“Хіросіма” по-радянськи: У 1972 році на Харківщині, справили ядерний вибух. Потай від людей. На живих людях.
Ця історія про те, у що цінувала людське життя радянська влада, і як в густонаселеному районі України, 1972 році, був проведений секретний ядерний вибух.
Ще в шістдесяті роки таке було немислимо – рішення перенести військовий полігон з Капустіна Яру в казахстанський пустельний Байконур було продиктовано міркуваннями безпеки мирного населення – відокремлювані ступені ракет могли падати на густонаселені райони. Країна, нужденна в усьому, від пари кальсонів до шматка мила, пішла на небачені досі витрати заради безпеки мирного населення.
Але радянська влада – це така самозагниваюча і саморуйнуюча форма влади, яка, чим ближче до апогею розкладання, тим була більш розпусною. У 1972 році на Харківщині, в Красноградському районі, справили ядерний вибух. Потай від людей. На живих людях.
Ось як це було і як починалося. Велика частина природного газу України добувалася в Харківській області. В одному Красноградському районі газ качали з майже двадцяти свердловин. Бурили чергову. І ось 17 липня 1971 року відбулася НП – під тиском в 400 атмосфер зі свердловини вирвався газоконденсат. Рознесло бурову – рвонуло на 30 метрів в висоту. Загинули буровики.
У село Першотравневе (Первомайське, по-російськи) – в 400 метрах – послали гінців. Просили вогню не запалювати, не курити, багать не палити, світла не включати – для вибуху досить однієї єдиної іскри. Селяни поставилися з розумінням. А тим часом спішно вирішувалося, як приборкати викид газу. Вже на наступний день було прийнято рішення газовий фонтан підпалити. І вже палає факел заввишки в декілька десятків метрів, висвітлюючи вдень і вночі красноградські села. І так він горів ще довгий рік, як вічний вогонь по убієнним згодом людям.
Закидати свердловину бетоном не вдалося. Тоді варто було б застосовувати давно зарекомендувавший себе метод розкопування свердловини. Але ось тут і починається злочин проти народу: розкопувати довго і нудно, а газ даєш країні зараз. План даєш! До молодшого братова летить з Москви старший брат – московські фахівці. Везуть вони в портфелях план страшного лиходійства проти радянського народу.
Злодійство це вже схвалено Брежнєвим і Косигіним. Вже підготовлені кати з спецпідрозділу Міністерства машинобудування, вже стоять напоготові спецчастини військ МВС і КДБ. Українські газовики та специ про рішення ЦК інформуються, проте взяті підписки про нерозголошення на 15 років. (Ми будемо ваш народ вбивати, а ви – мовчіть про це). Так що ж там старші брати придумали?
А придумали вони зробити підземний ядерний вибух на свердловині. Операція під кодовою назвою «Факел». Керівником даного злочину призначили генерала – великого спеца по підземних ядерних випробуваннях. Для забивання свердловини передбачалося пробурити іншу, похилу. Приблизно на глибину до 2 тисяч метрів. І впровадити в цю свердловину вибуховий ядерний пристрій. У третину хіросимської бомби «Малюк» зарядом в 3,8 кілотонни.
Зону свердловини радіусом в 400 метрів обнесли колючкою, засипали шаром піску в 20 (!) сантиметрів, турботливі. Розставили охорону з військ КДБ і МВС. Виконавцям видали спеціальний протирадіаційний захист. Всі свердловини району заглушили. Знеструмили енергомережі. Убезпечилися самі. А жителі? А жителі і знати нічого не відали, подумаєш – жителі! Жителям Першотравневого наказано було забиратися геть – за кілька кілометрів розбили для них табір.
Гнали селян без пояснення причин. На збори дали кілька днів. А як селянину за кілька днів впоратися? Під “людську худобу” вантажівку і то не дадуть, а під корову, під сіно? Куди поросят, курей? А речі як: і ту ж косу, ті ж вила? І на скільки часу женуть в табір, яку одежинку брати? Таємниця. І потягнулися скорботні вози до табору біженців, попленталася скотина за возами. Молоді йшли, а старі відмовилися покидати рідні хати, по сажі поховайте. Їх всього за годину до вибуху повиловлювали, і в 9 ранку 10 липня 1972 року вивезли в село Хрестище, що в двох (!) кілометрах від епіцентру вибуху і восьми кілометрах від траси Москва-Сімферополь.
Рівно о 10 ранку усім, хто знаходився в 400-метровій зоні була дана команда стати навшпиньки (щоб не поламати хребет від здригання землі) і … земля здригнулася! Від цього здригання людей підкинуло вгору. Все навколо попадало ниць. З кратера в небо криваво піднімався землистого кольору стовп і плив-плив-плив у бік населених пунктів … Тінь зловісної хмари закрила сонце… Настала мертва тиша… Кратер замовк.
Але кратер замовк тільки на коротких 20 секунд. І пролунав новий вибух страшенної сили – запалений газ з глибин кратера вирвався на висоту кілометра, випльовуючи в повітря породу. Запалахкотіло і затріщало все навколо. Білені українські хатинки повалилися, залишаючи безсоромні димоходи печей. Паркани-тини, стодоли, яблуньки, мальви біля порогів хаток – все зметено вибухом.
Руїни, як Мамай пройшов. Вони поїдуть, а Україна ще цілий рік буде розбирати руїни, будувати селянам безкоштовні квартири, щоб народ зміг щасливо повернутися в заражену рідну зону – село Першетравневе. А найстрашніше, що рівно через годину після вибуху, в саме пекло, в самісіньке пекло людей погнали назад у село.
Навіщо труїли землю і повітря радіацією? Закрити свердловину? Але ж не закрили! Кратер продовжував палати. Хмара пішла на Полтавщину, а звідти далі і далі. Вітай-шануй, Вкраїна! Чи не впоралися з газом. Зі стихією. Поїхали. Замість однієї проблеми залишили безліч. І ви вирішуйте там собі.
А місцеві фахівці (з підпискою про нерозголошення того, про що самі не знали) пішли розкопувати свердловину старим дідівським методом: при бурхливому полум’ї, постійно під брандспойтами води, в нестерпній спеці від бурхливого полум’я (а з неба падають брили льоду від утвореного конденсату!) в зоні критичної радіації розкопували кар’єр шириною 400 і глибиною 20 метрів. Спецзахист? Так Господь з вами, хіба можна, щоб народ трудящих здогадався, що вони там натворили. Хай так риють. Авось! І копали вони, ці заручники героїзму і трудової звитяги аж цілий рік – до липня 1973 року. За цей час в трубу під хвіст згоріло більше одного мільярда кубів газу.
Але Бог з ним, з газом! У нас і не те пропадало, і не в таких розмірах. Подивіться на узбіччя доріг, що ведуть в Норильськ, – кладовища техніки. Подивіться на зерно, повалене в кювет – елеватор не прийняв. Подивіться на мертві землі, залишені після цілини. Подивіться на безголові церкви України, Росії, Білорусі. Ось ще річки не встигли назад повернути, але дамбу-то в Пітері вже почали будувати! Бог з ними, з втратами. Мова про людей. Про головну цінність країни, що не виражається ні в грошовому, ні в матеріальному еквіваленті. Про злочинний уряд, який влаштував своєму народу-годувальнику ядерний геноцид.
Якщо про чорнобильських жертв тепер знають усі, і ми про них вічно пам’ятаємо і вічно будемо сумувати, то ось ці сільські першотравневці, хрестищенці, люди, що закривали радіоактивний кратер – про них мало відомо. Як і про сам злочин. Вони не мають чорнобильських пільг, їх дітей не вивозять за кордон на лікування. Про них не бажають говорити. А необхідно, щоб про них знали і пам’ятали. Щоб їх поминали в скорботний день. Світлої пам’яті жертв совєтизму присвячується. Вічна їм пам’ять. Амінь.
Джерело: Сурма