Днями у світі відзначили 70 річницю перемоги над нацистською Німеччиною у ІІ Світовій війні. Хтось відзначав це парадом тракторів, хтось спільно з жовто-чорно- шкірими союзниками великої «словянської» держави, хтось тисячами георгіївських лент на озброїних до зубів п’яних пиках «наварасєйських» інтелегентів», а хтось, розповідаючи про покращення, примирення сторін, напередодні Дня перемоги навіть пообіцяв визнати УПА («цинічних бандерівців») стороною воюючою за незалежність України, забувши при цьому ще пообіцяти повернути декому, «цинічно» вкрадене його попередником, звання Героїв України…
Чи не всі з нас з малку начулися про те, що в ті роки у нас вкрали німці та їхні союзники, і нинішня економічна криза, мабуть, є наслідком саме цього. Але чи усі чули про червоних мародерів? Тому ця розповідь присвячується саме їм.
Перемога у Другій світовій чи ВВВ збагатила радянських чиновників і генералів.
Радянська номенклатура почала жити на європейський манер після Перемоги над Німеччиною завдяки німецьким трофеям.
Перемога СРСР над гітлерівцями була потужним поштовхом розквіту корупції у верхніх ешелонах влади і армії.
Рознарядка на трофеї
Багатомільйонна радянська військова міць окупувала половину Європи.
Величезна кількість окупаційних військ зосередилося в самій Німеччині.
І тоді само собою виникло явище, яке прийняло гігантські масштаби. Йому намагалися не давати презирливу назву «мародерство», а іменували більш приємним для звучання словом «трофей».
Кому не зрозуміти масове полювання за трофейними здобутками серед простих радянських солдатів у Німеччині?
І хто це засудить?
Волею війни прості хлопці і мужики зі столиць і глибинок СРСР опинилися в центрі Європи.
Неважко уявити, який шок отримали вихідці з Тули або Караганди, Рязані чи Шимкента, побачивши на власні очі, як жили прості люди в цій «распроклятой» для них і досить заможній Німеччині. Адже радянський побут в 1930-1940-х роках був чи не найбільш дрімучим у світі.
Прості люди звичайні годинник вважали приголомшливою розкішшю. Вже не кажучи про коштовності і всякі дрібниці по господарству на кшталт настільних ламп, ліхтариків, запальничок та іншої домашнього начиння.
Один з провідних британських істориків Макс Гастінгс написав книгу «Армагеддон: битва за Німеччину, 1944-1945 роки».
Він зазначав, що гонитва за трофеями «набула епічний розмах. Цьому сприяв існуючий у Червоній армії порядок, згідно з яким кожен солдат раз на місяць міг відправляти додому посилку з трофеями. В СРСР відправлялося все: їжа, напої, худобу, одяг…».
Інформація про загальне регламентування посилок різна. За деякими даними, військовослужбовцю дозволялося відправити на батьківщину восьмикілограмову посилку.
Ось тут-то і починалася велика радянська справедливість. Вона поширювалася тільки на солдатів.
Офіцери вже мали іншу рознарядку. Їм дозволяли посилати ящики. Причому вага ящика не обмежувався. Командування визначало тільки розміри ящиків.
Що стосується вищого офіцерства та іншого штабного прифронтового чиновництва, то тут питання обмежень практично не стояло.
В результаті на окупованих Радянською армією територіях виникла окрема трофейна економіка.
За кілька місяців радянська державна і військова еліта отримала нечувані багатства, від яких вона не хотіла ніколи відрікатися.
Тяга до красивого життя європейського рівня з тих пір не покидає центральних і місцевих ватажків. Цю тенденцію вони передали у спадок еліті пострадянського простору.
Тисячі вагонів добра
Наприкінці війни були організовані цілі підрозділи держчиновників, які займалися питаннями трофеїв.
СРСР офіційно відмовився від військових репарацій. Сталін вирішив не брати участь в діленні золотого запасу і банківських архівів гітлерівської Німеччини під міжнародним наглядом.
Москва воліла мати вільну руку і стягувала з Німеччини все, що вважала за потрібне.
Російські дослідники Михайло Семиряга і Борис Книшевський наткнулися в 1990-і роки на офіційні дані Головного трофейного управління СРСР.
Одні тільки державні трофї вмістилися в 400 тисяч вагонів. Обмежимося деякими деталями:
«Було перевезено 2885 заводів і 96 електростанцій. Перегнали 1 мільйон 335 тисяч голів худоби. Конфісковано 2,3 мільйона тонн зерна, 1 мільйон тонн картоплі та овочів, по 0,5 мільйона тонн жирів і цукру, 20 мільйонів літрів спирту «.
Окремою графою на користь радянської держави:
«З Німеччини вивезено 60 тисяч роялів, 460 тисяч радіоприймачів, 190 тисяч килимів, 940 тисяч предметів меблів, 265 тисяч настінних і настільних годин».
Ніколи пізніше вони не потрапили у використання держави.
Їх розіпхали за символічними цінами серед радянської номенклатури і старших офіцерських чинів.
Мабуть, до цієї статті розподілу відноситься – 1 мільйон 200 тисяч чоловічих і жіночих пальто, 1 мільйон головних уборів і 186 вагонів вина.
Невідомо, яка частина цього фашистського добра осіла в центрі, а яку розвезли по різних містах: Києву, Алма-Аті та іншим національним столицям.
Сьогоднішня Німеччина стверджує, що як у самій Російській Федерації, так і в країнах СНД нині перебувають майже 200 тисяч вивезених після війни музейних експонатів.
Чи знають пересічні громадяни в Казахстані та й в інших республіках, які шедеври з Німеччини лежать в запасниках їх музеїв? Адже багато чого дотепер треба приховувати, щоб, чого доброго, не стали вимагати повернути німці.
Жарт про Сталіна
Масове стягування німецького добра на радянському державному рівні припинилося лише 1 січня 1954. Репарації були зупинені в основному тільки тому, що в повну силу почала функціонувати Німецька Демократична Республіка, створена під кураторством радянського уряду.
Якщо державні репарації хоча б приблизно представлені в цифрах, то про приватні трофеї можна мати тільки символічне уявлення.
До Дня Перемоги 1945 року в Радянській армії було 11,5 мільйона військовослужбовців. Самі трофеї були узаконені сталінським наказом вже навздогін – 9 червня 1945 року.
Згідно з наказом, солдати отримували право на посилки. У момент демобілізації їм дозволялося вивезти все, що вони змогли б натягнути на себе і взяти з собою в дорогу.
Інша справа йшла у випадку з генералами. Їм безкоштовно дозволявся автомобіль «Мерседес» або «Опель».
Офіцери нижчого рангу задовольнялися мотоциклом або велосипедом. Їм пропонували також за викидними цінами килими, хутра, сервізи, фотоапарати всесвітньо відомої німецької фірми «Цейс».
Полковникам за сміховинними цінами віддавали автомобілі.
Не обходилося без гумористичність історій. Адже волокли додому часто за принципом – в господарстві все знадобиться.
Життя на Батьківщині не було солодким. Прикрашали чим завгодно. Один прихопив мішок німецьких велосипедних дзвінків. Нерідко офіцерські дружини з’являлися в театрах в нічних сорочках з воланами, прийнявши їх за вихідні вечірні сукні.
Один полковник привіз цілу валізу напівчеревичків. Чомусь вони розвалювалися після години ходьби. З’ясувалося, що це було взуття для покійників, що не призначене для ходіння. Урвав задешево в магазині похоронних засобів щось красиве, толком не зрозумівши через незнання німецької, що то є.
Ці милі забави лише зайвий раз показували сумне і убоге життя на Батьківщині, де, навіть маючи гроші, нічого не можна було придбати… Хіба що перепродували трофеї.
У зв’язку з цим побутував гіркий жарт: помилка Сталіна полягає в тому, що він показав Івану Європу, а Європі – Івана.
Діаманти і шпінгалети
Генерали і інше високе начальство СРСР розгулялося в кінці війни і в перші місяці після Перемоги, що називається, «на всю іванівську».
Беспредел дійшов до того, що трофейне майно для цієї категорії радянського суспільства вивозилося вагонами і навіть ешелонами. Попереду всіх трофейних легенд шефствував легендарний маршал Георгій Жуков.
Коли маршал потрапив у немилість до генералісимуса – це трапилося в 1948 році, – слідчі держбезпеки обшукали квартиру та дачу «нещасного». Там було виявлено те, що якось може визначити типові апетити головних радянських тузів:
«Серед іншого конфісковані 194 предмета цінних «нерадянських» меблів, 483 шкурки хутрових звірів, 4000 метрів дорогих тканини, 44 килима і гобелена, 55 музейних картин, 7 ящиків з кришталем і порцеляною і багато іншого».
Ймовірно, були й такі, які переплюнули самого маршала.
До них можна віднести члена Військової ради Групи радянських військ у Німеччині генерал-лейтенанта Костянтина Тєлєгіна. Його засудили на 25 років таборів за відправку на батьківщину в особисте користування цілого ешелону трофеїв.
Начальник держбезпеки в радянській окупаційній зоні, майбутній голова КДБ Іван Сєров облюбував для свого перебування у «фашистському лігві» не менше й не більше, а колишній особняк Геббельса.
І не гикалося й майбутньому голові КДБ СРСР. Зовсім навіть навпаки. Жив лихо, розкошуючи без будь-якого фінансового сорому. Згодом з’ясувалося, що розтратив він 77 мільйонів марок, які за радянським звичаєм (нині він став українським-незалежним, – ред.) провели за статтею витрат на оперативні потреби.
«Залетів» на трофеях і генерал-лейтенант Володимир Крюков зі своєю дружиною, знаменитою співачкою Лідією Руслановою. У них конфіскували два «Мерседеса»
і «Хорьх‑951» (на такому «Хорьху» їздили Герінг і Розенберг).
Список трофеїв, мабуть, різноманітніший, ніж у Жукова:
«132 картини російських художників, раніше викрадені нацистами з радянських музеїв, 107 кілограмів срібних виробів, 35 старовинних килимів, діаманти, гобелени, антикварні сервізи, хутра, мармурові та бронзові скульптури, 312 пар взуття, 87 костюмів, а також… 78 віконних шпінгалетів, 16 дверних замків і 44 велосипедних насоса!»
Втім, на кількох дружбанах Георгія Жукова по окупації розслідування зупинилося.
Десятки тисяч чиновників від армії і держави, їх діти та онуки стали володарями гігантських скарбів, вивезених з Німеччини. Це був практично перший потужний «євроремонт» радянської номенклатури.
За цим образом і подобою стали жити номенклатурники всіх держав пострадянського регіону. Від Москви, Мінська
і Києва до Баку, Астани та Ташкента.
Цікаво та детально ці події описує у своїй книзі «Берлінський кремль» учасник тих подій і радянський перебіжчик Григорій Клімов.
