Приєднуйся до нас

Що шукати?

За Лаштунками

Блоги

Ми більше знаємо про справи розвідки, ніж про те, що коїться в пілотних школах, – вчитель

Ми більше знаємо про справи розвідки, ніж про те, що коїться в пілотних школах

Михайло Девдера

Із наближенням часу запровадження НУШ у базовій школі мене все більше тішить мій нинішній статус. Дякувати Богу, я — пенсіонер. Творчий, правда. Який не перестав і ніколи не перестане жити школою. Але вже має можливість обирати місце цього життя — у стінах освітнього закладу чи поза ним. І нинішнє моє «поза ним» мене дуже тішить. Насамперед тому, що я вже не зобов’язаний виконувати безглузді розпорядження…

Коли далекого 1977-го я переступив поріг класу як учитель української мови і літератури, єдиним методичним забезпеченням була програма з української мови (47 сторінок формату А5), шкільні підручники та шкільний же журнал «із друкованою основою». Так тоді це називалося. В теперішніх термінах — це був журнал із готовим вдрукованим календарним планом. І більше нічого. Через кілька років ту основу буде знято, бо стане зрозуміло — вона сковує ініціативу вчителя, не допомагає, а заважає йому в роботі.

Учитель, який переступить поріг 5-го класу 1 вересня 2022-го, внесе з собою далеко більше, ніж я колись: за його спиною височітиме Нова українська школа, щоб стати його діями і життям його вихованців. Він буде орієнтований на «педагогіку партнерства» та компетентнісний підхід. Він матиме академічну свободу аж у таких межах, що «зможе готувати власні авторські навчальні програми, самостійно обирати підручники, методи, стратегії, способи і засоби навчання; активно виражати власну фахову думку. Держава гарантуватиме йому свободу від втручання у професійну діяльність» («Концептуальні засади реформування середньої школи»). Саме завдяки цій академічній свободі (а не рівневі оплати праці та соціальному статусові, які ні на йоту не зміняться) цей учитель буде аж таким успішним, що більшості його вихованців ще в п’ятому класі самим забагнеться стати вчителями в майбутньому. Бо де ж іще стільки «вольної волі»?

Зрозуміло, що і батьки задоволено всміхатимуться, адже тепер академічно вільний учитель запрацює не на виконання програми, а на освітні потреби їхнього дитяти. Тепер він у своїй роботі йтиме від цих потреб до тих результатів, які можливі й необхідні саме цій конкретній дитині (в кожного ж своя траєкторія!), а не якомусь абстрактному загалу. І то дарма, що в переповненому класі таких «потреб» — 25–30 на урок, що вони часто космічно розведені (особливо за наявності інклюзії), що підручники все ще перенасичені не завжди зрозумілими текстами, — то нічого, бо ж у поміч учителеві тепер і Державний професійний, і Державний освітній стандарти, 2–3 модельні програми з предмета, підручники різних авторів на власний (?) вибір, потужні базові ресурси Інтернету.

Правда, щоб забезпечити гармонійне співіснування всього огрому тих складових у межах освітньої долі кожної окремої дитини, вчитель ще мусить сісти й написати навчальну програму. Що це таке, й навіщо воно потрібне, коли ж уже є готові модельні програми, затверджені аж МОНУ, написані підручники під ті програми?

О-о-о, ви просто не в темі… І не в курсі. Тому — просвіщатиму (далі я рясно цитуватиму пояснення, надавані представниками Команди підтримки реформ МОН України на Осінній школі творців сучасних освітніх матеріалів для нової української школи в межах Фінського проєкту підтримки реформи української школи «Навчаємося разом» . Навчальна програма — це (застерігають у Команді) не та сама модельна, тільки злегка адаптована до потреб тієї чи іншої школи. Модельна програма «визначає орієнтовну послідовність», а навчальна «конкретизує ці послідовності». Модельна «визначає зміст предмета», а навчальна «описує це більш конкретно». Модельну огрифлює держава, а навчальну може затвердити педрада.

Якщо ви, Боже борони, ще не зрозуміли різниці між цими двома типами програм, то рушаймо далі.

Модельні програми не дають конкретних пояснень, тому залишається «широкий простір для авторської думки та креативу під час створення навчальних матеріалів». Безумовно ж, ця думка й породжуваний нею креатив мають вибудовуватися суворо в руслі вимог першоджерел — відповідних законів та стандартів. Інакше не вдасться. Бо «жодна модельна навчальна програма не має достатньо інформації для того, щоб створити дієву навчальну програму». І не треба забувати також, що підручники — це підручники, то «неможливо створити навчальну програму, не орієнтуючись в обраному для викладання підручнику. Адже важливий зміст, який пропонує підручник».

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

А тепер поставмо себе на місце вчителя, якому десь у серпні (якщо до того часу пілотні школи завершать апробацію, а видавництва надішлють у школи нові підручники) треба сідати за написання навчальної програми з української мови. Відомі мені модельні програми з української мови для 5-го класу — це одна 18, друга — 33 сторінки тексту (формат А4). Якщо вчитель їх деталізуватиме так, як пропонує Команда, то йому доведеться створити документ обсягом від 30 до 60 сторінок формату А4. У тому, що він створюватиме, мають бути тісно ув’язані (з відповідними посиланнями) закон України «Про освіту», Державний стандарт повної загальної середньої освіти (бажано і стандарт освіти початкової, бо це ж перехідний період), вибрана модельна програма та підручник під неї.

Я не хочу зараз торкатися тих проблем, із якими вчитель зіштовхнеться, працюючи зі стандартом і модельними програмами (а їх там — неміряно). Ви тільки уявіть собі обсяг суто фізичної й розумової праці, яку вчитель муситиме покласти лише на написання навчальної програми з мови для одного класу. А є ж іще програма з літератури. Є ще календарно-тематичне планування. Поурочне. Є ще робота з іншими класами. Виховна й позаурочна робота. Як це все робити в умовах постійного фізичного перевантаження?

…Я колись знайомився з тим, як готували і проводили реформування освіти в покійному Радянському Союзі. Спочатку був якийсь концепт. І була група науковців, яка серйозно і всебічно його осмислювала, виносила на люди, відстоювала. А тоді розробляла необхідні матеріали. Були цілі наукові підрозділи та мережа освітніх закладів (підходи Л.Занкова апробували в тисячі шкіл, щоб виявити їх ефективність і в сільській гірській школі, і в столичній). Апробація тривала довго (Пюрв’я Ерднієв із командою працювали 20 років, поки винесли на люди свої результати — визнану геніальною методику застосування укрупнених дидактичних одиниць у навчанні математики). Була серйозна опозиція, яка оперативно й дуже жорстко реагувала на найменший промах. Кожен працював у своєму сегменті і ніс пряму відповідальність за результати своєї діяльності: науковець забезпечував науковий супровід, управлінець — умови запровадження, вчитель — конкретне втілення. Програм учитель не складав. Як не пише співак партитури для оркестру, який забезпечує супровід його виступу…

Що ми маємо сьогодні? Якась недержавна, фінансована з грантів Команда підтримки реформ МОНУ, котра відповідає за свою роботу перед своїми грантодавцями, але ні перед ким не відповідає за результати впровадження в державній мережі закладів освіти напрацьованих нею нібито інновацій, — ця Команда посилено «реформує» українську освіту. В якомусь «закритому» режимі. Тому сьогодні ми більше знаємо про справи нашої розвідки, ніж про те, що коїться в пілотних школах. Сьогодні ми реально можемо опротестувати дії якогось високопосадовця, але не рішення МОНУ чи якоїсь гібридної конкурсної комісії. Тим паче ми нічого не можемо зробити якійсь Команді, яка під прикриттям гарних міжнародних проєктів робить щось таке, в чому, здається, просто нічого не тямить…

…Далекого 1977-го я йшов на урок, про який у «друкованій основі» було написано: «Написання н та нн у дієприкметниках». І — більше нічого. Я йшов не заради тих н і нн. Я йшов на найголовнішу подію свого тодішнього життя — зустріч із учнями. Тими, для кожного з яких я мав зробити те найкраще, на що тільки спроможний був. І ми говорили про здійснене і нездійсненне, сказане і несказанне. І коли через місяць дирекція школи проводила традиційне опитування, виявляючи рівень популярності в учнів тих чи інших предметів, то п’ятикласники дружно віддали голоси за українську мову. А хтось із семикласників написав: «Найкращим був урок української мови, де ми говорили про щастя».

Вам не здається, що «академічна свобода»-2022 — найпотужніше з накидуваних досі ярем? І що після впрягання в нього вчителя залишаться нездійсненними всі наші сподівання на будь-які позитивні зміни? І що в п’ятикласників, до яких 1 вересня ввійде на урок учитель української мови, так і не відбудеться найголовнішої події — Зустрічі з Людиною? Адже вимучений підготовчими клопотами наставник тепер перейматиметься тим, як виконувати впорядковану ним самим програму, а не тим, щоб вести своїх вихованців до животворних джерел СЛОВА, яке не «словникові холодини» (П.Тичина), а — саме ЖИТТЯ.

Михайло Девдера
учитель української мови і літератури загальноосвітньої школи І- ІІІ ступенів

села Качківка Ямпільського району Вінницької області,

вища кваліфікаційна категорія, вчитель-методист, нагороджений значком «Відмінник освіти»

 

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Кількість переглядів: 15,551 

Реклама

©2013-2020 "За Лаштунками". Всі права застережено. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання на видання "За Лаштунками" не нижче другого абзацу. Для інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Політика Конфіденційності