Лише ставши українським за формою і змістом Одеський кінофестиваль нарешті стане справді міжнародним.
«Серед цілей, які ставить перед собою кожен міжнародний кінофестиваль, одна посідає перше місце. Чи це Каннський, чи Берлінський, чи Сан-Себастьянський, чи Торонтонський, чи Сиднейський, – кожен із них популяризує й підтримує насамперед свій національний кінематограф. Це аксіома. А що, коли свого національного кінематографа у звичному сенсі слова немає? Або той, що називають національним, якось надто подібний на кінематограф сусіда? Тоді маємо Одеський міжнародний кінофестиваль», – поділився своїми минулими і цьогорічними враженнями директор-засновник Українського кіноклубу Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук.
«Мої надії розвіялися вже на відкритті. Найбільший міжнародний кінофест Нью-Йорка «Трайбека» асоціюється з ім’ям його засновника Роберта де Ніро, мекка незалежного фільмарства «Санденс» відомий як дитя Роберта Редфорда. Одеський же кінофест пов’язують із особою Вікторії Тігіпко, його натхненниці й генеральної директорки… яка своєю промовою справила на мене враження меценатки, якій некомфортно в середовищі української культури.
…На відміну від усіх без винятку найвідоміших у світі форумів кінематографа, Одеський фестиваль не вважає підтримку українського кінематографа пріоритетом.
Особливої різниці між Одеським кінофестом епохи Януковича й епохи Порошенка я не помітив…
Урочисте відкриття зрежисерували так, щоб російське асоціювалося в свідомості глядача з модерністю, космополітизмом, гламуром і престижем, а українське – з провінціалізмом, забитістю й повною непривабливістю.
Фільми учасників національного українського конкурсу організатори представляли публіці російською, їхнє обговорення на прес-конференціях велося російською. Окремі заходи, які оголошували й вели державною мовою цієї країни, чомусь не міняли невідступного враження, що ОКФ – це платформа не української, а російської культури з її явним презирством до українства.
Такий брак самоповаги, поваги до власної країни суперечить практиці інших великих міжнародних фестивалів. Підозрюю, що організатори ОКФ мали не одну нагоду побувати на них. Наприклад, Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні, Іспанія, один із п’яти найважливіших у Європі, має три офіційні мови: перша баскська, друга іспанська й третя англійська. Я запитав гостю ОКФ, француженку Лоран Ерсберг, генеральну директорку «Форуму Образів» (Forum des Images), однієї з найважливіших сьогодні французьких кінематек, чи уявляє вона, щоб якийсь із кінофестивалів у Франції провадився не французькою. Вона зі сміхом відкинула таку ідею.
Кожен фестиваль – це засіб продавати світові національне кіно країни, що його проводить. Ця аксіома ставить під серйозний сумнів рацію існування ОКФ в тому недоукраїнському форматі, на якому наполягають його організатори. Українського національного кінематографа за малим винятком сьогодні не існує – ні в актуальній дійсності кіновиробництва, ні в уяві тих, хто це кіновиробництво монопольно контролює в Україні. То що ж тоді продає країні й світові Одеський кінофестиваль? Вочевидь, кінопродукт, який активно упаковується як український, або, як воліють казати в кіно- і навколокінематографічних колах, «вітчизняний» кінематограф.
Тут теж не все просто, і щоб розібратися, що ж це за «вітчизняне» кіно, нагадаймо собі головні критерії національного кінематографа. Національним у світі вважають кінематограф, що має певний перелік обов’язкових властивостей. Серед них найважливішими є властивості змістові. (Докладно про це пише британець Ендрю Гиксон (Andrew Hickson) у своїй відомій і досі не перекладеній українською статті: The Concept of National Cinema, 1989). По-перше, національний фільм – це оповідь (історія), занурена в культуру, сьогодення, колективний досвід чи історичну пам’ять свого народу – справжні чи вимислені…
По-друге, це персонажі, з якими національному глядачеві легко ототожнити себе. За своїм виглядом, поведінкою, жестами, рисами обличчя, екранними колізіями вони стоять і прагнуть стояти поряд із національним глядачем. Національний персонаж прямо пов’язаний із феноменом кінозірки, ретельно виплеканого на екрані, в пресі, в суспільний свідомості образу жінки чи чоловіка, які є уособленням національного архетипу, типажами, що мають яскраво виражені позитивні, часто ідеалізовані риси свого народу. Кінозірка завжди спочатку національна і вже тоді світова ікона…
По-третє, національний кінематограф – це національна мова. Цей критерій національного кінематографа настільки самоочевидний для американців, французів, італійців, росіян, поляків і так далі, що поза національною мовою і без неї вони не уявляють своїх фільмів…
Кіно є потужним чинником розвитку, поширення й підтримки своєї мови. Найславетніші кіноактори світового екрана – це в тому числі й блискучі майстри слова. Позбавити рідної мови зірок, означало б позбавити кожного з них неповторності й великої частини їхньої екранної присутності…
По-четверте, національний кінопродукт насамперед орієнтований на свого ж національного глядача, виражаючи його сентименти, чутливість, переживання, смаки, психологію, сподівання. Потреби національного споживача часто диктують переважання якогось кіножанру в конкретному національному кінематографі, скажімо комедії – у Франції, детективу, судової драми чи поліцейської історії в США, воєнних фільмів у Росії і т. д. Це дзеркало, в якому народ має можливість пильно роздивитися себе. Дивлячись національний фільм, глядач відчуває й розуміє свою відмінність від інших народів, свою неповторність, багатство й самоцінність. У цьому сенсі національний кінематограф є тим місцем, де тисячі й мільйони його глядачів почуваються частиною однієї спільноти, об’єднаної історичним досвідом, пам’яттю, культурою, мовою, надіями, розділеним відчуттям національної гордості патріотизму.
Серед цих критеріїв громадянство фільмаря – режисерки, сценаристки чи акторки, може не мати визначальної ваги. Історія знає багато випадків, коли талановиті чужинці ставали виразниками національного духу іншого народу.
Згадаймо геніального Саркіса Паражанянца (Сергія Параджанова), вірменина за походженням, грузина за народженням та українського націоналіста за судимістю з його «Тінями забутих предків». Чи поляка Романа Полянського, який дав американському кіноканонові «Китаймісто» (Chinatown)… Відтак для національного кінематографа має вагу не політичне, а екранне громадянство – те, чий дух, чиї сподівання, солідарність із яким народом режисер чи актор виявляє у своїх творіннях.
Це серед іншого передбачає й солідарність мовну. Власне, відсутність останнього, наприклад, у фільмографії Богдана Ступки чи Ади Роговцевої пояснює те, що ці актори так і не піднялися до рівня національних кіноікон. Російське екранне громадянство киянина Олексія Ґорбунова сьогодні гостро дисонує з його новознайденим образом українського патріота (серіал «Гвардія»), наскрізь фальшивого простісінько тому, що не тільки говорить з екрана мовою ворога, але й не має в собі нічого питомо українського як екранний образ, а не реальна людина. Це невблаганна логіка національного кінематографа, за якою не можна поєднати непоєднуваного – український дух із російською ідеологією й культурою, що його завжди нищила й нищить.
Одеський кінофестиваль знову змушує говорити про кричущий парадокс, який має місце в сучасній Україні. Російська агресія, анексія Криму й окупація частини Донбасу, тисячі вбитих росіянами українців були для всієї України моментом істини. Росія нарешті постала в очах навіть найбільших своїх малоросійських прихильників тим, чим вона завжди була – смертельним ворогом. Сьогодні російська культура, що від Дєржавіна й Пушкіна до Солженіцина і ганебного «списку п’ятиста» завжди виступала апологетом імперської агресії й загарбань, катастрофічно девальвується по всьому світові. Однак вона чомусь не втрачає престижу серед деякої частини українців, які намагаються говорити за весь народ. Це не стокгольмський синдром жертви, що закохується у свого ґвалтівника, це наслідки роботи «вітчизняних» мас-медій і зокрема ТБ й інших платформ, що й далі відкрито й безкарно пропагують російське. Як наслідок престиж російського в Україні й тепер зростає, а престиж українського падає. Цей парадокс можна зрозуміти, спостерігаючи за тим, як саме «упаковує» себе для публіки Одеський кінофестиваль.
Джерело: Телекритика
