Приєднуйся до нас

Що шукати?

За ЛаштункамиЗа Лаштунками

Невідома Історія

Російські “старообрядці” в Україні, – справді самостійні чи фокус МПЦ-ФСБ?..

Древлеправославна Церква України (ДЦУ) відновила свою історичну назву та юридично зареєструвала самостійний релігійний центр. Відповідник назви англійською – Ancient Orthodox Church of Ukraine, йдеться на сайті нової релігійної конфесії.

Про це йдеться на сайті нової релігійної конфесії.

ДЦУ пройшла крізь численні заборони з боку московської/російської і згодом радянської влади. Однак, досвід цієї релігійної спільноти вкотре засвідчив, що жодні заборони не знищать щиру віру.

З 1988 спільнота змогла відновити діяльність у правовому полі, однак, лише як складова російської (Руської) Православної старообрядницької Церкви. Водночас духовний центр Древлеправославної Церкви – в Україні, у селі Біла Криниця Чернівецької області.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Білокриницька Митрополія древлеправославних християн має у своєму канонічному підпорядкуванні парафії на теренах Румунії, США, Канади, Італії, Австралії, Німеччини, Грузії, Латвії та інших країн Європи.

Віряни Древлеправославної Церкви України – древлеправославні християни. Термін «старообрядці» не був самоназвою– її дали ззовні. Віряни України повертаються до власної назви ‒ древлеправославні християни. Прийнятним також є термін «старовіри».

Таким чином, Древлеправославна Церква України (ДЦУ) відновила свою історичну назву та юридично оформила важливий крок до автокефалії ‒ вихід з підпорядкування Московській Митрополії Російської (Руської) Православної Старообрядницької Церкви. Відповідно Древлеправославна Церква України (назва до зміни – Управління Київської і Всієї України Єпархії Руської Православної Старообрядницької Церкви) не є складовою і не підпорядковується російській Православній Старообрядницькій Церкві.

Новий статут Древлеправославної Церкви України – важливий крок на її шляху до визнаної автокефалії, проголошеного навесні цього року. Запрошуємо ознайомитися зі зверненням духовенства Київської та всієї України архієпископії  Руської Православної старообрядницької Церкви від 3 квітня 2022 року. Це важливий історичний документ на шляху пошуку свободи, правди та християнської любові. Він є яскравим свідченням відваги відмовитися від нав’язаних ідентичностей і подолати кількасотлітнє насилля в духовній сфері.

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Від 2 листопада 2022 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (ЄДР) – Древлеправославна Церква України.

Світлина: Сергій Рижков, Успенський собор у селі Біла Криниця Чернівецької області.

P.S. “Чому держорган в офіційному документі перекрутив історичну назву Церкви? Читаю новину на сайті: “Древлеправославна Церква України відновила свою історичну назву…”. Йдеться про московитських (втекли із Московії в Україну від гонінь ще до появи назви Росія) / російських старовірів (“старообрядців”) в Україні. Вони замість того, щоб внести зміни у свої статути (згідно закону) про те, що їх центр знаходиться у Москві, вирішили не лише відмовитися від цього центру, але й перейменуватися (і навіть відмовитися у назві від означення “російський”) та фактично самопроголосити автокефалію. Цілком слушно – такі ініціативи слід лише вітати. Але я не про це. Термін “древлеправославная” (рос.) віддавна використовується (див.: “Русская Древлеправославная Церковь”). Українською мовою відповідник – “Стародавня православна” (як це є в англійському відповіднику назви) або, якщо застосовувати фонетичну транскрипцію, “дрєвлєправославна” (інакше ж і не вимовиш…). Крім того, за логікою держоргану, російською мовою свою назву у Церкві мають писати “дрэвлэправославная”. Можна вибачити спадкоємцям московитських релігійних опозиціонерів до офіційного Московського православ’я – вони нюанси української мови не завжди відчувають. А от нашим чиновникам варто, напевно, якусь передачку із старовірами провести – на кшталт: “Давайте познайомимося”. Або із українськими філологами…”, – запитує-коментує на своїй сторінці українець Олександр Саган, думку якого, мабуть, поділяють тисячі інших українців.

P.Р.S. Цікаво, що старообрядці із Дону на початку 18 ст. після розгрому повтання отамана Булавіна були змушені тікати в низів’я Дунаю, куди згодом зі зруйнованої Катериною-ІІ Січі переселилися й запорожці, утворивши там так звану “Дунайську Січ”. І донські (“некрасівці”, названі так за іменем отамана, який вивів їх з Дону) і запорозько-дунайські козаки тут прийняли турецьке підданство, зберігши свою віру при цьому, і навіть гарно разом повоювали на боці Туреччини проти росії в Кримську війну. Але попри це сотні історичних документів сьогодні доводять ненависть, із якою колишні дончаки-кацапи увесь час відносилися на Дунаї до Українців, аж допоки турки їх відтіля не розселили трішки на балкани, трішки на Кавказ. Так існує безліч записів про нічні напади із  різнею старовірів-дончаків на українські козацькі хутори в той час, як чоловіки йшли плавнями у походи за рибою (в москальській традиції воювати з жінками і дітьми), за що потім запорожці мстили кацапам. Що, на жаль, ще раз доводить історичну неможливість мирного співіснування українців з ними, хоча, звісно, що хочеться вірити у краще…

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.

Кількість переглядів: 49,008 

Реклама

©2013-2020 "За Лаштунками". Всі права застережено. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання на видання "За Лаштунками" не нижче другого абзацу. Для інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Політика Конфіденційності