

 У вигаданому ними варіанті йшлося про те, що нібито саме за допомогою відрубаної руки Івана Сірка в 1812 р. було врятовано Москву і здобуто перемогу над Наполеоном Бонапартом. Такий видозмінений варіант цієї легенди був широко розтиражований ще в кінці ХІХ століття. Оскільки українськими дослідниками козацтва ця сфальсифікована версія ніколи не піддавалася критичному аналізу і, відповідно, не спростовувалася, то й нині вона продовжує активно поширюватись у засобах масової інформації, постійно доповнюючись новими неймовірними подробицями і деталями.

Ось, наприклад, у такому фантастичному варіанті, який більше нагадує розповідь очевидця і безпосереднього учасника подій, її подають у наш час на деяких українських сайтах.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

«Кажуть, що в останні роки життя Іван Сірко звертався до козацької старшини, віщуючи дивні речі. Зокрема кошовий отаман Війська Запорозького Низового передбачив для Росії “напад більш небезпечного ворога, який через сто с гаком років дійде аж до Москви”. І неодмінно характерник додавав:

– Отоді, браття, дістанете мою правицю, тричі обнесете її навколо Москви – і побачите, як побіжить супостат.

За примхою історії, віщування Івана Сірка про долю Білокам’яної довелося виконувати онуку джури славетного отамана, українцю Михайлові Неліпі (ймовірно, все-таки Некліпи, тобто Незворушного). Свого часу той бувалий козак ходив на Січі в очільниках пластунів (розвідників). І 24 липня 1776 р. під час бою із турецьким десантом на кримському гірському перевалі під селом Шуми (нині – с.Кутузівка, північніше Алушти), – від неминучого полону він врятував пораненого в голову молодого… полковника Михайла Кутузова (1745-1815).

Так російський князь та український козак Михайло Неліпа стали бойовими побратимами. Під час однієї із задушевних розмов українець переказав товаришу пророцтво Івана Сірка. Того разу командир батальйону лише посміявся…

Служба – річ непередбачувана, розвела побратимів.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Та після Бородінської битви вони зустрілися знову, і вже далеко не молодий Михайло Неліпа служив у полку чорноморських козаків. Отже, побачилися побратими, зраділи, і Михайло Іларіонович запросив українця до свого намету. Головнокомандувач розкрив плани: для збереження військ він вирішив залишити Москву, а пізніше – 15 жовтня (одразу після Покрови) – дати Наполеону генеральний бій. А ще російський генерал-фельдмаршал надумав влаштувати хресний хід довкола Білокам’яної. Ось українець візьми та й нагадай світлому князеві про… Сірка.

– Я теж про нього згадував! – зізнався головнокомандувач. – Значить, так: нам треба Іванову правицю – вези мерщій!

Не лише про ритуал бойової магії зі звитяжною рукою отамана Сірка пригадав досвідчений пластун Михайло Неліпа. Як бувалий у бувальцях січовик, він разом з іншими козаками-побратимами підпалили мости в Москві, посиливши диверсійними операціями містичну шкоду.

Але дід Неліпи, його джура та вірний старий хранитель останків запорозького отамана, ні за що не погоджувався віддати руку! Довго його просили посланці і, нарешті, вмовили – тільки під особисті гарантії генерал-фельдмаршала Кутузова.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Коли реліквія з’явилася у військах, у духовній процесії місце її визнали одразу за… Святою Богородицею. Уночі на конях козаки з дорогоцінним футляром тричі об’їхали довкола Першопрестольної.

Бойова магія спрацювала і цього разу – Пуруша (Душа) прокинувся, і підняв потужну правицю. Через день різко змінилася погода! Дмухнули північні вітри, повалив лапатий сніг із дощем, а потім вдарили морози, закрутилася віхола. Дороги позаносило, засипало і французів. Не витримав Наполеон, і 7 (19) жовтня 1812 р. 110-тисячне військо через Калузьку заставу почало рачкувати!

Доля Вітчизняної війни 1812-го року мовчки вирішилася, і французи гайнули з російської столиці. Кутузову залишалося не випускати їх зі старої, розграбованої ними ж, Смоленської дороги.

Так Іван Сірко переміг і «корсиканського диявола». Не вірите?

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Уся історія здається вам неймовірною? Але тоді з якого лиха одразу після виграної війни, зокрема 1813 р. генерал-фельдмаршал Кутузов, такий собі самодостатній «переможець переможців», так опікувався перепохованням останків кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка?

Нащо йому було турбуватися про давно померлого січовика?» [5]

Звичайно, що граматичні й орфографічні помилки відразу видають автоматичний гуглпереклад із російського першоджерела. Не треба далеко шукати, аби переконатись, що ця «история как рука Сєрка Маскву спасла» вже роками гуляє російськими «общєказачьїмі» сайтами. Але ми спробуємо розібратись глибше, як же взагалі з’явилась на світ ця байка?

По-перше, слід зауважити, що в 1813 році фельдмаршал Кутузов аж ніяк не міг займатись перепохованням Сірка, оскільки в той час перебував у поході за кордоном, де й помер 28 квітня 1813 року після довгої хвороби. По-друге, незважаючи на інтенсивні пошуки, ані в щоденниках очевидців, ані у документах тієї епохи немає жодної згадки про відрубану правицю Сірка, яка нібито допомогла перемогти Наполеона. З документів відомо лише, що фельдмаршал Кутузов перед Бородіно провів хресний хід, під час якого перед військами пронесли ікону Смоленської Божої Матері, але це аж ніяк не врятувало його від розгрому під Бородіно і ганебної здачі Москви. Знову- таки, з документів Наполеона, мемуарів учасників походу відомо, що погода почала псуватися вже тоді, коли французька армія перейшла Німан і негода переслідувала французів на всьому шляху до Москви. І після повернення з Москви Наполеон Бонапарт (не переможений, до речі, в жодній битві) ще два роки активно протистояв об’єднаній коаліції Великобританії, Росії, Прусії, Австрії, Іспанії і Швеції і навіть успішно розгромив московсько-пруські війська в битвах під Баутценом і Лютценом, австро-російські під Дрезденом і т. ін. Невже ж чорноморці, які брали участь в європейському поході забули взяти туди руку Івана Сірка?

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Також жодними історичними документами не підтверджено існування у фельдмаршала Кутузова чи то адютанта, чи то пак бойового побратима (командира пластунів) Михайла Неліпи (з чарівним вмінням моментально телепортуватись за кілька тисяч кілометрів зпід Москви на Запоріжжя і назад).

Але найголовніше – абсолютно нічого не знала про чудесне спасіння Москви своїм родичем Михайлом Неліпою восьмидесятилітня Зиновія Іванівна Неліпа, в садку якої була могила Сірка. Коли до неї в 1887 році завітав Дмитро Яворницький, Неліпа розповіла йому лише про те, що в цій могилі закопаний не сам Сірко, а лише його рука:  «…ви думаєте, що в цій могилі лежить Сірко? Ні, тут його одна тілько рука, а він сам ходе десь по світу і воює з ворогами… Як став, бачте, Сірко із Січі сходити, то й каже запорожцям: «Хто тілько оцю мою праву руку буде носити, то буде він ворогів і день і ніч кришити». От небі б то і вмер він. Запорожці одрізали у нього руку, засушили її, сім год возили з собою на війну. Та все города брали. Оце яка немира, то вони зараз виставлять її вгору та й кричать: «Стойте, молодці, душа і рука Сірка з нами!» Так ті вороги, як зачують Сірка, то так як скажені і порозбігаються… Так отут та сама рука і похована, а сам Сірко і досі гуляє десь по світу: його, чуєте, і земля не бере, бо він такий страшенний вояка, що й земля його не сдерже. Нам він, хай над ним земля пером, щастить; то той, то той прийде – та все до нас… За те я його і в граматку записала, щоб пан-отець поминав у церкві» [10,59-60]. Як бачимо, про славного родича і  чудесний порятунок ним московитів тут не йдеться.

могила Івана Сірка

Не згадували про порятунок Москви Михайлом Неліпою й інші її земляки. Так, коли інший визначний дослідник козаччини Яків Новицький в 1896 році записав від селянина Назара Бутуза спогад про справжнього Михайла Неліпу, який був не командиром пластунів, а простим селянином, і прагнучи отримати силу Сірка, згідно його заповіту, носив землю на могилу славного отамана: «Покійний дід Михайло Нелипа розказував, що, як носив землю проти Великодня, то йому спершу показалось, мов щось гуде; вдруге – зібралось стільки війська Запорозького, що аж земля стогне; втретє – барабани б’ють, з гармат палять, козацькі шапки червоніють, як мак… Він злякався, кинув носить землю і подався в хату» [6,207]. Як бачимо зі спогадів, сам Михайло Неліпа не пам’ятає про те, що він був особистим побратимом Кутузова і врятував від Наполеона Москву. Інший капулівчанин Федот Добрун повідав Дмитру Яворницькому байку про те, як покійний Михайло Неліпа втратив око, яке нібито йому видер чорт, коли той вчасно не повернув позичені в нечистого гроші[6,266]. Але і цей його земляк  нічого не знає про тріумф Неліпи над Наполеоном, ані про його дружбу з фельдмаршалом Кутузовим.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Також зберігся переказ, записаний ще в 1894 році Яковом Новицьким від мешканця Нікополя Дмитра Биковського, в якому йдеться про те, як Сірко нібито переймається долею московського царя, проте і тут немає жодного слова про Михайла Неліпу: «А як буде велика потуга на білого царя, то нехай хоч руку мою одкопають та понесуть вперед війська: неприятель сам себе порубає!

У дванадцятому році (1812) француз завоював Москву. Стільки наше військо не палило з гармат – нічого не помогло. Тоді один чорноморець і каже:

–     Стійте, братця! Не буде діла, поки не достанемо руки Сірка!

Поїхали в Капулівку, одкопали руку і гайда назад. Як оббігли кругом Москви з тією рукою, так французьке військо і сунуло звідти. Тоді французи так скоро тікали, що й черевики погубили…» [6,207].

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Так само в іншій оповідці, яку Д.Яворницький записав у вересні 1896 року від матроса Дмитра Барановського, Іванові Сірку також приписуються подібні слова, а про Михайла Неліпу знову немає жодної згадки: «А як буде велика потуга на Росію, то розкопайте мою могилу, одріжте мою руку, то буде вам защита». Так ото як француз найшов на Москву, то руку Сірка взяли і повезли в Москву, а потім привезли і уп’ять положили на місто» [6,210].

Як бачимо, два останні варіанти легенди (підкориговані імперськими пропагандистами) з’явились на світ більше ніж вісімдесят років після самої війни. Можливо, це було пов’язане з тим, що за цей час вже померла більшість її безпосередніх учасників та очевидців, а сама подія все більше обростала фантастичними міфами. Вже потроху забувалась історія, коли 1812 року, повіривши царській владі, яка обіцяла відродження козацького стану, українці стали масово організовуватись у козацькі полки, коли після війни царат традиційно обдурив українців, перетворивши частину з тих козацьких полків на регулярні, а частину виселивши з України на Кавказ і в Сибір. Трохи пізніше, в 1856 році, французи під проводом Наполеона ІІІ разом з англійцями і турками вщент розгромили московську армію в Кримській війні і змусили Російську імперію до принизливої капітуляції. Вже відгриміла Київська козаччина 1855 року, коли, обдурені черговою обіцянкою московської влади звільнення з панщини і відновлення козацтва, українські селяни масово записувались в ополчення проти французів, але натомість отримали нові визискикривавий терор і висилки в Сибір. Вже були знищені Бузьке, Азовське і Усть-Дунайське козацькі війська. Але поряд із цим в Україні все вище піднімало голову українське національне відродженняяке імперські шовіністи іменували «мазепинством». Вже під тиском потужних селянських виступів в 1861 році влада змушена була піти на скасування кріпацтва. Вже ветеран війни з Наполеоном Іван Котляревський утвердив українську мову своєю безсмертною «Енеїдою». А найголовніше – переслідуваний та катований царатом Тарас Шевченко вже запалив своїм безсмертним словом серця мільйонів українців. Тому імперській владі вкрай необхідно було вигадати історію, яка б знову перетворила непокірних українців на вірних імперії малоросів.

Варто згадати про те, що у 1812 р. московський борзописець Ніколай Греч запустив у маси цікавий імперський міф, який також був пов’язаний із відрубаною рукою. Це був період, коли царат вів люту ідеологічну боротьбу проти Наполеона, коли московські мракобіси називали його антихристом, позначеним числом 666, коли оголосили йому анафему (незважаючи на те, що Бонапарт ніколи не був православним!), приписали йому спалення Москви (яку самі ж і підпалили) та вигадували про нього інші жахалки для свого закріпаченого і затурканого населення. У небилиці, опублікованій Гречем, оповідається про селянина (очевидно, кріпака), який відрубав собі руку, аби лише не служити французькому імператору: «В армії Наполеона (як у нас на кінських заводах) таврують солдатів, котрі волею чи неволею йдуть до нього на службу. Дотримуючись цього звичаю, французи випекли тавро на руці одного селянина, котрий потрапив їм у руки. Останній зі здивуванням запитав: для чого його затавровано? Йому відповіли: це ознака прийому на службу до Наполеона. Селянин вихопив з-за паска сокиру і відтяв собі тавровану руку. Чи варто згадувати, що цей новий Сцевола був росіянином? Одна лиш думка служити знаряддям Наполеона чи належати до когорти злочинних виконавців волі тирана сподвигла його на цей героїчний вчинок»[7,164].

Неозброєним оком видно, що ця московська вигадка є нічим іншим, як неоковирним плагіатом давньоримського переказу про Гая Муція Сцеволу (Scaevola — шульга), який 509 р. до н. е. (час облоги Риму етрусками) прокрався у ворожий табір, аби знищити етруського воєначальника Порсену, але був схоплений. Коли етруски спробували злякати його тортурамиМуцій поклав правицю у вогонь і спокійно тримавдопоки вона не згоріла. Стійкість Сцеволи настільки вразила Порсену і його військощо вони негайно зняли облогу і уклали з римлянами мир.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Водночас московський плагіат про «русскаво Сцеволу» є особливо недолугим ще й тому, що насправді саме московські поміщики таврували своїх селян-кріпаків, трактуючи їх як робочу худобу (добре відомі випадки  обміну поміщиками селян (і навіть цілих сімей) на мисливських собак або породистих коней, катування їх до смерті тощо). Натомість в імперії Наполеона кріпацтво було ліквідоване і селяни були особисто вільними людьми, до того ж завдяки впровадженому Бонапартом Цивільному кодексу мали значні громадянські права.

Однак, незважаючи на жодну логіку, міф про відтяту руку «русскаво Сцеволи» став частиною офіційної історіографії війни 1812 року. На його честь в імперії було випущено чимало різноманітних агітаційних лубків і навіть відлито бронзову постать кріпака з сокирою. Спеціально для виховання нових поколінь 1815 року була випущена розрізна азбука «Подарунок дітям на згадку про події 1812 року», де зображення «русскаво Сцеволи» було підписано: «Як чорному царю на Русі не царювати, так ім’я на руці його мені не носити». Саме один із таких лубків і міг наштовхнути когось з особливо ревних апологетів «русского міра» використати і легенду про відрубану руку Івана Сірка на підтримку «білого царя» в його війні з «царем чорним», до того ж до 1890-их років вже виросло кілька поколінь, вихованих на цій байці. Звичайно, що Сірко – легендарний воїн, гроза бусурман, який серед українського народу мав славу характерника, був чудовою кандидатурою на борця з «бусурманським» Наполеоном. Тим паче, що народна легенда про руку Сірка, яка робила козаків непереможними, вражала уяву набагато сильніше, ніж московський плагіат про Сцеволу. Таким чином, імперські пропагандисти плекали надію втягнути українців в ідеологічну орбіту «русского міра» буквально за руку Сірка.

А ми, перш за все, задамо собі чисто гіпотетичне запитання: чи став би Іван Сірко «з того світу» допомагати московитам? Як свідчать історичні факти, насправді знаменитий кошовий аж ніяк не був великим прихильником московського царства. Наприклад, 1654 р. у Переяславі Сірко принципово не склав присяги московському царю. Так само 1659 р. в Переяславі він, прикинувшись неписьменним, знову не підписався під текстом присяги московському царю, а за нього змушений був поставити підпис Юрій Хмельницький. Більше того, 1668 р. Сірко брав активну участь у повстанні проти московського царя. А через чотири роки, отримавши від московського царя гарантії особистої безпеки, Сірка підступно схопили і заслали у Тобольськ. Випустили його з Сибіру на особисте прохання польського короля Михайла Вишневецького.

Сірко цілить у московського воєводу. Худ. М. Самокиш 1930 р

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

До того ж московські окупанти двічі руйнували могилу Сірка. Перший раз – у 1709 році при віроломному знищенні Січі полковником Яковлєвим з наказу біснуватого Пєтра І, того, що за словами Т.Шевченка, «розпинав нашу Україну». Ось як описував ті московські звірства кошовий отаман Степанченко в листі гетьману Скоропадському: «Вчинилося в нас у Січі те, що по Галагановій і московській присязі товариству нашому голови лупили, шию на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві, за древніх мучителів, не водилося: мертвих з гробів багатьох не лише з товариства, але і ченців викопували, голови їм відсікали, шкіри здирали і вішали» [9,284]. Знаючи про цей факт, московські пропагандисти тоді не наважились запустити у світ байку, як рука Сірка чарівним чином допомогла московитам перемогти Карла ХІІ. Навпаки, осквернення Петром І могили Сірка, який був грозою мусульманського світу, призвело до того, що царя спіткало велике нещастя в Прутському поході, де він і сам ледве не потрапив у полон (був викуплений за коштовності власної дружини) і змушений був відмовитись від претензій на українські землі. До слова, запорожці з рукою Сірка тоді воювали саме на стороні султана. Другий раз –  у 1775 році. Могила Сірка була зруйнована разом із цвинтарем Нової Січі з наказу не менш одіозної Єкатеріни ІІ, котра «доконала вдову-сиротину». Можливо, саме завдяки частим переховуванням тіла Сірка і виникла легенда, що запорожці п’ять років по морю возили тіло отамана в гробі за військом, аби бути непереможними.

То з якого дива Іван Сірко, проти якого московський царат вів війну як при житті, так і після смерті, мав би допомагати своїм ворогам і гнобителям свого народу? Щоб зберегти на Україні московське кріпосне рабство, чи за мракобісся в духовному житті так званого «священного синоду», чи за нищення московитами українського звичаєвого права, мови і культури? Крім того, як свідчать історичні дослідження, саме з перемогою Наполена Україна могла б отримати реальний шанс на визволення з-під панування відсталої кріпосницької Москви, що дало б поштовх до значного цивілізаційного поступу [2,110-111]. Думаю, що Іван Сірко, який найбільше в житті цінував волю, з більшою імовірністю воював би саме за французів Наполеона, які у всій Європі звільняли людей із кріпацтва і давали їм небачені на той час громадянські свободи. Тим більше, як вважають деякі дослідники, при житті Сірко встиг-таки повоювати під французькими штандартами у Тридцятилітній війні.

А щодо Сіркової могили, то 1990 року саме місце поховання кошового-характерника стало тим місцем, де було вбито останній цвях у московське панування над Україною. Під час святкування 500-річчя українського козацтва і вшанування пам’яті легендарного кошового біля могили Сірка відбулося грандіозне всеукраїнське козацьке віче, в якому взяло участь близько півмільйона українців. Саме там була насипана Могила пам’яті і надзвичайно потужно продемонстрована Єдність Нескореного Духу, яка неймовірно перелякала тодішню владу і змусила її прийняти Декларацію про незалежність України.

Зрештою, саме розвал СССР унеможливив подальші спекуляції  пам’яттю славного отамана в імперських цілях. Адже хтозна, коли б Україна і далі перебувала в складі імперії, чи не з’явилася б, наприклад, до 70-річчя перемоги в Другій світовій, чергова кремлівська небилиця про те, як рука Сірка допомогла врятувати Москву від Адольфа Гітлєра?

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

1.     Борщак І. Ідея соборної України в Европі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж: Український друкар, 1923

2.     Борщак І. Наполєон і Україна. — Львів: Бібліотека Діла, 1937

3.     Дюма О. Наполеон. Життєпис. – Київ: Брайт Стар Паблішинг, 2017

4.     Каляндрук Т. Б. Козаки. Слов’яни проти орди. – Львів: Піраміда, 2017

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

5.     Рудяченко О. Іван Сірко. 2. У руках Пуруші // https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2753279-ivan-sirko-2-u-rukah-purusi.html

6.     Січова скарбниця. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Упорядкування В. Чабаненка Запоріжжя: ЗДУ, 1999

7.     Сынъ Отечества, историческій и политическій журналъ. —Санктпетербургъ: 1812

8.     Фредро А. Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху. – Львів: Журнал «Ї» – ТзОВ Ліга-Прес, 2013

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

9.     Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. В трьох томах. — Львів: Світ, 1990 – 1992

10. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. В двох томах. – Дніпропетровськ: АРТ- ПРЕС, 2005

Тарас Каляндрук

доктор філософії, дослідник слов’янської лицарської культури,

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

лауреат державної премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності

Кількість переглядів: 25,154 

Реклама

©2013-2020 "За Лаштунками". Всі права застережено. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання на видання "За Лаштунками" не нижче другого абзацу. Для інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Політика Конфіденційності